Зазвичай ми їздимо підлікуватись з дружиною, але цього разу обставини склалися так, що до санаторію я поїхав сам. Не можу сказати, що жадав завести близькі дружні знайомства, але, як то кажуть, не все залежить від нас.

За столиком у їдальні я опинився з двома жінками приблизно мого віку та молодим чоловіком. Ну, молодим, це порівняно зі мною, звісно. Виявилося, що йому трохи за 30. Ось із ним у нас саме контакту особливого і не вийшло.

А балакучі жінки навперебій намагалися розповідати щось про себе, своїх знайомих тощо. Але до певного моменту всі їхні історії з життя були малоцікавими. Ну, тобто такими, які явно не варті переказу.

І ось до кінця першого тижня перебування у санаторії ми вирушили на екскурсію. За нами приїхав комфортабельний туристичний автобус, і всім охочим пропонувалося за символічну плату відвідати якусь захоплюючу екскурсію.

Оскільки восени в санаторії робити нічого, я розглянув пропозицію екскурсії, як найкращу розвагу, яка може бути на цей момент. Охочих покататися на екскурсійному автобусі виявилося небагато – я нарахував лише 9 осіб. І ось у призначений час ми вже виїжджали за територію санаторію.

Поруч зі мною на кріслі розташувалася Ірина, а Маргарита сіла на сидіння попереду. Ось так навіть в автобусі мої сусідки по столику в їдальні опинилися поряд. Їхати нам було трохи менш ніж дві години, і ми не знайшли нічого кращого, ніж спілкуватися.

Мені було дуже цікаво стежити за жінками. Коли Маргарита була якоюсь спокійною і врівноваженою на вигляд, Ірина, навпаки, створювала враження імпульсивної, нестримної, себелюбної та періодами абсолютно безпардонної особи.

Спочатку жінки, як завжди, тріщали то про те, то про це, перераховуючи якісь факти зі свого життя. І в якийсь момент Ірина перша стала емоційно розповідати про подробиці своїх взаємин із сином та невісткою.

– От є в мене син, думала радість у житті буде. А не так все сталося, як гадалося… Я ж на нього життя поклала, якщо можна так сказати. Чи жарт – навіть без освіти вищої залишилася. Після школи закохалася міцно у Гену. Він тоді лише з армії прийшов. Високий, гарний… Його сільський голова хотів завгаром зробити, а Генка почав характер свій показувати. Сказав, мовляв, хочу в трактористи, і все. Мовляв, батько мій трактористом був, людиною шановною, заробляв добре, от і я хочу. Сперечався він довго, але свого домігся.

На нього тоді дівчат багато задивлялося. І не дивно, у нас на селі таких зроду не було. Ніхто з наших сільських йому не рівня був. А сам Генка все придивлявся й обирав… Ми вже й так, і так перед ним… Знаєте, я навіть гордість свою й засунула куди подалі. Для всіх недоторканою була, а заради Генки готова була хоч із моста в річку. Ох, знала б тоді як життя повернеться, то не мотала б хвостом перед ним.

Я після школи до текстильного технікуму пішла, збиралася потім у нас на комбінаті працювати. Поки в гуртожитку жила, так серце моє заспокоїлося. А як на канікули приїхала, як Генку побачила знову… А тут і він мене примітив. Погуляти покликав, зірками помилуватись… Ось так і помилувалися ми з ним зірками, що вийшло в поділі я принесла. Генка носом крутив, звичайно, одружуватися не збирався, але довелося.

У нас і весілля ще не було, а ми вже сварилися, де будемо жити. Батьки мої, царство їм небесне, бачачи таку картину, вирішили хату нам залишити. А самі переїхали в інший кінець села до бабусі моєї (мати мами). Отак і стали ми господарювати самі у своїй хаті. Весілля скромне зіграли. Я з пузом навіть встигла закінчити технікум, навіть диплом отримала.

Ще й дитятко не з’явилося, а я вже дізналася, що ходок мій Генка, ще і який ходок. І баби наші теж гарні – і ті що молодші, і ті хто старші – адже ніхто йому не відмовляв. Я в положенні, а чоловік мій додому тільки ночувати приходить, та й то не щодня. Нам батьки мої коли хату залишили так і корову дали… Чого ж не жити?

