«Це так хвилююче. Ще й ліфт не працює. Треба було йому зламатися саме сьогодні. Такого дня! Валентин казав, що його дружина – добра, м’яка, тиха, тактовна, а головне – мудра жінка. Вміє тримати себе в руках. І ім’я у неї таке гарне. Василина!»

«Але… Хто знає, як Василина поведеться, коли я скажу їй, що люблю її чоловіка і хочу, щоб вона відпустила його? Вчора вночі, коли я подумки уявляла собі цю нашу з нею розмову, мені здавалося, що все буде добре. Ми спокійно поговоримо, вона зрозуміє все, і між нами не буде непорозумінь».

«Але зараз!.. Зараз, піднімаючись пішки, я чомусь так не думаю. Господи, який це поверх? Сьомий?! Бог мій. Мені здавалося, що я піднімаюсь уже цілу вічність, а це всього лише сьомий поверх! Попереду ще такий довгий шлях. Я не винесу. Мені треба перепочити. Зібратися з думками. Хоча б кілька хвилин».

Ліда притулилася до стіни і заплющила очі.

– Ви не знаєте, чому ліфт не працює? — почула вона захеканий жіночий голос.

— Поняття не маю, — відповіла Ліда, розплющуючи очі. – Я не місцева. Піднімалася та втомилася. Вирішила трохи перепочити.

— Ось і я також, — сказала жінка. – Не місцева. І мені теж треба перепочити. Господи, знала б, що не працює ліфт, взагалі сьогодні б сюди не притяглася. Адже я за містом живу. Три години на дорогу витратила! Ну, не назад же повертатися? Доводиться підніматися.

— Я вас дуже добре розумію, — сказала Ліда. — У мене та сама історія. Теж живу за містом. Приїхала, а ліфт не працює.

– Я – Даша! — представилася жінка.

– А я – Ліда.

– Дуже приємно.

– І мені.

— Ну що, Лідо, — весело промовила Даша. – Вперед і вгору! Сходами, що ведуть у світле майбутнє! Ви високо?

— Дуже високо, — зітхнувши, відповіла Ліда. – На останній поверх!

– І мені туди ж! – радісно сказала Даша. — Значить, нам по дорозі.

Три поверхи вони піднімалися мовчки. На десятому вирішили, що настав час зробити ще один привал і поговорити.

— Я зараз… зараз…, — важко дихаючи, промовила Даша, знімаючи довгу шубу з соболя з капюшоном.

— Я, мабуть, теж, — відповіла Лідія, знімаючи шубу такої ж довжини, але з канадської куниці і шапку-боярку того ж хутра. — А попереду ще такий довгий шлях.

— І не кажи, — Даша підморгнула супутниці. — Нічого, що я на ти? Впевнена, що так нам буде легше й розмовляти та підніматися.

– Я згодна, – просто погодилася Ліда.

І вони пішли вище.

— Сьогодні в мене вирішальний день, — сказала Даша на дванадцятому поверсі. – Зустрічаюся з його дружиною. Ні! Більше не можу. Треба відпочити.

— З його дружиною? — вигукнула Ліда. – Як?!

– Так, подруго, так! Нічого, що я тебе називаю подругою?

— Нічого, але…

— Впевнена, що за той час, поки ми підніматимемося, ми потоваришуємо. І я тобі, як подрузі, все можу розповісти. Я і Валентин, адже ми вже майже рік зустрічаємося.

– Валентин – це…

— Так звати мого коханого. Ми вже давно мали стати чоловіком і дружиною! Якби не Василина!

– Василина?

– Його дружина. Вчепилася у Валентина і не відпускає. В принципі, я розумію її. Сорок п’ять років. Сини виросли, одружилися та поїхали. Вони вже мають свої сім’ї, їм не до матері. Звичайно, їй самій нудно, вона не відпускає чоловіка. Щоб було з ким поговорити. Ну, ти розумієш?

– Я розумію.

— Але сьогодні, — рішуче заявила Даша, — я вирву його з її лап. Вік віком, але треба й мати совість. Тому що у нас із ним справжнє кохання. До речі, подруго, бачиш мою шубу? Ця шуба — яскраве свідчення. Свідчення нашого з ним кохання. Валентин подарував мені її місяць тому на моє двадцятиліття. Щоправда, вона мені трохи велика, але…

— А його дружина, вона… З нею він живе зі жалості.

— А Валентин знає, що ти його рятуєш?

– Ні.

— Ось і я теж вирішила йому нічого не казати, — рішуче сказала Ліда.

Даша з цікавістю подивилася на свою нову подругу.

— Кому не казати? – запитала Даша.

— Ну, Валентину, ясна річ, кому ж ще.

– Якому Валентину?

