Усі ми потроху старіємо. І чим старші стаємо, тим більше усвідомлюємо цінність зустрічей не лише з близькими, а й із далекими родичами.

З кожним роком згадується дедалі більше троюрідних та таких родичів, яких взагалі бачив один два рази в житті. А потім після рідкісних зустрічей розумієш усю їхню цінність. Хто як не далекі родичі пам’ятають тебе колишнім і ті часи, де морозиво було по кілька копійок і саме життя зовсім інше було.

Буває так, що ми самі з Томою про когось згадуємо і починаємо шукати контакти, а буває і нас хтось ось так згадує і зустрітися хоче. З більшістю, звичайно, розкидало нас життя і по всій країні, і по колишньому Союзу, але дехто, так би мовити, залишився в зоні досяжності.

І ось дзвонить мені син Дімка та каже, що його родич через соціальні мережі знайшов. Мовляв, спілкуватися хоче, дружити, рідня як-не-як. Намагався у мене з’ясувати, хто ми цим родичам приходимося. Загалом, цілий детектив вийшов, поки хоч якось зрозуміли хто, через яких кумів і братів хрещених нас так знайшов.

До кінця, якщо чесно, чіткої спорідненості так і не з’ясували, але тому, що знайшлися, були дуже раді. І ось Петя, той самий чоловік, який Дімку мого знайшов, приїхав у гості.

Зустріч влаштували у сина за містом. Петро виявився майже однолітком Дмитра, йому зараз 38. І приїхав він із дружиною Лізою та сином Сергієм.

Виявилося, що син у них цього року дев’ятий клас закінчує, хочуть ось у велике місто його чи то в технікум, чи в коледж влаштувати. А тут довідалися, що й родичі є у цьому місті. Загалом зустріч пройшла гладко і весело. Діма обіцяв, що в наступні кілька днів і містом покатає і навчальні заклади покаже.

Ми з Томою на ніч у сина залишатися не стали – у них гості на тиждень приїхали, їм є кого розважати. Але відпустив нас з Томою Петро тільки після того, як ми пообіцяли, що обов’язково з візитом у відповідь приїдемо до його батьків.

Дорога до них, звичайно, зовсім не близька, але я пообіцяв, що обов’язково знайду час і буду в гостях. Була ця ось така зустріч минулого року. З того часу і змінилося багато. Діма з Петею почали спілкуватися часто. Сергій справді до технікуму вступив. Він навіть тиждень у нас жив, а потім сам сказав, що в гуртожиток хоче і буквально вмовив батьків дозволити йому там жити.

Ну, а я знову ближче познайомився з родичами, точніше з батьками Петі. Зідзвонюватись стали, спілкуватися, зі святами один одного вітати. Галина (мати Петі) все ніяк не вгамовувалася – щоразу в гості кликала. І ось вкотре від неї дзвінок пролунав. Після пари загальних фраз Галя знову пішла у наступ.

– Ваня, коли ви в гості? – наполегливо питала Галя.

– От не стане мене, а я так тебе й не побачу. Як би ж могла б, так би вже в гостях у тебе була. Та куди мені? У мене поросята, кролі, телиця дійна, курчат не порахувати, каченята, а ще Паша обіцяв індичок малих приперти. Як я господарство своє кину? А в тебе навіть собаки нема. За що тобі переживати? Зібрався та приїхав!

— Ох, Галю, я вже й сам втомився тобі відмовляти.

– З усмішкою перебив я співрозмовницю.

– Все правильно кажеш – і зірватись можемо, і можливість є, а все як щось заважає.

— Ти припиняй! – владним тоном перебила мене Галя.

– Говори коли приїдеш. Щоб я тут господарство своє прорідила і стіл накрила, та щоб із собою ще потім дала домашнього. Ви Сергійку нашому дали притулок у себе, коли треба було. Потрібно ж і відплатити чимось. А то ми прямо, як не рідні. Чого це я за собою борг відчувати повинна?