Сам Генка гол, як сокіл, був. До нас у село приїхав після армії за кращим життям. Кімнату в однієї бабки знімав… А тут і хата своя, і молода дружина, і господарство, а він…

Коли Максимка з’явився, Генка взагалі як з ціпка зірвався. І випивати з мужиками став, і руки розпускати по селу в нетверезому вигляді. А я і з дитиною, і з худобою взагалі не пам’ятаю себе. Куди й любов моя вся поділася. Ось прийде на третій день додому, ледве ноги пересуває, пів години від хвіртки до ганку плететься.

Тільки в хату зайде, а я давай бити його. Спочатку просто злобу зривала і рушником його відходити бралася, а потім… Потім і чим важче стала прикладатися від образи за долю таку мою жіночу. А що? Він все одно вранці нічого не пам’ятає. А якщо й питав, то казала, що з мужиками десь зчепився.

Не знаю, що гірше було – коли він нетверезий був або коли рідко тверезий. Ось захворіє на щось, вдома залишиться, сяде за стіл і дивиться, як я по господарству пораюсь. Недобре так, спідлоба дивиться, а погляд як пропалює. Мовчить, мовчить, а пітом зуби зчепить, та й давай вимовляти мені:

«Дурепи ви баби, а ти найдурніша з усіх! Скинула б свій приплід, поки ще в пузі був, так і в тебе, і в мене б життя інше було! А тепер петлею на шиї висите мені й ти, і цей… спадкоємець… Гляну-гляну на тебе і не зрозумію як взагалі з тобою міг… Скільки он баб на світі, а мене чорт з тобою звів! І характер як у яги, і господиня ніяка, а як дружина… Подивлюсь іноді на тебе, так і розлучився б…».

Я слухала його, спочатку плакала тихенько, потім стала звикати, що ось такий мужик попався мені. А що? Зате не в дівках лишилася. А кому зараз у заміжжі добре? Ось ви знаєте хоч когось, хто задоволений був би в заміжжі? Ось-ось. А так я баба заміжня, з дитиною. Думала, якщо пощастить, доп’ється мій або в бійці хтось приб’є. А там може згодом якогось мужичка і прийму для душі та тіла.

Роки йшли, Максимко ріс, а батько його світ цей залишати так і не збирався. Пив, як раніше, здоров’я добре в нього виявилось. А в мене вже й бажання лупити його не було.

Гидко на пику його дивитися. Отак раз перед сном подумала, мовляв, а чого б не розлучитися? Хата моя і мені залишиться, а він нехай із голим задом хоч на всі 4 сторони вирушає. І повітря чистіше в хаті буде взагалі… Ну, сказано – зроблено! Максим вже в школу йшов, коли розлучилися ми. Так, ось влітку розлучилися, а у вересні Максиму до школи. Татко наш навіть не прийшов на лінійку.

Як розлучилися ми, так він у місто поїхав одразу до рідні своєї. Думала і не повернеться ніколи вже. Думала і не побачимось. Сама кілька разів намагалася мужичка завести, поки молода та сил повна. І в селі шукала, і у райцентрі. А вони всі… Як погуляти, то залюбки. А як розмови про життя спільне, то всі, як один, у відмову. Характер, бачите, мій їм не подобається. А що із характером? Характер, як характер! Бач, ніжні які всі…

Максимка вже в дев’ятому класі був, коли Генка повернувся до села. Дружину новою у місті завів і вирішив, що тягне його до землі. Тож вирішив до приватного будинку перебиратися. Та й у знайомі місця, отже, вирішив переїжджати.

Я думала жартують баби в магазині, коли почали говорити, що Генка дужче ніж колись красенем став, статний, не п’є і господарює. Хату стару зносити вирішив, на ділянці будинок новий будувати хоче. А не брехали. Краля його нова, хто знає, що він у ній знайшов, як моль бліда, в рота йому заглядає прямо. Скромниця така, наче й не цілована.

Зрозуміло, що розмова з Генкою у нас відбулася одного разу. В одному ж селі живемо, як тут вдавати, що не бачимо одне одного. Я зустрічі спеціально не шукала, та й він, мабуть, бажанням не горів спеціально зі мною зустрічатися.