– Ти знаєш, Даша, я тобі як подруга подрузі. На мою думку, у нас з тобою один Валентин. Неймовірний збіг, так? А найдивовижніше, що й ми теж зустрічаємося вже майже рік і теж дуже любимо одне одного.

— А шуба твоя…

– Все правильно, Даша. Як і тобі, цю шубу він подарував мені на мій двадцятий день народження. Тиждень тому. І якби не його дружина Василиса, то…

— Слухай, подруго, значить, ти теж у 246 квартиру?

– У 246, – відповіла Ліда. — Я ж говорю, що в нас з тобою один і той самий коханий.

— Виходить, що один, — знизавши плечима, погодилася Даша.

— Тебі це дивує, подруго?

– Чесно? Анітрохи. Але трохи прикро.

– Мене теж не дивує, – сказала Ліда, – і теж прикро. Одне втішає, що ми з тобою майже одного зросту і навіть чимось схожі одна на одну. Тільки шуби у нас різні.

Даша оцінювально подивилася на шубу Ліди.

— Я відчувала, що в нього є ще хтось, — сказала Даша. — Але не знала, що то ти, подруго, — вона кивнула на шубу в руках Ліди. – Канадська куниця! – Зі знанням справи сказала Даша.

– Вона. А в тебе, я дивлюся, баргузинський соболь.

– Він самий, – гордо відповіла Даша. — І виходить, що мене він любить трохи більше.

– Не думаю. Ось дивись, — із цими словами Ліда показала Даші знімки у своєму телефоні. — Валентин приніс мені ці шуби і сказав: «Вибирай». Бачиш, на цій фотці я у твоїй шубі. Але я вибрала куницю. І виходить, що тобі дісталася шуба, від якої я відмовилася. А знаєш чому відмовилася? Ця шуба мене повнить. А куниця робить мене стрункішою. До того ж до цієї шуби додавалася ще й шапка. Хоча твоя шуба з капюшоном.

– Це не моя шуба, – сказала Даша.

– Як не твоя?

– А ось так. Подивися уважніше. Схожа, але не моя.

— Справді, не твоя, — уважно глянувши на шубу, погодилась Ліда. – Дивно. У будь-якому випадку, я теж могла вибрати соболя, а обрала куницю з шапкою. Тож ще невідомо, кого з нас він більше любить.

Ще три поверхи вони здіймалися мовчки.

— А я теж відчувала, що в нього є хтось, — сказала Даша. — Адже ми з ним зустрічаємося по понеділках і середах.

— А ми щовівторка та четверга, — відповіла Ліда.

– А сьогодні неділя, – сказала Даша.

— А в неділю Валентин або на риболовлі, або на полюванні, — сказала Ліда.

— Лише тому я й обрала цей день, — сказала Даша.

— І я також, — відповіла Ліда.

— І що ж ми тепер робитимемо? – запитала Даша.

– А що робити? – розважливо відповіла Ліда. — Прийдемо до його дружини обидві і скажемо чесно, що ми любимо Валентина, а вона нехай іде і не заважає нашому щастю.

— А коли вона піде, щоб не заважати нашому щастю, що робитимемо? – Запитала Даша. — Як коханого ділитимемо? Жереб кинемо?

– Ні, – відповіла Ліда. — Пропоную вчинити інакше. Ми ж із тобою подруги? Тому треба поділити його порівну.

– Як це?

— Це означає чесно, — відповіла Ліда. — Три дні він мій, а три дні — твій. А в неділю нехай їздить на полювання чи на риболовлю, чи куди захоче.

– Я згодна.

Далі вирішили підніматися мовчки. Але на двадцять другому поверсі їх випередила жінка. Вона теж була з шубою в руці.

– Стояти! – закричала Ліда.

Жінка зупинилася. Обернулася.

– Ви мені? — злякано спитала вона.

– Тобі, – відповіла Даша. – Нічого, що на “ти”?

– Нічого.

– Ти в 246?

– Так.

– З Василиною поговорити хочеш? — спитала Ліда.

– Хочу.

— Щоб не заважала твоєму щастю з Валентином? – запитала Даша.

— Ну, так. Бо скільки ж можна? Ми вже рік зустрічаємось, а він…

— І як часто ти зустрічаєшся? — спитала Ліда.

— Щоп’ятниці та суботи.

– Тебе як звати, подруго? – запитала Даша.

– Настя.

— Шубу з рисі Валентин подарував? — спитала Ліда.

– Так. День народження.

– На двадцять років?

– Так. А в чому річ, власне?

Даша та Ліда пояснили Насті, в чому справа.

— Що ж тепер робити, дівчатка? – запитала Настя.

— А що робити, — відповіла Ліда, — ділимо на трьох, по-чесному, іншого виходу ми не маємо.

