— І не хвилюйся за мене, донечко! Мене тут Семен на риболовлю покликав. На всі вихідні. Тож, є, чим зайнятися! Відпочивайте!

Петро Миколайович відклав убік телефон і зітхнув. Брехати він ніколи не любив і не вмів. Та ще й доньці! Зрозуміє ж Іринка. І Оленці зателефонує, поскаржиться. Це точно прискачуть обидві в неділю! А це означає, що треба зніматися з якоря і пакувати снасті.

Семен, звісно, нікуди його не кликав. До сина поїхав ще тиждень тому, щоб допомогти з будівництвом будинку. Але це ж не означає, що на риболовлю не можна поїхати одному? Так вийде, що ніби й не збрехав особливо. Навіщо дітям вихідні псувати?

Їхати нікуди не хотілося. Погода була не дуже, та й бажання рибалити не було, хоча цю справу Петро любив. І дівчат своїх привчив. Все Дніпро об’їздили свого часу вздовж і впоперек. І кращої юшки, ніж та, що варила Іринка, Петро не їв ніколи і ніде. Були в неї свої «секретики». Батько, звісно, про них знав, але жодного разу нікому не бовкнув зайвого. Вже як Семен його не вмовляв поділитися, а Петро стримався.

А тому, що не можна зраджувати довіру дітей своїх! Не належить! Раз розпустиш язик і все! Не буде тобі більше віри! А де віри немає, там і любові трошки.

А дівчат своїх Петро любив дуже. Дарма, що був їм не рідним батьком, а вітчимом.

З матір’ю Іринки та Оленки він познайомився випадково, коли приїхав працювати в місто, що стало згодом йому рідним. Молодий хлопець, щойно після армії, і жінка, майже на п’ять років старша. Із двома дітьми на руках…

Ніхто його тоді не зрозумів. Ні рідня, ні друзі. Мати так і зовсім побивалася, благаючи одуматися і не губити своє життя.

А Петро був просто щасливий… Адже його любили!

Галя, мати дівчат, була простою, не дуже освіченою жінкою. Технікум і той не закінчила. Працювала ткалею на фабриці і поневірялася з двома дітьми в гуртожитку. Чоловік її після появи другої доньки кинув, заявивши, що мріяв про сина, а спідниці йому, та ще й у такій кількості, не здалися й дарма. Аліменти платив копійчані й дітей своїх знати не бажав.

Галина, хоч і заробляла непогано, але витрачати гроші абсолютно не вміла. Могла з получки накупити дітям солодощів, а потім позичати наприкінці місяця на молоко в подруг.

Вона була тихою, дуже поступливою, і таїла в собі такий океан нерозтраченої любові й ніжності, що Петра ледь не змило його водами, коли до нього дійшло, що ця жінка саме та, кого він так довго шукав.

Скандал, який влаштувала йому рідня, був потворним. Галина, яка приїхала знайомитися з майбутніми родичами, забилася в кут і слухала те, що про неї говорили, не маючи змоги навіть піти. Мати Петра просто встала в дверях і заявила, що не випустить її доти, доки не переконається, що син у безпеці.

Петро намагався пояснити щось батькам, Галі, родичам, які кричали, перебиваючи один одного. А потім зрозумів, що його все одно не почують.

Тоді він узяв за руку свою майбутню дружину, і просто вийшов з дому батьків, легко струсивши з плеча матір, що чіплялася за нього.

— Петрику, синочку! Невже через неї ти від матері рідної відвернешся?!

— Мамо, не я, а ти від мене відвернулася! – обернувся Петро в дверях. – Що поганого ми зробили? Полюбили одне одного? Чим Галя винна? Тим, що старша і діти в неї є? Ех, мамо! Себе почуй! Може й поговоримо потім. Але не зараз! Думай!

Обіймаючи ридаючу Галину, Петро трясся в автобусі, що відвіз його з рідного селища, але гіркоти в його душі не було.