У школі ми зустрілися. З’ясувалося, що він, як зі мною, розійшовся, майже відразу з Ганною цією зійшовся. Ну, точніше прийняла його вона, ніби зі школи його любила і готова була будь-якого прийняти, навіть такого, що спився. А через 3 роки у них дитина з’явилася спільна.

«Знаєш, Ірко, думав зовсім ти згубила і мене, і життя моє! Але на кожного біса у вигляді тебе, янголи, мабуть, надаються, як моя Аня. Якщо захочеш, то нехай пацани спілкуються, як брати, батько ж в них один. А якщо не захочеш – то й добре. Мені байдуже. У тебе своє життя, а в мене своє…».

А я вирішила, що хай усе йде, як іде. Якщо плітки донесуть моєму синові, що брат у нього тут живе, то нехай сам вирішує як чинити – спілкуватися чи ні. Народ на селі такий, що довго чекати не довелося. Майже одразу ж дійшло до Максима, що й батько тут живе і брат у нього Мишко. Дізналася я, що син ходити став у гості туди. Одного разу заїкнувся, що хоче у відповідь Мишка до нас у гості покликати, так я на нього так зиркнула, що зрозумів син: не варто навіть мріяти про це.

І ось закінчив 9 класів і поїхав до технікуму вступати. А що? Інститут мені не потягнути було. Думала хоч технікум закінчить, працювати піде і грошима допомагатиме. Може і я тоді заживу. Бо як жилося? На комбінаті нашому працювала, поки спілка була. А там коли звалилося все, так трималося у нас тут все ледве – то зарплати немає, то й не обіцяють.

Добре худоба була своя, так і виживали. Спочатку своїм на базарчику підторговувала, а потім стала й перекупкою займатися. Втомилася, як собака. Хотіла лежати серіали дивитися, а не працювати та спину гнути. Заслужила я. Он сина виростила, тепер нехай він мати забезпечує, якщо батько у нього не мужик виявився.

Синок у мене хоч поступливий і ріс, але якось не поспішав мамці допомагати. Технікум закінчив, а назад у село не збирався. Я чекала-чекала, та й давай із запитаннями, мовляв, коли додому на роботу. Я в шоці була від відповіді.

«Не приїду я, мамо, до села на роботу. В інститут я вступив. На заочне, але вступив. Працюватиму тут у місті. Та й роботу вже знайшов. І одружуся я скоро. Тож не чекай.»

Ні, ну уявляєте? Мій тихоня ось такі викрутаси видавати став. Ось що мені думати? Звичайно, я знала, що це зміюка його налаштовує, на якій він одружитися хоче. Вирішила, що з’їжджу подивлюся, коли на весілля запросять. Чекала, чекала – ні слуху ні духу… Вирішила сама спитати.

Подзвонила, мовляв, ти синочку скажи коли весілля, то я тобі курчат домашніх відправлю, яєць і ще що може треба. А він мені, мовляв, нічого, мамо, не треба. Весілля не грали, просто розписалися та з друзями на шашлики з’їздили. Головне ж не весілля. А гроші нам і так є куди витратити.

Ну, такого терпіти я не могла! Вирішила, що треба хоч із жабою цієї познайомитися, яка сина мого проти рідної матері налаштовує. Не хотів син бачити мене, але я наполягла. Приїхала у гості. Навіть казала, що з ночівлею, але сама швидко звідти і втекла.

З’ясувалося, що мій синок з тещею живе. Та й як живе – як сир у маслі катається! Це вона його і до інституту влаштувала, і з роботою допомогла. Так що в теплі він, нагодований, та й при роботі добрій. А ще з’ясувала, що на дитину вони чекають з Лесею. Як тут промовчати? Ось скажіть мені, чи це справедливо це? Ну я на підвищених тонах і пояснила, що має син мені допомагати.

Не тещі тут на комуналку гроші давати, а матері рідній на життя безбідне. Син щось там белькотіти намагався у відповідь. Я б і дотиснула його, то тут Леся зі своєю мамою вписалися і як давай на мене вдвох нападати. Їх послухати, то й мати я погана – випхнула сина в технікум вчитися і забула про нього. А що я мала робити? Він же мужик, хоч і майбутній! Сам повинен вирішувати як життя своє будувати і як мамці допомагати.

Послухала я їх і зрозуміла головне, що він інститут поки не закінчив, щоб багато грошей заробляти. Може й не так говорили, але сенс такий. Вирішила я, що й почекати можу, доки він відучиться. І що? 4 роки минуло, потім ще рік, ще … І що змінилося?

