Я одружена два роки. За цей час я можу на пальцях однієї руки перерахувати заходи, на які ми з чоловіком ходили разом. І більшість із них була з мого боку, тобто мене кудись запрошували, а я брала чоловіка з собою. Він завжди знаходить якісь причини, щоб йти одному.

Спочатку я не надавала цьому значення. Зрештою, те, що ми одружені, ще не означає, що відтепер ми всюди повинні ходити тільки разом, як прив’язані, але тепер мене мучать сумніви.

Звичайно, я розумію, що на деяких заходах моя поява просто недоречна. Наприклад, якщо він зібрався з друзями посидіти у суто чоловічій компанії. Там і мені буде нудно, і його друзям ніяково. Тому якщо він говорить про те, що планується суто чоловіча сходка, то я навіть не заїкаюся, щоб він взяв мене з собою.

Але ж є й інші якісь заходи. Дні народження його друзів, де, судячи з фотографій, усі приходять парами. Мені чоловік потім пояснює, що вони давно спілкуються цією компанією і дружини друзів у ній ще з часів, коли дружинами й не були.

– Тобі просто нудно там буде. Ми маємо свою хвилю, свої якісь приколи, які тобі навряд чи сподобаються. Ще надумаєш собі щось згодом. Навіщо?

На корпоративи, які влаштовують на роботі, він мене теж не бере, хоча там нормально ставляться, коли хтось приводить дружину чи чоловіка. Мій же мені пояснює, що не хоче мішати особисте та робоче. Чим менше на роботі знають про його особисте життя, тим спокійніше йому живеться. Каже, що не хоче давати зайву їжу чуткам, не хоче, щоб мене обговорювали.

– У нас там такі пліткарі є, причому не лише жіночої статі, що після кожного корпоративу ще півроку кістки всім перемивають. Мені не хочеться, щоб ти потрапила до них на язик. Тобі все одно? А ось мені ні. Я там працюю і не хочу постійно психовати.

Він навіть на зустріч із нашими спільними друзями примудряється мене не кликати. Все зазвичай виходить так, ніби вони зустрілися випадково, не збиралися довго сидіти, тому він мене не покликав.

– Ну, я ж знаю, що тобі збиратися і добирати довго. А ми якраз і посиділи всього кілька годин. Ти просто не встигла б доїхати.

Я не потвора, вмію поводитися в суспільстві, з почуттям гумору теж усе гаразд. Не вибаглива і не смикаю щоразу чоловіка, коли він з кимось заговорить. Я вже перебрала всі наші спільні походи кудись, намагаючись знайти хоч якусь ситуацію, яка могла стати причиною таких дивних вчинків чоловіка.

Але за п’ять років нашого знайомства не можу вигадати жодного. Його друзям я не хамила, спілкуватися з ними не забороняла, сцен ревнощів не закочувала, чарку з рук не виривала, сама не напивалася. Я взагалі завжди намагалася поводитися нормально.

Та я навіть у самого чоловіка питала, у чому проблема, чому він мене не хоче брати з собою кудись. Він робив круглі очі і казав, що я собі якісь дурниці навигадувала, а насправді це все лише збіг обставин, не більше.

– Ну що вдієш, якщо я ходжу по таких місцях в основному – робота та зустріч з друзями. А ти собі вже якісь таємниці навигадувала.

Я поки що нічого не вигадувала, але все частіше в голові починають народжуватися погані думки. Ще й мама моя не залишається осторонь. Я їй якось поскаржилася, що чоловік нікуди мене не бере, тепер вона генерує ідеї, чому все так. І одна ідея глибша за іншу.

Мама вже будувала припущення, що йому чомусь зі мною соромно показуватися, або в нього є коханка, якою він перед мною світитися не хоче, або активно грає роль вільного чоловіка, не всі ж таки в курсі, що він одружений. Накручує мене мама своїми теоріями змови. Особливо добре в неї стало виходити, коли і я сама почала думати приблизно в цих напрямках.

Для мене незрозуміло, чому чоловік мене не бере із собою. З кожним місяцем його відмазки здаються менш переконливими. Я не хочу перетворюватися на істеричку, яка нікуди не пускає чоловіка, але відчуваю, що скоро стану на цю дорогу. Робити мені цього не хочеться, але й психіка у мене не залізна.

Якщо чоловік хотів би, щоб ми відпочивали нарізно, він навряд чи з таким ентузіазмом ходив кудись зі мною, коли запрошують саме мене. А то виходить, що за моїми друзями та якимись заходами ми ходимо з ним удвох, а за його – тільки він. Дивно це все й підозріло.

КІНЕЦЬ.