Чесно кажучи, ми з Томою все одно обговорювали, що зберемося в гості до Галі з Пашею, просто якось терміни не обговорювали. А ось тоді розмовляв я із родичкою, так і зрозумів, що справді досить відкладати.

– Галю, ти так нападаєш, ніби я відмовляюся. – Знову з усмішкою сказав я в слухавку своїй співрозмовниці. – А я ось сказати тобі хочу, що за тиждень, а точніше наступних вихідних у вас ми будемо!

– Господи милостивий! Та невже! – голосно зраділа Галя.

– Дочекалися! А ви всім сімейством чи як? На скільки днів до нас?

— Ну, вся родина не приїде. У нас хоч господарства немає, а в сина робота сама розумієш. Але ми з Томою будемо. На кілька днів так точно, а там, як піде.

Галина ще якийсь час голосно і бурхливо виражала своє захоплення від почутого, намагалася розповісти, як нам у них в селі сподобається, описувала красу місцевості та намагалася передати аромати та смак страв, які для нас приготує. Після чого я запевнила, що нас з вокзалу зустріти не зможуть, але з автобуса потім точно заберуть. Тричі розповіла де на залізничному вокзалі у них автобус до села зупиняється і, переконавшись, що я все зрозумів, попрощалася зі мною.

У призначений час ми без особливих пригод дісталися потрібної станції, знайшли автобус, дісталися місця і нас там справді чекав Паша на старенькому, але досить доглянутому авто яскраво-блакитного кольору. Ще хвилин 20 і ми вже стояли біля хвіртки, вдихаючи аромати ранньої осені в незайманому вихлопними газами селі.

Зустріч була бурхливою та дуже радісною. Галя виявилася дуже привітною господаркою і все клопотала, щоб нам з Томою все сподобалося. Знаєте, багато де я в гостях був, але так, як Галя мене ще ніде не зустрічали. А потім, як водиться, спочатку легкий перекус (ну, це за мірками мешканців цього села) зі спогадами про наших вже минулих спільних родичів, потім баня, невелика прогулянка по селу і вже ближче до вечора основне, як нам сказали, застілля.

Я так розімлів і від прийому, і від атмосфери, і взагалі від такого ось відпочинку, що майже несподівано звалився на мене, що навіть не чекав ще більшого щастя у вигляді чергової історії з життя. Але, як кажуть, несподівано отримані історії іноді виявляються цікавішими за ті, для отримання яких доводиться докладати зусиль. Щоправда, те, що я отримав у результаті від Галі, назвати повноцінною і цілісною історією не можна. Але не поділитися з вами цими короткими розповідями про життя та побут зі слів Галі я просто не міг.

Ми вже перемістилися з саду в будиночок, розсілися в залі на диванах і кріслах, коли Галя, яка, до речі, говорила найбільше, знову завела монолог, який обіцяв бути довгим.

– Ось кажеш ти, Ваня, що в нас тут добре. А я й сперечатися не стану. Добре у нас, але якось не так, як у всіх. Ми з тобою як знову познайомилися, як дізналася я чим ти там на пенсії займаєшся, я аж зацікавилася. Ось внучку попросила в комп’ютері знайти тебе. Після денних справ почитати вирішила.

Ой, Вань, що робиться в інших! Он життя яке буває! А в нас тут життя можна прожити, а згадати й нічого. Ось на тебе в гості чекала, так думала, щоб мені такого розповісти, щоб і про мене ти написав у себе там в інтернетах. А зрозуміла, що й розповісти нічого. У твоїх друзів там пристрасті які відбуваються, а в нас що?

Тільки он про курей і можу розповісти. А що? Було в нас таке. Ми з сусідами курчат в одному місці купували, інкубаторські, вони всі на одну колодку. Ну, одне слово – інкубаторські. Поки курчатами були, то в загоні. А потім і випускати ж треба. Стали й ми, і сусіди через паркан своїх курей випускати по двору гуляти. А вони ж дурні ці кури. Давай перемішуватись. То через паркан, то під паркан. Мов там у сусідів смачніше щось є.