Він мені як гроші на телефон кидав, інтернет оплачував та зверху дві тисячі давав, так і дає! То що змінилося? Мабуть, для жаби тієї й мамки її й змінилося, а для мене? Знаю, що на роботі модній він і гроші хороші заробляє, а мені чому з цього нічого? Ні, ну де справедливість? Жабі своїй дружині та матері її так і зарплату всю, а мамці рідній дулю?!

І з онуком теж історія ціла. Я його бачила тільки на фотографіях та 2 рази на відео, коли ще маленьким був. Постає питання, ось чого від мене онука приховують? Він коли з’явився, мені син зателефонував і каже, вітаю, мовляв, ти бабусею стала. А я йому відразу, прийшли мені грошей, я приїду на онука дивитися, та прийшли так, щоб і на подарунок вистачило.

Не можу ж я, як бабуся, з порожніми руками приїхати. А він, знаєте що? І слухавку кинув, і грошей не прислав. Потім якось відеозв’язок зробили ми, я онука побачила і вирішила йому на світ відкрити очі. Йому тоді з пів року було. Бачу, що камеру на нього навели, то я давай розповідати, що в нього татко жмот і мамка змія. Так вони взяли й скинули дзвінок.

А син нещодавно взагалі всі грані поплутав. Вкотре дзвонить, щоб сказати, що грошей переказав. Я давай, як завжди, говорити, що мало і взагалі, як на такі сльози жити можна. А він мене запитує: мам, а ти взагалі мене колись любила? Ось як у нього язик не відсох таке питати? А все це жаба його дружина, вона налаштовує. Мені здається, що навіть якщо я буду не спроможна пересуватися, то й склянку води не принесе. Ось хижачки бувають.

А от як я захворіла, до лікарні потрапила, то синок забігався хоч трохи. Одразу і грошей на ліки знайшов. Я йому так і сказала: не знала, синку, що я жлоба з тебе виховувала – як на пігулки, так знайшов грошей, а як мамці на життя, так дві тисячі і все. Так і чекаєте, мабуть, щоб мене не стало. Раз би розщедрився і потім економія була. То він знає що? Образився! Уявляєте? Образився він!

Перестав приїжджати до лікарні. А я як виписалася, вирішила от себе санаторієм побалувати. Нікому нічого не сказала, путівку на всі відкладені гроші купила, і ось я тут. Нехай тепер синочок побігає, шукає де мати поділася. Може цокне щось у нього так почне мати цінувати, любити, поважати і балувати грошима… Ну, а як по-іншому? Правильна відповідь – НІЯК».

До кінця розповіді про себе, своє життя, сина і невістку, Ірина навіть почервоніла. Розповідала на емоціях, іноді сильно жестикулюючи та обурюючись. Коли вона так лаконічно закінчила, звернувшись до нас з Маргаритою з питаннями, ми навіть трохи заспокоїлися. Правда, я уявлення не мав як мені відповісти Ірині на запитання так, щоб і зрозуміла вона, і не образилася. Але ситуацію, якщо можна сказати, врятувала Маргарита.

– А я ось змогла інакше. Слухаю тебе, Іро, і розумію, що й тобі треба було б інакше… Але, як то кажуть, у кожного своє життя. Своє я пам’ятаю десь років із 5-6. І почалося моє життя, яке пам’ятаю, у дитячому будинку. Мені завжди здавалося, що в дитинстві я найсильніше хотіла маму і водночас найсильніше ненавиділа її за те, що вона не поруч. Я її не пам’ятаю зовсім, тому уявляла завжди її по-різному.

І спочатку чекала, що вона ось-ось з’явиться і забере мене, а потім люто ненавиділа черговий створений образ. Коли стала старшою і випустилася з дитячого будинку, пообіцяла собі, що свою донечку любитиму так, як і сто матерів не змогли б на моєму місці. Заміж я не поспішала, хотіла освіту спочатку здобути, попрацювати, країну подивитися в подорожах. Але на життєвому шляху зустрівся мені Микола. Після технікуму я влаштувалася на роботу, ось там і зустрілися. Він у відрядження до нас приїхав на фабрику і, як казав, закохався.

