Я ніколи не мала добрих стосунків зі своєю свекрухою Іриною Миколаївною. Тому ми майже не спілкувалися.

Тільки зустрічалися іноді на сімейних святах, де зрідка обмінювалися загальними фразами, та шпильками.

Точніше, Ірина Миколаївна за звичкою кепкувала з мене, а я у відповідь мляво огризалася.

Денис, мій чоловік, зайняв вигідну позицію невтручання, і не ліз у застарілий конфлікт матері та дружини.

Можливо, все б так і тривало далі, проте, наша дочка Наташа, яка подорослішала, внесла свої корективи в сімейні взаємини.

Якось під час святкування дня народження Ірини Миколаївни, її шістнадцятирічна внучка, а моя рідна донька, почала на мене нарікати.

– Їж, Катюша, у себе вдома ти такого не спробуєш, бо ніхто не приготує, – заявила іменинниця посеред застілля, і голосно засміялася.

– Так, бабусю, ти маєш рацію, мама так готувати не вміє, – весело прощебетала Наталя.

– Це чому? Тобі раніше подобалася моя їжа, – уражено поцікавилася я.

– Ой, та гаразд, мам, просто визнай, що бабуся готує краще за тебе, – закотивши очі, сказала дочка.

Я гнівно подивилася на Наталю, але нічого не відповіла. Я вирішила поговорити із нею вдома.

Свекруха весь вечір сиділа з задоволеним обличчям: ще б їй не бути задоволеною, коли внучка так легко стала на її бік.

Денис, як завжди, вважав за краще удати, що нічого особливого не сталося. Щойно ми повернулися від Ірини Миколаївни, я влаштувала дочці допит із пристрастю.

– А чого це ти раптом своїй бабусі підспівувати стала? – невдоволеним голосом запитала я.

– Нічого я їй не підспівувала. З чого ти взагалі це взяла? – фальшиво здивувалася Наталка.

– Не викручуйся, тебе раніше моє куховарення влаштовувало, а сьогодні ти заявила, що я погано готую. Хоча це від бабусиних пиріжків ти мучилася зі шлунком, а не від моєї кухні, – нагадала я.

– Я знаю, вибач, мені просто потрібно втертися до бабусі в довіру, – винно повідомила вона, і густо почервоніла.

– Навіщо? Що тобі могло від неї знадобитися? – здивовано поцікавилася я.

– Ти ж знаєш, що я не одна онука у бабусі, тому мені доводиться їй догоджати, – спробувала пояснити Наталя.

– Заради чого? Щоб вона назвала тебе коханою онукою? – Незрозуміло запитала я.

– Ні, звичайно! Не треба вважати мене такою недолугою, – ображено відповіла донька.

– Тоді навіщо? Поясни мені, заради Бога, – нетерпляче промовила я.

– Мені наступного року в інститут вступати, а з вами я жити не хочу. Ви завжди наді мною трясетеся, без вашого контролю і кроку ступити не можна. У бабусі я хоч зітхну вільно, – поділилася своїм планом Наталя.

– Нічого собі, ти ділова, жити їй з нами не подобається! І заради цього ти збираєшся леститися до неї? Не думала я, що таку підлизу виховала, – зневажливо сказала я.

Дочка нічого не відповіла, тільки скривила личко, та закотила очі. Я не стала перешкоджати спілкуванню Наталії з бабусею, але й не заохочувала до цього.

Через кілька місяців після дня народження Ірини Миколаївни, ми всією родиною приїхали до неї у гості.

– Катько, ти що на себе нап’яла? Надворі холоднеча, а ти в пальто приїхала. Та ще й у якому жахливому! Де ти цей ширвжиток знайшла? Тільки чоловіка свого ганьбиш, – удавано заохала свекруха.

– Не треба брехати, нормально я одягнена. І на вулиці не така вже й холоднеча, тим більше, що ми на машині приїхали, – обсмикнула я родичку.

– Бабуся, не зважай, мама ніколи не вміла одягатися. Навіть не знаю, як тато на неї подивився, – залізла в розмову Наталка.

– Що ти сказала? Ану, марш у машину! – роздратовано скомандувала я і вказала їй на вихід.

Денис спробував згладити конфлікт і щось промимрив про сімейні цінності, проте ніхто його не слухав. Ірина Миколаївна назвала мене тираном, та відмовилася зі мною сидіти за одним столом.

Втім, я теж не горіла бажанням провести вечір зі свекрухою, тому легко залишила її квартиру. Мій чоловік сумно поплентався слідом, попередньо залишивши матері привезені гостинці.

У машині у нас з Наталкою відбулася змістовна розмова.

– Ти зовсім знахабніла? Рідну матір ображати надумала. Що поганого я зробила тобі? Чому ти так поводишся? – обурено запитала я.

– Нічого особистого, мамо, мені просто потрібна квартира, – посміхаючись, пояснила дочка.

– Квартира, значить? Ну що ж, ти її отримаєш, – багатонадійно сказала я.

Денис, на превеликий подив, також відчитав Наталю за її неналежну поведінку.

Коли ми всією сім’єю повернулися додому, я зібрала речі доньки та сказала, що з цього дня вона житиме в Ірини Миколаївни.

Наталя сприйняла новину спокійно, і навіть із якоюсь радістю. Батько допоміг донести їй сумки до машини, та відвіз до бабусі. Однак буквально наступного ж дня дівчина повернулася назад до нас.

Виявилося, що Ірина Миколаївна, яка спочатку прийняла внучку і гордо заявила, що з нею дівчині буде краще, до ранку встигла передумати.

Річ у тім, що насправді жінка похилого віку була не готова ділити квартиру з Наталією, і терпіти навіть найменші незручності від спільного проживання з нею.

Одна справа – спілкуватися і перемивати мені кісточки, зовсім інша – займатися вихованням онуки.

На цьому я не зупинилася, коли дочка вступила до нашого місцевого інституту, я зняла їй кімнату у гуртожитку.

– Ну що, люба, ти хотіла жити без нагляду, ось тобі чудова нагода! – єхидно промовила я, показуючи Наталі кімнату.

Дівчина з незворушним виглядом сприйняла цю новину, і легко переїхала жити в гуртожиток.

Але, як я і передбачала, вже через місяць дочка попросилася додому, запевняючи, що все усвідомила, і більше так не поводитиметься.

Сусідки по гуртожитку, та самостійний побут, швидко поставив Наталю на місце. Так вона і прожила з нами в одній квартирі до самого випуску з інституту.

Зі своєю бабусею Наталя весь цей час продовжувала спілкуватися, але вже не злословлячи на мене, і без колишньої теплоти.

Мабуть, зрозуміла, хто її підтримує ділом, а хто мерзенними балачками! Як ви вважаєте, я не жорстко вчинила з донькою, так її провчивши?

КІНЕЦЬ.