Сусідка з першого поверху Поліна була для всього під’їзду як кістка в горлі. Що б у кого не трапилося — у всьому Поліну звинувачували. Жила Поліна в однокімнатній квартирі, яка їй від бабуся дісталася.

Одна маленьку доньку ростила. І що прикро всім було — не скаржилася! А зовсім навіть навпаки. Ходила Поліна з таким виглядом, немов у неї в житті все чудово. Красива і задоволена.

— Донька невідомо від кого, хоч би посоромилася! Ні, ходить, горда, навіть очей не ховає, ось безсовісна, — обурювалися бабусі на лавочці біля під’їзду.

— А до мене вчора прийшла вона, — поділилася сусідка Поліни бабуся Валя, — і цукерок коробку мені дарує. От звідки в неї стільки грошей? Мені ніхто просто так нічого не дарував, а ця!, — бабуся Валя навіть плюнула від обурення.

— І не кажи, — підхопила тітка Галя з п’ятого поверху, — Як не подивлюся — вона все задоволена ходить! Нагуляла від когось доньку, і нічого, задоволена! Ну де справедливість? Тут і мужик у хаті, і калатаєшся від ранку до вечора, а радості немає.

Ні на що не вистачає! Ось Толя, чоловік мій, добре ж заробляє. Дачу ми побудували, а на машину вже скільки збираємо, ніяк стару на нову не поміняємо! Не вистачає! А ця ходить! Задоволена, бач як вирядилася. І донька її нагуляна, Сашка, теж вирядилася. Бачиш яка! І звідки що береться!

— Та ще невідомо, де вона працює. Може й бреше, що працює десь — включилася тітка Таня, — мій то Вася, він же в сантехнік. Так ця Поліна його попросила щось там полагодити. Його три години не було — все лагодив.

Прийшов задоволений. Чаєм із пирогами його вона напоїла, грошей дала, та дякувала все, каже. Вже й не знаю, що й думати, і як там вона йому ще дякувала? Не пущу до неї більше, ну її, думай тепер!

— Точно-точно говориш! Аня з п’ятого поверху свого малого, Вовку, якось із цією Поліною спочатку то просила посидіти. Коли в тієї вихідний на тижні — у неї залишала. Поліна Сашка у свій вихідний у садок не водить, ось її Вовка з її Сашком і грається.

А чоловік Анькин Толя ввечері забирати ходив. Так піде за Вовкою, і застрягне у зарази цієї Полінки. Притягує вона мужиків, небезпечна дівка!, — пригадала бабуся Валя.

Тому, коли Поліна несподівано з’їхала, спочатку всі були ой як раді! Тільки все пліткували, що знову тій пощастило, кажуть, за багатого заміж вийшла. Із сім’ї повела мужика чужого, охмурила, на гроші зазіхнула!

А у квартиру Поліни в’їхала тиха непомітна старенька. Тільки час минув, і поскаржилася якось бабуся Валя, що ніхто тепер її цукерками та пирогами по сусідськи не пригощає. Та й в Аньки тепер з її Вовкою безплатно ніхто сидіти не погоджується.

А тітка Таня дядька Васю свого, сантехніка, з якоюсь бабцею вдома застала. І Поліна тут зовсім ні до чого була. А якось підійшла до них нова їхня сусідка, старенька з першого поверху. Присіла на лавочку, та й каже:

— Чула я краєм вуха, що ви Поліночку добрим словом згадуєте? Ось і вона мені про вас багато хорошого розповідала. Які в неї всі сусіди чудові!

А в Поліночки нашої все слава Богу. Вона за онука мого, Антошу, заміж вийшла. Не побоялася навіть, що кульгає він після аварії.

Онук мій у дитинстві з батьками на машині розбився. Сиротою залишився, але вижив. На реабілітацію щороку в лікарню лягає. Там він із Поліночкою і познайомився.

Її всі хворі Ангелом у білому халаті звуть. Для всіх у неї і посмішка, і слово добре знайдеться. А як вона хворих виходжує! Ну справжня сестра милосердя. І по дві зміни іноді працює — доньку то одна піднімає.

А Антон, онук мій, від любові піднісся, силу відчув. Він пенсію з інвалідності отримує, та ще й на роботу пішов. Знайшов щось для людей з обмеженими можливостями.

Платять небагато, але не в грошах щастя. Полінка каже, що їм вистачає. І посміхається, ось же ангельська душа! Синок у них скоро народиться.

А я поки тут живу, нехай молоді самі проживуть, порадіють. Вони ще й мені подарунки дарують. Халат купили новий. На холодильник ось мені збирають. Пощастило мені, такі на старості років у мене поруч дітки чудові.

Переглянулися сусідки. Раптом бачать — до будинку Поліна йде. І хлопець із нею поруч, накульгує, за руку Сашка веде.

І такі в них у всіх обличчя радісні, усміхаються, а очі щасливі! Задоволені! Того життя лає, хто щастя не знає. А щастя в повітрі в’ється, та не кожному дається. Грошима щастя не міряється, а злі наклепи до нього не пристають!

КІНЕЦЬ.