Раз із сусідами посварилися, бо вони курей віддавати не хотіли наших. Кажуть, мовляв, вони у нас у дворі, отже, наші. Правдами не правдами, а ще й погрозами, забрала я своїх курей. Спати лягла, а сама думаю: як же тепер бути? Загону для великих курей немає, тільки для курчат. Все одно випускати треба. А ці шельми знову до сусідів підуть. Ось лежу, Пашка хропе, а до мене з тривоги й сон не йде.

А потім здається придумала все. Ніч надворі, я в курник. Шельми ці поки що сонні, вирішила я їх помітити. Кожній на спині зеленкою мітку поставила. А що? Вони білі всі як одна, а зеленку видно добре. Пораділа я, що так все вигадала. Коли тепер до сусідів і проберуться, то відразу видно де мої.

Вранці курей випускаю, а Пашка аж подавився. Дивиться на курок наших і питає, мовляв, що з ними, чи якась хвороба? Ну, я і розповіла йому що та як. Схвалив він мою витівку. І сусідці Нінці повідомила, мовляв, усі які фарбовані, то це мої. Більше ти вже не привласниш.

Потім день минає, другий, а Нінка мене на ганку побачила і з вилами до мене. Кричить, як оголошена, мовляв, вертай моїх курей. А я її курей не брала. Як своїх помітила, так і рахувати їх перестала. Бачу всі фарбовані, отже, мої. А Нінка на мене вила спрямовує і кричить, щоб я її курей вертала.

Думаю, ну зовсім дурна з глузду з’їхала. Я її в курник заводжу і показую – у мене всі свої, фарбовані. А Нінка мені, мовляв, а ти їх рахувала? А я вже три чи чотири дні не перераховувала. Знаю що у мене їх 136 голів має бути. Стали рахувати й справді частина не моїх. Нарахували ми аж 159 шт. Звідки в мене їх стільки? Та всі фарбовані.

Нінка кричить, що вона своїх краще годує, так її самі жирні й давай намагатися за лапи найбільших курей хапати. Ой, думала повбиваємо одна одну з нею. Поки за курей із нею сварилися, трьох навіть задушили, а одній і голову відірвали. Втомилися дуже. Вирішили спробувати з’ясувати, як так вийшло.

Я обіцяла, що своїх навіть фарбованих перераховуватиму, а Нінка своїх вечорами. Вирішили лаятись більше не будемо, а до правди докопаємось. Наступного вечора на вулиці зустрілися вже як скотину загнали, а Нінка каже – у мене 6 штук не вистачає. А я говорю, що в мене на 6 більше.

Наступного дня вирішили сказати своїм мужикам, що ми на полі, а самі стежити стали. У бур’янах з нею сховалися та спостерігаємо. Бачимо, а шельми ці пернаті від мене до Нінки шморгають. А потім деякі її й від неї до мене. Ну, лежимо далі стежимо. Тут мій Пашка на ганку з’являється. Покурив раз, покурив два, головою так похитав і в хатку пішов. Знову лежимо. Пашка виходить, та давай курей по двору ганяти.

Думала що знову до дідька допився, а він їх ловить. Не витримала, думала передушити. Було в нас таке вже – напився раз, то встиг два десятки передушити. Вискакую я з укриття свого, та до нього. Нінка за мною. А Пашка душити нікого не збирався. Впіймав курку і пляму їй зеленкою ставить на спину.

— Дурень ти старий, що робиш? – Почала кричати тоді я.

— То ти ж сказала, що всі наші курки мічені повинні бути. А я дивлюся, а дехто не мічений. То що ж тоді їх Нінка собі забере? Щоб не забрала, їх треба помітити! – звичним нетверезим тоном пояснював Пашка.

