– Ну не загуляв він, Машко, повернеться! Чого ти так переполошилася на порожньому місці?

Подруга намагалася втішити мене, але це слабко виходило. Я себе вже настільки накрутила, що чужі поради не пробивалися через цю щільну пелену. Чоловік поїхав у відрядження, і ось уже день не відповідає на мої повідомлення та дзвінки.

А раптом він мене покинув? Скільки вона знає таких історій, коли чоловік знаходить на боці сім’ю, поки по відрядженнях їздить, потім кидає законну дружину, все за класикою.

– Маша, ти тримай себе, будь ласка, у тонусі. Думки часом бувають такі підступні, доведеш себе до панічної атаки, а насправді нічого не сталося!

Тільки я вже була не впевнена, що все у нас із чоловіком у стосунках буде, як раніше. Після зустрічі з подругою я йшла додому, з тугою поглядаючи на щасливі парочки, які знущалися з мене на кожному кроці. І діти у них, і життя налагоджене. Одна вона не знає, де зараз чоловік.

Як заведено, я проблему свою в соціальній мережі почала шукати. А там стільки порад надавали, і стільки схожих ситуацій, мамо, не журись!

І все так само починалося, був чоловік, їздив по відрядженнях, а потім раз, і інша родина, діти-дошкільнята, а дружину за борт. Все, набридло!

Ще тривожніше стало мені на душі від того, що я начиталася. Але, мене ніби знову тягнуло до цих історій, хотілося побачити спростування власних думок. Але, поки що, були лише підтвердження моїх здогадок.

Я увійшла до порожньої квартири, й стала ще тужливішою від думки, що чоловік слухавку не бере. Знову набрала його номер, але навіть гудків не почула. Напевно, sim-карту викинув, або ще гірше.

На столі, наче нагадування про сімейні проблеми, лежали папери. Свідчення того, що ми здорові, але діти чомусь не виходили.

Накрутивши себе до тривоги, я була впевнена, що це мені вказівка ​​згори, хтось там знає про його зради й не хоче, щоб я залишилася одна з дитиною.

Я важко заснула, мене мучили думки, бажання звернутися в поліцію про всяк випадок, раптом щось трапилося?

Вранці побачила, що чоловік, виявляється, був у соціальній мережі, а мені не написав, навіть знаючи, що стільки на зв’язок не виходив.

Пролунав дзвінок у двері, і від власних думок, що перервалися різким брязкітливим звуком, я здригнулася.

Я накинула на плечі халат, потерла рукавом ранкові сльози. Подивилася у вічко, і побачила свою матір. Не час було зараз її вчення слухати, але не пустити, теж було не можна.

– А ти чого це спиш, чи що, досі? Чого це ти розляглася, справ немає?

Мати завжди голосила з порога. Я тільки кивала, але намагалася нічого не відповідати, щоб не спровокувати ще більшого конфлікту. Була в моєї матері огидна риса – бажання все контролювати, навіть дорослу дочку, яка вже вийшла заміж.

– Що, не з’явився твій Іллюша? Ось ти йому дитину не подарувала, він тебе й кинув! Знайшов собі когось…

– Мам, та припини, мені й так погано!

– А я все одно скажу, якщо ти дурна, не розумієш нічого! Чоловіка в сім’ї тільки діти утримають, він, як вовк, весь час на бік дивиться!

– Вони всі однакові, на одному заводі штамповані. Знайшов молодшу, вона йому й дитинку швидко піднесе.

Слово за слово, і знову я посварилася з матір’ю. Цю жінку ні в чому не переконати, вона тільки саму себе чує. Так і пішла мама з квартири, залишивши після себе огидний присмак тривоги.

Із зіпсованим настроєм я вирушила на роботу. Там, як на зло, у начальника нові чудасії, у директора знову царські замашки!

Мало було проблем, то ще тепер і на роботі труднощі. І до кінця дня я вже настільки вимоталася, і така була засмучена, що гіршим день просто не міг бути.

Вийшла я надвір і майже відразу потрапила під дощ. Поки до машини дійшла, наскрізь промокла. А там і від паркування до під’їзду лило, як із відра. Все напало на мене, позбавляючи останніх сил.