Та й мені він сподобався якось одразу. На три місяці він приїжджав до нашого міста, а як їхати зібрався, так мене почав кликати з собою. А мені що? Мене тут нічого й не тримає, а роботу скрізь знайти зможу. Отак і опинилася я в чужому для мене місті. Весілля зіграли гарне. Невелике, але галасливе та веселе.

І стали ми жити сім’єю у домі Колі, з його батьком. Мати чоловіка не стало за 5 років до нашого весілля, батько в горі перебував і не хотів шукати собі нову жінку. Потім за 2 роки і його не стало. А молодий ще був, ну, за нашими теперішніми мірками. Впевнена, що з горя це він…

А я все чекала на появу донечки. Дуже хотілося мені бути мамою милої дівчинки та любити її так, як хотіла б, щоб мене любила мама. І ось майже через п’ять років сімейного життя дізналася я що буде у нас дитина. Я вже навіть почала в’язати дитячі речі вечорами. Бачили б ви яких я рожевих шапочок нав’язала, та й скільки… Коля тоді казав, що відчуття, що ми не одну дитину чекаємо, а групу дитячого садочка.

І тут сталося найстрашніше з того, що могло зі мною статися. Ну, принаймні, я так думала. Навіть поява дити з ускладненнями та новиною про те, що більше я дітей мати не зможу не були такою трагедією, як те, що в мене зьявився син. Уявляєте? Не донечка, а син.

Я спочатку думала, що збожеволію від горя. Дивилася на нього і нічого не відчувала. Зовсім нічого. Чоловік від щастя пурхав, а я лягала на диван, коліна обіймала і плакала. Вирішила, що коли Бог дав, то впокорюся колись, що в мене не дочка.

Виховував сина переважно чоловік. Я просто робила те, що від мене вимагалося – випрати, попрасувати, приготувати. Може й треба було б приголубити колись, але не було ні бажання, ні потреби. А син Єгор ріс лагідним та милим хлопчиком. Коля так його виховав, що навіть за всієї моєї холодності, син дуже любив мене. І коли маленьким був, і як старшим став. Отак і жила життя своє. Начебто, як і сімейна я, і з дитиною і за чоловіком, а щастя того, яке намалювала собі як не було, так і немає.

Єгор ще, як на зло, одружуватися не збирався. Ні одружуватися, ні з’їжджати від нас. Ми його ніби й не гнали з дому, але в його віці ми вже й батьками були, а він весь у роботі і не збирається сім’ю будувати. А я ж про онучку вже мріяла. Розумієте? Про маленьку дівчинку, яку я любитиму так, як мене ніхто не любив.

Єгору вже за 30 було, коли Колі не стало. Тієї людини, яка любила мене завжди і попри все. Який прощав мене і буквально надихатись мною не міг. Навіть за умови, що я не завжди йому могла відповісти тим самим. Чи може не вміла я так гарно проявляти почуття, говорити про них, розумієте?

Вже й другу річницю відходу Колі ми справляли, коли син сказав, що приведе до нас жити невістку. Ну, майбутню невістку. Спочатку хочуть пожити разом, придивитись. Ось так у нашому домі з’явилася Аліна. Їй тоді 25 було, вона на 8 років молодша за Єгора була. На вигляд така тиха, спокійна, як Єгорка.

Ось так почала дивитися на неї в побуті, наче й розумниця, а якась не така вона. І ганчірку не так вичавлює, і посуд не в тому порядку розставляє. Та й взагалі, мовчала я мовчала, а потім почала повчати де треба. Я ж життя прожила, знаю як треба. От думала, хай молода вчиться. Поради ж від мене безцінні.

Минуло ще десь із пів року з того часу. У вихідний Єгора на роботу викликали, а Аліна прийшла до мене до кімнати і покликала на кухню на розмову.

— Маргарита Павлівно, — почала тоді Аліна, наливаючи окріп у чашки з чайними пакетиками. — Мені здається, що далі так не може тривати. Вам також так здається?

– Це ти про що? – Нічого не розуміючи відповіла я питанням на запитання.

— Знаєте, Маргарито Павлівно, мені, звичайно, порівняти нема з чим, але здається, що так не може ставитись мати до сина та його нареченої, майже дружини. – Продовжувала Аліна, боячись подивитися мені в очі.