Ох ми його і відходили тоді з Нінкою тим, що під руку попалося. Та й пояснили що до чого. Начебто зрозумів він, але я зеленку з того часу якомога далі ховаю там де він не знайде.

А ти, ось Вань запитуєш, що в нас тут цікавого. А нічого. Сам бачиш. От думаю, думаю, а мені й розповісти нема чого. Ну не розповідати ж тобі як мене Паша на все село прославив. Ох і довго тоді ще селяни ту історію згадували.

Я тоді самогонку гнала. А дід мій ходить і облизується. Я тільки встигаю його руки забирати, мовляв, не чіпай. Я ж йому у волю пити не даю. Так, колись чарку наллю, та й сама з ним випити можу. Ну й у свята, звичайно. Так він, хитрий, сам знаходить. Сам розумієш, Вань, на селі із цим проблем немає. І ось гоню я тоді самогонку. А він, як завжди, як шуліка над здобиччю. В очі так дивиться запобігливо. А я теж як гляну на нього гнівно, він хвилин на 5 заспокоїться. А потім знову.

Сів за спиною на стілець і давай з розпитуваннями, мовляв, на кого ти Галька стільки женеш, коли не даєш потім ні чарки? А я йому візьми та скажи, що, мовляв, на помини тобі жену! Як відійдеш на світ божий, всім селом будемо поминати тебе тиждень. Ось і жену і ховаю до цього дня. Як схопився він, як метнувся з хати. Все, думаю, образився. Ну і гаразд, зате під руку лізти не буде.

Вже й самогонку вигнала, по пляшках розлила та сховала, перемила все. Як тут біжить Льошка кривий та голосить біля хвіртки. Я аж сполошилася. Вискакую і кричу, мовляв, якого біса ти тут голосиш? А Льошка, пияка цей сільський, і каже, мовляв, вбився твій Пашка, лежить весь мертвий. Мене як блискавкою вдарило.

Почала питати де лежить, що та як. А Льошка каже що під містком нашим. Я все кинула і на місток. Біжу, плачу і під ніс собі бубоню. От, гадаю, наврочила, що на смерть самогонку гоню. У Бога прощення прошу, що так згрішила. Та краще б чарку йому налила, зате живий був. Запихалася вже, а все біжу. На місток забігаю, а там вже мужиків зібралося купа. Всі вниз дивляться та обговорюють щось.

Я сама на містку зупинилася і вниз глянути боюся. Чоловіки мене як побачили, відразу, мовляв, от і не стало Пашки твого, тепер тільки згадати залишилося. Давай натякати, що треба було б і налити. Я ближче підійшла і вниз глянула. В очах аж помутніло. Лежить на березі мій Пашка.

У мене сльози дужче, в голові зашуміло… Чую, як хтось із мужиків каже, що Пашка перед цим жалівся, мовляв, розлюбила мене Галька, все чекає коли мене не стане, до поминків вже готується. Жити, мовляв, із цим більше не можу. Ну і стрибнув з містка.

Я як закричу не своїм голосом. Хотіла вниз побігти на берег. Почала кричати, що може живий він. А мужики мене тримають і кажуть, мовляв, це ти баба з горя збожеволіла, ми вже самі перевірили не живий. Тож тепер тільки згадати лишилося. Зайшлася я плачем, а сама думаю що робити треба.

Думаю, треба хоч прикрити чимось, що ж лежить там у всіх на очах. Кивнула Льошці кривому, мовляв, пішли зі мною. А він мені у відповідь: за біленькою? А я думаю, що й суперечити йому не буду, кивнула і все. А сама думаю, що хоч простирадло дати треба біле. А потім до дільничного…

Іду додому – ледве ноги тягну. Плачу у весь голос. Примовляю, мовляв, на кого ж ти мене Пашка покинув, дурень старий. Баби з дворів виходити стали, кожна питає, а я розповідаю, що тепер вдова я, Пашка з містка стрибнув. Баби співчувають, кожна каже, що допомогти прийде, питає чи треба щось. Як додому дійшла – не пам’ятаю.