— Що ж ти плачеш, дурненька? – цілував він мокрі щоки своєї нареченої. – Усе добре буде!

— Ох, Петрику! Та як же буде?! Адже це рідні твої! Мине час. Ти пошкодуєш, що зі мною зв’язався, і що тоді? Може, поки не пізно…

— Не може! – жорстко відрізав Петро, і Галина замовкла, розуміючи, що рішення, ухвалене ним, не порожнє.

Весілля зіграли тихе. Кілька подруг Галини, та приятелі Петра із заводу, на якому він працював. Посиділи трохи, і розійшлися. А на ранок Петро підняв своїх «дівчат» і вперше вивіз їх на риболовлю.

Сонні, нічого не розуміючи, Іринка і Оленка тулилися одна до одної в човні, але вже незабаром розійшлися так, що ледь не перевернули його. І нехай того дня всього улову було дві плітки і маленька щучка, запам’ятав його Петро, як один із найщасливіших у своєму житті. Боязко сміялася Галина, реготали дівчата, а світанок, що золотив води Дніпра, віщував щось дуже гарне, світле, повне. Те, про що люди так часто мріють, але отримавши, чомусь не помічають за проблемами й турботами.

Коли Галина і Петро зійшлися, Ірині було чотири роки, а Оленці – три. Петра вони спочатку трохи побоювалися. Адже зі своїм батьком ласки не бачили. Але з часом зрозуміли, що від цього високого мовчазного дядька не потрібно чекати поганого. І допоможе, і розкаже, і кашу зварить, якщо мама на роботі затримається. Тож, татом Петра дівчатка почали називати вже за кілька тижнів. А потім і зовсім «таткали» без перерви. До мами – за ласкою і в дівочих справах, а до батька – з проблемами і секретиками.

Про всіх кавалерів і «кохання» сестричок першим дізнавалася не Галина, а саме Петро.

— Тату, мене Мишко на побачення покликав. Йти? Чи почекати трохи? – Іринка пришивала ґудзик на сорочку батька.

— А сама як думаєш?

— Рано. Він – вітряний! Спочатку з Олькою гуляв, потім із Наталкою. А тепер до мене залицяється! Ні! Не піду!

— Молодець! Маринований огірок міцніший буде, ніж солоний.

— Татку!

— А я що? Я – нічого! Ти себе бережи! Щоб мені потім не червоніти перед матір’ю!

— Ображаєш!

Дівчата росли, а Галина сумувала.

Її мрія подарувати Петру дитину ставала все більш примарною. До того ж, із ріднею чоловіка стосунки в неї так і не склалися. Свекруха, Надія Іванівна, її знати не хотіла, а інші родичі дружно ігнорували і її, і дітей, коли зрідка зустрічалися з сім’єю Петра на рідкісних сімейних святах.

Утім, Петро, розуміючи, що його вибір так і не був прийнятий, ні на чому не наполягав. З ріднею бачився рідко. Тільки, коли зовсім не можна було уникнути візиту. Батькам допомагав у міру можливостей, але докорів на адресу дружини або дітей не допускав, раз і назавжди поставивши крапку в суперечках про те, що для нього було б краще.

З місця все зрушилося, коли батько Петра пішов із сім’ї, несподівано і дивно, знайшовши собі молоду. І його не зупинили ні сльози дружини, ні здивування сина, ні хвиля обурення, що здійнялася серед родичів.

Надія, втративши опору під ногами від таких новин, злягла. Не бажала нікого бачити, гнала від себе навіть близьких і впивалася своїм горем доти, доки, стурбований її станом, син не забрав її до себе. Спочатку на час, а потім виявилося, що назовсім.

Майже місяць розгублена і принижена, вона пролежала обличчям до стіни, роздратовано відкидаючи будь-яку турботу з боку Галини і дівчаток.

