— І без неї не можу обійтися, де мені ще перехопити до зарплати, і слухати її просто вже сил ніяких немає, – зітхає Антоніна. – Щоразу такий винос мозку!

— Чомусь старше покоління дуже швидко забуває, як вони скромно жили в молодості, коли все треба, все хочеться, коли діти ростуть, – підтакує подруга.

— Ну, особисто моїй мамі й пам’ятати нічого, – усміхається Антоніна.

– Я вважаю, що вона жила як у Христа за пазухою. Так, вона теж розлучилася, але вона не відчула на своїй шкурі, що значить, останній хліб без солі доїдати. І потім, я була одна, а в мене дві дівчинки. І я вважаю, що несправедливо мама на мене нападає, я в розлученні не винна. Це вона колись вибухнула, а мене з дітьми чоловік просто зі свого життя випер.

Тоні 32 роки, у розлученні вона трохи менше 2-х років, її донькам двійнятам зараз по 5 років. І жити молодій жінці дуже непросто. Розлучення з чоловіком стало для Тоні як грім серед ясного неба: поштою отримала позовне від чоловіка. Хоча й жили разом. Потім чоловік, звісно, порозумівся, що не знав як сказати, дружину більше не любить, зустрів нову жінку.

Жили в чоловіка у двокімнатній, тож збирати речі довелося саме Антоніні. Колишній чоловік був дуже «галантний», він дозволив жінці якийсь час пожити, щоб вона змогла знайти собі квартиру.

— До мами було взагалі не варіант повертатися, я їй зі сльозами про те, що мені чоловік на двері вказав, а в неї перше: “І що, у мене у двокімнатній квартирі буде тепер така орда? І я вас усіх годувати буду?”, – згадує Антоніна.

— Мати року просто…

— Ні, ну зрозуміло, що вона мені нічого не винна. Але її батьки так не зробили колись…

Мама Антоніни розлучилася, що називається, на рівному місці: чоловік дурепою назвав під час якоїсь істерики дружини з приводу того, що їй на чергову обновку грошей не було. З маленькою Тонею, якій було всього 6 років, жінка повернулася до батьків. І чомусь у двокімнатній квартирі бабусі й діда місце ще для двох людей знайшлося, і гроші з матері ніхто не питав, годували Тоню та її маму фактично бабуся з дідом, а мама тратила кошти тільки на одяг і відкладала собі «подушку безпеки».

Тепер уже бабусі й діда немає давно, мама живе у спадковій двокімнатній квартирі одна, на пенсію вона вийшла в рік розлучення доньки, тижнями на два раніше. Звісно, Тоня і не збиралася сидіти на маминій шиї, але, почувши мамині запитання, навіть на кілька днів не попросилася, шукала орендоване житло.

Зняти вдалося однокімнатну неподалік від садочка дівчаток і від роботи Тоні. Зарплата в жінки середня, майже вся вона йде на оренду житла, харчуються й одягаються на аліменти. Колишній чоловік спочатку платив досить непогані гроші, іноді давав зверху, то 5 тисяч, то 10. Але зараз він одружений, розлучниця чекає на дитину і вже про суми, крім аліментів, не доводиться й мріяти.

Та й самі аліменти значно зменшилися, чоловік у тій самій організації перейшов на іншу роботу, як підозрює Тоня, фіктивно.

— Я б давно знайшла щось краще для себе, але в мене на роботі хоча б лояльні до лікарняних моїх нескінченних, – каже жінка. – Підробляти? А з ким дівчат залишати? Колишня свекруха вмила руки, нового онука чекає, мама моя такі очі робить, якщо прошу посидіти хоча б годину. Я намагаюся підзаробити в інтернеті з дому, але це кілька тисяч всього, вони не роблять погоди. Що ти, яке збирати на житло, у мене в принципі збирати не виходить.

Антоніна економить на чому тільки можна, і все одно вони з доньками іноді не дотягують до зарплати: одяг у подвійній кількості, їжа, ліки… Хворіють дівчатка одна за одною, не сказати, щоб так уже й часто, але довго: одна вже одужувати починає, а друга тільки з температурою злягла.

Коли зовсім настає безнадія, Антоніна звертається до мами, щоб узяти в тієї кілька тисяч у борг до зарплати і щоразу вислуховує про те, що вона не вміє жити.

— Ну вічно в тебе грошей немає, – закочує мама очі. – Одна й та сама пісня. Ну чому я ніколи ні в кого не позичала? Я навіть зараз, навіть із пенсії, примудряюся відкладати, а ти живеш одним днем. Не кажи мені, що витрати великі. Все одно по крапельці можна було б робити якісь накопичення. Ні, у тебе то в дівчаток іменини, то їм у садок треба щось, то у вас змішувач полетів.

Грошей мама, втім, дає. І бере назад, коли Тоня повертає борги. Тоді донька вислуховує нову порцію нотацій на тему того, що донька знову не обійшлася зарплатою й аліментами, що так вона на свою квартиру довіку не накопичить.

— Я взагалі нічого не накопичу, – похмуро каже Тоня. – Мені нема з чого збирати. Так, мама вміє відкладати. Але вона одна, весь одяг є, харчуватися самотній жінці теж можна економно. А як бути мені, якщо щороку треба нові комплекти одягу і взуття? Так, беру в знайомих, не відмовляюся, але все одно важко.

До того ж, вважає Антоніна, у мами є та сама подушка безпеки, яку вона збирала ще за життя бабусі й діда, а в Тоні не було жодного старту, свекруха любила повторювати, що взяли її без усього, з пакетом трусів.

Теоретично, є в Тоні батько, вони зрідка спілкуються, але батько одружений, рідних дітей у нього немає, він зараз хворіє і допомогти доньці не може, та й не дуже хотів, коли міг. Тоня потай сподівається на спадщину, хоч якусь, батько натякав на це. Від цієї думки нудно від самої себе, але в неї таке життя, що сподіватися можна тільки на диво.

— Нічого, – намагається заспокоїти Антоніну подруга. – Підростуть дівчатка, стане легше, зможеш роботу поміняти. А мама… ну не вічна вона, тільки про це вона не думає. А так, дійсно, чомусь старше покоління вміє грошики відкладати, а ми – ні. У мене за душею теж жодної копійки, трапиться що, піду просити в борг, як і ти зараз.

КІНЕЦЬ.