Льошці кривому простирадло нове в руки сунула і наказала, щоб накрив Пашку. А він мені, мовляв, а пляшку, згадати треба? А я йому, мовляв, потім все потім. А потім сили зібрала останні та до дільничного нашого пішла. Потрібно ж щоб подивився він, та дозволив Пашку додому забрати. Що ж він там на березі під містком …

Сил вже нема, а робити щось треба. Ідемо ми з дільничним до містка. Вже й баби почали дехто йти за нами. Подія яка – Пашки не стало. Всім цікаво, що сталося. Ми вже майже до містка підходимо, у мене сльози застилають очі. Хусткою втираюсь, а вони ллються і ллються, серце просто заходиться. А потім дивись, а назустріч нам Пашка. Живенький і неушкоджений! Я як побачила, так мало й знепритомніла.

А сама не знаю – радіти мені чи це я з розуму від горя вижила. Я швидше йти стала, підходжу… Дай думаю перевірю, може справді живий. Руки тремтять, а я давай його щипати. А він живий, теплий. Я давай ще сильніше плакати, тільки від щастя вже. Хотіла обійняти його, а він давай мене відштовхувати.

І каже, мовляв, брехуха ти, Галю. Говорила що на помини самогонку женеш, а сама навіть чарку пожаліла. Думав прикинусь, то ти мужикам хоч пляшку даси, а вони поділяться зі мною, а ти… Простирадло нове не пошкодувала, а пляшку не дала. Я на березі лежав, мало все собі не відморозив, пісок холодний, а ти…

Як я це почула, бо дала йому потиличника. Так сильно, що думала й покоситься він. А баби, що за нами йшли, як давай реготати. Дільничний теж сміється. А я як стала по загривку Пашку свого ляскати, так до самого будинку стусанами й гнала. Знав би ти, Вань, як довго потім усе село сміялось з цього.

Понад рік раз у раз згадували та в очі мені сміялися. Аж до того моменту, поки Лідка молодуха наша в колодязі не втопилась через кохання нерозділене. Отут про Пашку мого і забули всі. Так що ось як подумаю що тобі цікавого сказати, а розповісти мені й нічого, Вань.

Ну, не може ж йти врівень з твоїми історіями мої, особливо та, як колись я до лікарні потрапила. Прихопило в мене щось, то лікарка наша не взялася і діагнози ставити.

А вночі так погано стало, що довелося швидку викликати. Пашка і зі мною їхати хотів, та я його вдома залишила, щоб вранці худобу міг нагодувати. Їду на швидкій, а сама вже з життям прощаюсь. Все, гадаю, ось і пожила я. Лікаря в лікарні питаю, мовляв, ну що? Віджила я? Або ще помучуся трохи на цьому світі. А той каже, мовляв, постривай, жіночко, аналізи здаси й подивимося.

Загалом виявилося, що не все так страшно. Сказали днів п’ять потримають і додому відпустять. То я, Вань, там як на курорті. З моїм господарством у мене ж і вихідних нема. А тут цілих п’ять днів тільки їм і сплю. Виписали мене, а мій дід і не зустрічає. Думаю, напевно, він там сам із худобою зашивається. Ну, я своїм ходом у село з райцентру й поїхала. Іду вже селом, з бабами, кого зустрічаю вітаюсь. Вони дивуються так і кажуть, що живою мене побачити вже й не сподівалися. А я всім так єхидно і говорю, мовляв, не дочекаєтеся! Не настав ще мій час до на той світ вирушати.

До двору свого підходжу, а скотина реве. От думаю, чують, що господиня приїхала. А тут Нінка сусідка через паркан вітається. І давай мені розповідати, що Петро мій із позавчора худобу не годує. Каже, мовляв, я курям вона насипала, поросям дала, корові сипнула і кролям трохи, але тільки раз. Не можу, мовляв, твоїх всіх годувати, у мене своїх стільки ж. Я як почула, так і мало не впала. Пашка, негідник такий, ледве худобу не занапастив. А сама питаю у Нінки, а Пашка де?