А потім Галя не витримала. Випровадивши якось дітей до школи, прийшла в кімнату свекрухи, присіла на край ліжка і заговорила.

— Знаю я, як вам боляче зараз. І що жити не хочеться, теж знаю. Адже я теж мало в петлю не полізла, коли від мене перший чоловік пішов. Чого я тільки від нього не наслухалася! І що крива, і що коса, і що любити таку, як я, немає жодної можливості… Але не це мене зачепило найбільше. А те, що він про дітей наших сказав так погано, що серце в мене забилося.

— І що ж він сказав? – не повертаючи голови, поставила Галині запитання свекруха.

— Що ніколи не хотів їх. Бо, як від мене… І якби не зʼявилися вони на світ – не засмутився б.

— І як тільки язик у нього повернувся! Безсовісний! – сплюнула в серцях Надія.

— Та що йому? Язик, він же без кісток. Лопочи ним, як хочеться… Але я тоді зрозуміла, що словом знищити можна. Була ти – і немає тебе! Бо не потрібна більше…

Надія здригнулася, повела плечем, але сліз своїх невістці не показала.

— Що зупинило тебе? – голос її був глухим і настільки млявим, що Галина не витримала.

Обійняла рвучко, притискаючи до себе і вбираючи в себе тремтіння тієї, що слова їй доброго не сказала за весь цей час, і прошепотіла:

— Діти. Тільки вони й зупинили. Якщо батько їх не хотів, то як без матері їх залишити?! Де справедливість тоді в цьому світі? Хіба не повинна людина в любові рости й сонечку радіти? Мене мама любила! Я й сказати не можу, як вона мене любила… Шкода тільки, що пішла рано… Не встигла я зрозуміти, як це, коли тебе люблять більше за життя… Можливо, й не було б тоді в житті моєму стількох помилок? А Петрика я зустріла б не тоді, коли від відчаю вже всяку надію втратила, а свого часу. І діти мої, які кличуть його татом із радістю, були б його дітьми… Хтозна…

Договорити Галина не встигла. Затиснула рот долонею і вилетіла з кімнати.

А Надія прислухалася до того, що відбувається у ванній, де сховалася невістка, і раптом несміливо посміхнулася. А потім витерла сльози і піднялася з ліжка.

Галина ж, повернувшись до кімнати, здивовано ахнула.

— Який термін у тебе? – Надія розчесала довге волосся, звично згорнула його в «гульку» на потилиці, і вперше за весь час обійняла невістку. – Потерпи трохи. Я Петрика носила, теж тільки й робила, що з білим товаришем обіймалася. А потім – нічого. Минуло.

— Три місяці вже… – зашарілася Галина, ховаючи щасливі очі.

— Значить, скоро полегшає, – Надія відсторонила від себе невістку і прискіпливо оглянула її. – Худа боляче. Годувати тебе буду! Хочу здорового онука чи онучку.

— А якщо дівчинка буде? – Галина ледь помітно напружилася.

— І добре! Яка різниця? Лише б здоровенька дитинка була! А решта – як Бог дасть!

У визначений термін на світ з’явився міцний здоровий хлопчик, який остаточно примирив велике сімейство. Дівчата обожнювали братика, а Надія, бачачи, якими ласкавими вони ростуть, змінила гнів на милість. І незабаром Іра та Олена, так само, як і їхній братик, Сашко, почали називати Надію бабусею.

Діти росли. Час минав.

Пішла з життя Надія. Оточена любов’ю і турботою всього сімейства, вона боролася, скільки могла, але хвороба виявилася сильнішою. Петро, втративши матір, не знаходив собі місця. І тільки Галина могла його заспокоїти і примирити з дійсністю, без кінця нагадуючи йому про те, як любила Надія дітей і як хотіла б, щоб у них усе було добре.