Я зайшла у квартиру, зачинила двері, опустилася на коліна і заридала на повний голос. Мене мучила образа, бажання зупинити потік думок, що мчали швидкісним потягом. Ще й цей дощ. До кісток промокла, хоча за прогнозом жодної краплі не було.

І у всьому цьому кошмарі пролунав дзвінок у двері. Напевно, знову мати прийшла читати свої вчення.

На тремтячих ногах я встала, піднялася навшпиньки, зазирнула в вічко і просто мову втратила. Зуб на зуб не потрапляв від тремтіння, руки ходили ходуном. Якось повернула ключ у дверному замку.

– Машко! Зайчик, мало не збожеволів, поки додому діставався! Уявляєш, потрапив в аварію по дорозі назад! Маша, ти чого?

Уткнувшись чоловікові в груди, я ридала, усвідомлюючи дурість своїх нав’язливих тривожних думок, розуміючи, як я даремно божеволіла весь цей час.

І ніяк не могла заспокоїтись, відчуваючи тепло його рук і ніжність слів. Чоловік погладжував мене по мокрому волоссю, примовляв заспокійливі слова. А я все плакала, чи то від щастя, чи то від того, що нарешті тривога відступила.

Лише через чверть години, коли я вже остаточно заспокоїлася, чоловік міг нарешті розповісти, в яких неприємностях опинився.

– Ми звільнилися на тиждень раніше, хотів тобі зробити сюрприз, у ніч додому поїхав. І уявляєш, загримів в аварію. А дурень цей зник, доки я поліцію дочекався, доки проблеми всі ці там вирішувалися.

– А телефон взагалі здох! Я в чотирьох попросив зателефонувати, а вони всі відмовили, ніби я в них телефон поцуплю! Додому на попутках їхав, навіть у соцмережі зайшов, а телефон вимкнувся!

– Я і тобі написати не міг, і подзвонити не міг, все думав, як ти там, бідненька, з глузду з’їжджаєш! Вважай, два дні додому добирався, то на попутках, то абияк! Я тобі таке розповім…

Ілля все розповідав, якими химерними шляхами додому добирався, а я слухала його і думала про те, яка ж я тривожна, довела саму себе такими думками до трясучки. Ще й мама олії у вогонь підливала.

– А я думала, що ти там сім’ю іншу знайшов, уже вигадала, що у тебе там діти є!

Соромно було мені зізнаватись у своїй тривозі, але стриматися я не могла.

– От дурненька, я так і знав, що ти собі якусь каверзу вигадаєш, любиш ти проблем надумувати. Ну нічого, я вже вдома, все гаразд!

Я засинала поруч із чоловіком того вечора і думала тільки про те, що все нарешті прийшло в норму. Та тільки надалі пообіцяла думками саму себе не зводити.

Життя наше йшло своєю чергою, ніби нічого не трапилося. І якось уранці, передчуваючи хороші звістки, вирішила я зробити тест. Ну раз чоловік ось так повернувся, чому б не трапитись і ще якомусь диву?

Не минуло й десяти хвилин, як я з круглими очима вилетіла на кухню, тримаючи в тремтячих руках смужку. Ілля спочатку подивився, не зрозумів мого переляку, а потім прийняв із моїх тремтячих рук тест. Позитивний.

Два роки ми намагалися після весілля, а все нічого не виходило, і за аналізами все добре, і здорові обидва, а все одно нічого. А тут… Та ще й після такої події, ну точно доля!

– А ти, дурненька, думала, що в мене сім’я на боці… Ти моя сім’я!

Ілля все повторював ці слова, обіймав і мало не плакав від розуміння, що стане татом…

…У нас з’явився здоровий, красивий хлопчик, так схожий на тата. Ми вчилися бути батьками, разом справлялися з труднощами, та допомагали один одному на цьому непростому шляху.

Але часом дивилася я на сина, та згадувала ті пережиті тривоги, і самій ставало смішно від того, якими підступними бувають думки, та в яку тривожну далечінь можуть завести.

Я іноді себе картаю за своє “розвинене” уявлення, а іноді й дякую йому! Чому дякую? Бо вважаю, що той пережитий стрес подарував нам синочка!

Можливо хтось скаже, що це мої недолугі припущення, але я впевнена, що маю рацію! А ви що скажете з цього приводу?

КІНЕЦЬ.