А Нінка і каже, що поминає він мене в Льошки кривого. Я як почула, та так розгнівалась. Як так – чоловік рідний поховав живцем. А Нінка каже, мовляв, хтось із мужиків наших, до лікарні їздив позавчора до райцентру. Ось Пашка і спитав, як там бабця моя. А той з залитих очей візьми та скажи – не стало її. Пашка начебто сумувати надумав, а потім поминати пішов. Ось вони із позавчора й поминають. А я не знала і що робити – худобу шкода, ось хоч раз та погодувала. А там думаю, якщо тебе Боженька забрав, то нехай діти приїжджають із твоїм господарством щось вирішують. Пашка не потягне точно.

Як почула я про поминки свої, та про те, що худобу Пашка не годував, так і вирішила відразу – знищу! Пакети, які з собою з райцентру везла покидала, граблі схопила і давай напряму до Льошки кривого. Вже по вулиці його йшла, чую, а там компанія ціла. Ближче підійшла, бачу в садку вони сидять. Там столик стоїть, і на столику, ясна річ, стоїть. І мій там у компанії Льошки та ще трьох місцевих. Стала я біля хвіртки, віддихалася і давай надвір заходити.

Як стала кричати, мовляв, ах ти ж чорт такий! Пити надумав? А Пашка як схопився з-за столу, та як давай хреститись. Мужики на нього витріщаються, а він кричить “Господи помилуй!”. І як давай голосити, що я з того світу за ним прийшла. Тільки не з косою, а з граблями. Ну все, думаю, дід мій допився до чортів. Мужики теж його заспокоїти намагаються, а він стоїть, зблід, хреститься і репетує, мовляв, Галька моя обіцяла, що якщо пити буду, то вона мене і з того світу дістане і з собою забере!

От померла вона, а тепер з того світу прийшла! Зараз забиратиме! Я як почула, самій смішно так стало, а боюся сміятися. Чоловіки нетверезі й не розуміють що до чого. Вони й не пам’ятають, напевно, з якого приводу зібралися. А мені відступати куди? Ось стала повільно до Пашки підходити, граблями загрожувати, а він задкує, хреститься і сильніше голосить “Господи помилуй!”. Я як зовсім близько підійшла, він вирішив тікати.

Так я його держаком від граблів по спині встигла перетягнути, що його, як до місця, прицвяхувало. Отут і давай я йому вимовляти все. Та граблями додому гнати, щоб і худобу нагодував і не пити припиняв. Тиждень потім він у мене, як на ланцюзі був. Тільки крок у двір, а я за ним і так дивлюся на нього. Він шмиг – і до хати. Тільки до поросят та до корови його випускала. Мовчала, образилася. А потім якось образи забулись. Навіть не помітила, як знову став до мужиків бігати.

Ось, Вань, хіба це історії для інтернету твого? Отак нудно і живемо ми. Подумаю-подумаю, а розповісти мені й нічого.

Якщо чесно, Галина розповіла мені понад три історії, які я вам переказав. За кілька днів, які ми гостювали, вона мені ось таких, “не цікавих” з її погляду, історій на цілу книгу накидала. Але, я вирішив почати з цих трьох. Якщо дізнаюся, що вам вони припали до вподоби, то періодично ще переказуватиму щось з того, про що дізнався.
***
Знаю я таких людей, у яких вже багато років день на день схожий і зовсім нічого, навіть цікавого не відбувається. А ось Галині пощастило, життя у неї насичене. Нехай навіть вона цього не розуміє. Не знаю, як вам, а мені навіть сподобалися її смішні історії. Думаю, що ми з Томою ще не раз погостюємо у Галі та дізнаємося ще більше.

КІНЕЦЬ.