І ось уже видали заміж спочатку Іринку, а потім і Оленку. Поїхав навчатися в столицю Сашко. І Галина з Петром залишилися самі. Чекали онуків, сподівалися на довгу спільну старість, але доля розпорядилася інакше. Галина згоріла так само швидко, як і Надія. Терплячи в останні свої дні біль, вона, як могла, заспокоювала Петра.

— Ти дівчаток не кидай, Петрику! Ти їм потрібен!

— Що ти таке кажеш, Галинко?! Як я їх залишу?!

— Знаю, що поруч будеш! Тільки… Я тебе прошу, ти не гнівайся, якщо вони колись про тебе забудуть, не подзвонять або не приїдуть… Сам розумієш, що своє життя в них. Сімейні справи та клопоти. Але це не означає, що вони тебе менше любити стануть! Ти ж знаєш?

— Знаю! Могла б і не говорити!

— Ось і добре! Ось і добре! А тепер, посидь зі мною, а я полежу трошки тихо-тихо. Так мені легше… Так спокійніше…

Вона так і пішла. Як жила. Тихо й майже непомітно. Петро навіть не одразу зрозумів, що вона вже не дихає. Задрімав ненадовго і прокинувся від того, що почув голос Галини:

— Люблю тебе…

Скотитися у відчай йому не дали. Поруч весь час хтось був. Діти переживали відхід матері, але розуміли, що залишився батько і йому потрібно дати хоч якусь опору.

І знову час крокував, безжально збираючи загублені життям миті, і не зважаючи на бажання людей. Яке йому діло до того, що хоче людина? Ось вона є… і немає її. А час – вічний. Йому не відомі біль і страх. Але не знає він і любові.

А Петро і його діти її знали…

Про те, що батько віддаляється від них, Іра та Олена здогадалися не відразу. В Ірини були проблеми зі здоров’ям, і вона йшла своїм, дуже складним шляхом до мрії.

А мріяла вона про те, щоб стати мамою. І щоразу, коли лікарі розводили руками, Ірина стискала зуби, згадуючи слова батька: «Маринований огірок міцніший буде…»

У Олени ж були свої складнощі. Вона розійшлася з першим чоловіком і будувала стосунки знову, але зі страху перед черговою зрадою, «буксувала», не даючи собі прийняти кохання і розслабитися.

Саша ж із батьком спілкувався рідко. Давалася взнаки робота. Зате, коли приїжджав у гості, вони з Петром цілодобово не спали, просиджуючи з вудками ночі безперервно. Говорили пошепки про все на світі або мовчали, відчуваючи, як наповнюється серце надією на майбутнє.

Петро, звісно, про всі проблеми знав. Підтримував, як міг, своїх дітей, але таївся від них. Не хотів бути тягарем.

Звідки в нього взялися ці думки, він і сам би не відповів. Тому, що не знав. Ніколи діти не давали йому зрозуміти, що він зайвий у їхньому житті. Завжди намагалися бути поруч. Але Петро чомусь вирішив, що заважає їм і намагався «не відсвічувати».

Снасті було зібрано, надувний човен покладено в багажник практично новенької «Ниви», подарованої сином на ювілей. І залишалося тільки викинути сміття і забігти в пекарню, щоб розжитися свіжим хлібом.

Біля сміттєвих баків Петро завмер, прислухаючись, а потім рішуче покрокував у бік кущів, що росли неподалік.

Кошеня було сліпим, мокрим, і дуже брудним. Воно нявкало все тихіше, витрачаючи останні сили на цей поклик. І Петро, поклавши на долоню цю кволу істоту, раптом відчув такий напад гострої, всепоглинаючої жалості, що навіть роздумувати не став. Стягнув із себе теплий шарф, загорнув у нього кошеня, і поспішив додому.

Клопоту з Бусинкою, як назвав Петро знайдену кішечку, йому вистачило надовго. Дочки дзвонили, запитували про те, як справи, і Петро бадьоро рапортував, що все чудово і він дуже зайнятий, не уточнюючи, чим саме.