— У сенсі порівняти нема з чим? Як так ставитись? – Продовжувала сипати запитаннями у відповідь я, реально нічого не розуміючи.

— У сенсі порівняти нема з чим? Як так ставитись? – Продовжувала сипати запитаннями у відповідь я, реально нічого не розуміючи.

— Маргарита Павлівно, ви швидше за все не знаєте, але я виросла без мами. Її не стало, коли я тільки но з’явилася на світ. Виховував мене тато. Спочатку з бабусею, але і її не стало, коли мені в школу йти треба було. Тато так нову жінку і не знайшов та й не шукав. Ми коли з Єгором познайомилися, він так багато хорошого розповідав про вас. Я навіть подумала, що може хоч у такому віці з’явиться в мене мама… Друга мама, розумієте?

Після останніх слів Аліна з очима, сповненими сліз, подивилася на мене.

— А ви, вибачте, поводитеся як мачуха. – Продовжувала Аліна та почала плакати не схлипуючи. – І стосовно мене, і стосовно Єгора. Ви скажіть мені, що ми не так робимо? Де ми так згрішили, що в таку немилість до вас потрапили?

Аліна остаточно розплакалася, а мені так захотілося її обійняти. Підійшла я до неї, а вона не встаючи зі стільця прямо уперлася мені в груди, руками обняла і давай плакати. Так плакала, що навіть у мене сльози навернулись. Ось так заплакали ми з нею, кожна про своє.

А як заплакали, сіли одна навпроти одної та давай про життя своє розповідати. Вона мені про свою долю, а я їй про свою. Дійшли висновку, що й у мене досвіду немає материнського і в неї дочірнього спілкування з мамою. От і вирішили, що тепер допомагатимемо одна одній потрібний досвід набути.

Стільки років минуло вже з того часу, у мене вже і двоє дорослих онуків, точніше онук і онученька, а стосунки з невісткою тільки краще і тепліше з кожним днем. Та й з Єгором налагодилося. Мені здається, що за ці роки віддала я йому все материнське кохання, якого позбавляла в дитинстві та юнацтві. І онуків люблю однаково й онучку, і онука. Вони, мої зайчики, нехай вже й подорослішали.

Я ось сюди як потрапила, знаєте? Аліна почала займатися виготовлянням мила ручної роботи, як хобі після роботи. Потім потроху продавати. І, як з’ясувалося, щоб накопичити мені на гарний подарунок на День народження – відправити мене на море. Якого я ніколи не бачила.

Але все по-іншому вийшло. День народження я в лікарні провела, там же мені й у санаторій порадили… І ось замість путівки на море купила мені невістка, доня моя, путівку сюди. Тож Іринко можна по-іншому. І я тому приклад. Я змогла по-іншому і щаслива.

Тоді Іра навіть хотіла щось відповісти, але водій нашого туристичного автобуса вже повідомив, що ми дісталися місця і можна виходити. Пізніше цю тему вже ніхто не порушував. Було відчуття, що Маргарита висловилася і не чекала у відповідь схвалення чи заперечень, а Ірині було важко визнати, що її впевненість у правоті хтось насмілився оскаржити. Словом, до кінця не зрозуміло з якої причини, але тему стосунків із синами та невістками ми більше не порушували.

А через три дні я побачив на алеї, як Маргариту провідували, мабуть, син із невісткою. Я спостерігав за зустріччю здалеку і мені здалося, що невістці Маргарита була рада навіть більше, ніж сину.

І ось треба було таке статися, щоб буквально вчора в будівельному гіпермаркеті ми зустрілися з Маргаритою. Тільки побачивши її, я згадав її історію і ще раз захопився тим, як може змінитись жінка, якщо в неї вистачає мудрості.

Ми перекинулися буквально парою слів. Я навіть випадково побачив, що у Маргарити з’явився чоловік, і вона запропонувала цього року махнути до санаторію парами та обов’язково в один заїзд. Я, до речі, обіцяв подумати.
***
Говорять, що люди не змінюються, особливо з віком. А в мене в житті безліч прикладів, коли люди змінювалися. Правда не завжди на краще, але змінювалися. Впевнений, що кожен має шанс у будь-якому віці переглянути своє життя і ставлення до нього, щоб стати кращим. Причому краще навіть не для інших, а для себе самого. І тим самим стати щасливішими.

КІНЕЦЬ.