– Я згодна, – сказала Даша.

І Насті теж нічого іншого не залишалося, як погодитись зі своїми новими подругами.

***

А вже за п’ятнадцять хвилин вони мовчки спускалися вниз. А в цей самий час до себе додому пішки піднімався Валентин.

— Дівчатка, отак зустріч! — вигукнув він, зустрівшись із ними на двадцятому поверсі. — А чому ви тут? І що з вашими особами? Я вас навіть не впізнав одразу. Що в тебе з губами, Ліда? А твій ніс, Даша? Настя, де твої очі?

Дівчатка розповіли Валентину, що вони ходили до його дружини.

— До Василини ходили? — злякано закричав Валентин. – Але навіщо?

– Хотіли, щоб твоя дружина пішла, – ледве відкриваючи рота і невиразно вимовляючи слова, відповіла Ліда.

— Нічого не розумію, Лідо, що ти кажеш?

— Сказали їй, щоб не заважала нашому щастя з тобою, — прийшла Даша на допомогу подрузі.

— То вона й не заважала! – закричав Валентин. — З чого ви взяли? Та й як вона могла заважати, якщо про вас нічого не знала?

— Тепер ми це й самі зрозуміли, — відповіла Настя.

— То Василина вас так прикрасила?

— Вона, — насилу промовила Ліда. — До речі, Валентине, ти казав, що твоя дружина — добра, тиха, мудра і так далі жінка.

– Що? – не зрозумів Валентин.

Ліді важко було говорити, але вона повторила.

— Ніколи я не казав такого! — обурено відповів Валентин.

— Говорив, казав, — стали на захист подруги Даша та Настя. — Говорив, що тобі її шкода і тому ти не можеш з нею розлучитися.

– Господи. Та вам до фахівця потрібно. На вас дивитись без сліз неможливо. Що в тебе з носом, Дашо? А твої очі, Настя? І припини посміхатися, Ліда, на тебе страшно дивитись. Нічого не розумію, що ти кажеш.

— Це не смішно, коханий. Я просто не можу повністю закрити рот. Губи розпухли. А ще й зубів нема. І виходить, що я посміхаюся. Але я не посміхаюсь.

– Чого? Ти можеш говорити чіткіше, Ліда? Ну, нічого ж незрозуміло.

Ліда розвела руками і покрутила головою.

— А ще твоя дружина відібрала наші шуби, — поскаржилася Даша.

— А в Ліди й шапку забрала, — додала Настя.

Валентин подивився на Ліду. Та дивилася на нього напіввідкритим ротом, з розпухлими губами.

— Ну, все правильно, — сказав він.

– Як її? – вигукнули Ліда, Даша та Настя разом.

— Отак, — спокійно відповів Валентин. — Звідки, гадаєте, я міг їх взяти? Тільки в неї. Та в мене й грошей таких немає, щоб їй купувати шуби.

— То вона сама собі ці шуби купувала?

— Ну, так. У неї цих шуб багато. Ось я й узяв три. Для вас. Думав, що вона не помітить. Помітила. Довелося збрехати, що їх украли.

— І вона не написала заяви про крадіжку?

— А я сказав, що це, мабуть, хтось із її гостей украв. Вона має багато друзів, і вони мало не щодня приходять у гості.

– І твоя дружина повірила, що її друзі могли вкрасти в неї шуби?

— Не повірила. Але згодилася зі мною, що краще не піднімати шум через таку нісенітницю.

— І про шапку, — нагадала Ліда.

— Так-так, — погодився Валентин. — І про шапку також. А тепер через вас і мені вдома не можна з’являтись. Уявляю, що вона зробить зі мною.

– А що вона з тобою зробить?

– Як що? Та те саме, що і з вами.

– Як це?

– А я вам не казав?

– Про що?

— Вона довгий час професійно займалася боротьбою. Переможниця багатьох змагань. А нещодавно перейшла на тренерську. Все життя я жив за її рахунок.

– І вона тебе терпіла?

— То я за дітьми дивився, займався будинком. А тепер діти виросли та поїхали. А будинок небагато часу потребує. І рік тому я перейшов на вас. А тепер усе. Потрібно думати, як жити далі. Коротше, дівчата, я пішов.

– А ми?

— Нічим допомогти не можу, — відповів Валентин і швидко побіг униз сходами.

Коли Ліда, Настя та Даша вийшли з під’їзду, вони одразу побачили Валентина. Він сидів на лавці біля під’їзду, і його важко було впізнати.

Валентин почав розповідати, що з ним трапилося, але це йому погано виходи. Але Настя, Ліда та Даша зрозуміли головне, що ліфт полагодили, і коли Валентин вийшов з під’їзду, Василина вже чекала його внизу.

КІНЕЦЬ.