Тварин у будинку він ніколи заводити не хотів. Чистюля Галина теж була проти. І хоча дівчата іноді притягували з вулиці цуценя або кошеня, як правило, їх одразу ж прилаштовували в хороші руки, тому, що діти ніколи не наполягали на тому, щоб залишити знайдене.

Що робити з Бусинкою, Петро знав. Та й що там було складного? Дитина ж. Нехай і котяча. Відмити, нагодувати, зігріти і… любити. А там, дивись, що-небудь путнє виросте.

Так і вийшло. Діти, закрутившись у своїх справах і турботах, на певний час призупинили візити в дім Петра, і він відвідував їх сам. А тому, Бусинка якийсь час залишалася секретом для близьких Петра.

І лише коли він застудився на черговій рибалці, і Ірина приїхала до нього, щоб провідати, вона здивовано ахнула, побачивши пустотливе кошеня, яке вилетіло їй назустріч у передпокої.

— Татку! Ти кота завів?!

— Кішку! – прохрипів осиплий Петро. – Знайомтеся!

— Ну ти і даєш! А Оленка знає?

— Ні. І Сашко теж. Ви не питали.

І тут Ірина зробила те, чого так не вистачало Петру. Підійшла, обійняла міцно, притулившись чолом до гарячої щоки:

— Вибач, татку… Зовсім ми замоталися… Соромно… Ти в порядку, тату?

Петро заплющив на хвилинку очі, обіймаючи доньку і відчуваючи, як маленькі кігтики чіпляються за штанину.

— Буся, ну досить! – добродушно пробурчав він, обережно відсуваючи від себе кішку. – А ти? Чого до мене прилипла? – торкнувся він губами чола доньки. – Теж соплів хочеш?

— Не можна мені соплів, татку! – усміхнулася крізь сльози Ірина. – Буду дарувати тобі здорових онуків…

Щось величезне, світле, що дзвеніло на всі лади сріблом дзвіночків, піднялося в душі Петра, і він задихнувся від щастя:

— Вийшло?!

— Так, татку! Усе вийшло! Ти будеш дідом…

— Так! – заревів Петро, відсторонюючи від себе доньку. – Марш звідси! Ще не вистачало, щоб зараза якась причепилася до тебе! Іди-іди! Я впораюся! Якщо що, Буся, он, допоможе!

— Ой, татку, скажеш теж! – розсміялася крізь сльози Ірина. – Я до тебе Оленку пришлю!

— Не треба!

— Що ж ти все вередуєш, га?! Сам про нас дбав завжди, а про себе не даєш? Нечесно це, татку! Не можна так!

— Гаразд, – засоромився Петро і легенько підштовхнув доньку до дверей. – Іди вже! І бережи себе! Зрозуміла?

— А то! – Ірина присіла навпочіпки, погладила Бусинку і погрозила їй пальцем. – Наглядай за ним! Він хороший!

Дідом двох здоровеньких міцних хлопчиків Петро став рівно в строк. А ще через рік прийняв на руки першу онуку, доньку Олени. І витанцьовуючи з підрослими онуками на Сашковому весіллі, Петро від душі веселився, не помічаючи, як милуються ним діти.

Ірина підійде до нього в перерві між танцями, обійме, і запитає:

— Ти в порядку, тату?

І Петро кивне у відповідь. А потім випросить дозвіл забрати до себе онуків із ночівлею. І Бусинка буде радісно гасати разом із дітлахами по квартирі, а потім згорнеться калачиком під боком у Петра, слухаючи, як він читає на ніч казки дітлахам.

І коли він приглушить світло нічника і вкриє дітей, що заснули, тепліше, Бусинка обійме простягнуту їй долоню і тихенько муркоче у відповідь на Петрове:

— Все гаразд, так Бусинко? Усе в нас добре… Світло в домі…

КІНЕЦЬ.