– Здрастуйте, до селища довезете? – Запитала Дар’я таксиста, який сидів за кермом, уткнувшись в телефон.

– Привіт, звичайно, для того тут і стою, – посміхаючись, відповів таксист, уже не молодий чоловік.

Від райцентру до селища кілометрів дев’ять, ходять автобуси. Вранці Дар’я автобусом приїхала до міста, потрібно було до районної лікарні на прийом до лікаря. З лікарні вийшла задоволена. Лікар підняв їй настрій.

– Скажу я вам чесно, всі ваші побоювання марні, аналізи в нормі, тож живіть далі спокійно і не панікуйте, – казав він, поглядаючи на неї, яка після кожного його слова наче розквітала, та посміхалася.

– От як можна себе загнати в куток, наслухаєшся інших, – виправдовувалася вона.

– Дякую, лікарю, дякую, – кілька разів дякувала вона йому.

– Ще скажу вам, Дар’я, що навіювання, це дуже погано. Можна так собі надумати, що серйозно можна захворіти. Жити треба позитивно, радіючи життю, воно у нас одне. До побачення.

Дарина, не чуючи ніг під собою, вилетіла з кабінету лікаря.

– Ну, треба ж, з чого взяла моя сусідка, що в мене невиліковна хвороба. Це ж треба мене так налякати. А я сама гарна! Кого слухала, ну і що ж, що в сусідки сестри не стало від цієї хвороби, тепер вона всім ставить той самий діагноз, – думала Дар’я.

Вона останнім часом почувалася неважливо, слабкість, погано спала. Звичайно, як добре почуватимешся, якщо у дочки проблеми в сім’ї!

Дарина жила сама, чоловік давно пішов до іншої, ще донька навчалася у шостому класі, з того часу й жили вдвох. Після закінчення коледжу Арина вийшла заміж за місцевого хлопця. Спочатку жили добре, а років за п’ять почалися у них проблеми.

– Мам, знову Кирюха прийшов під мухою, – скаржилася телефоном дочка. – Вже не знаю, що робити. Свекрусі скаржилася, а вона відповіла, що заміж за нього сама пішла, от і терпи.

– Дочко, дивись сама, у тебе два сини. Поспішила, привела їх один за одним, а тепер що? Поговори з Кирилом спокійно, порозумійтеся. Не кричи на нього, чим більше скандалитимеш, тим більше питиме, просто на зло тобі. Він таки мужик.

– Може, ти з ним поговориш, мамо?

– Доню, втручатися у ваше сімейне життя я не буду, вирішуй сама. Але не скандаль, тихо і спокійно, скандали до хорошого не доведуть. Розберися в собі, може, десь сама винна.

– Ну скажеш теж, мам, у чому я винна. Кирюха п’є, а я винна, – говорила з образою в голосі дочка.

Живе дочка із зятем уже майже десять років. Начебто налагодилося в них життя, Кирило перестав пити часто, буває іноді. Але тут знову почала скаржитися дочка, що Кирюха, як їй здається, загуляв, бо пізно додому приходить.

Ось і засмучувалася Дарія за дочку, тож погано спала, від цих дум голова боліла, таки двоє дітей у доньки. Розмовляла з сусідкою, а та її налякала, сказала, що у її сестри теж так було. Тож і пройшла обстеження Дар’я.

Вийшовши з супермаркету, вона зрозуміла, що до автобуса тягнутися з важкими пакетами далеко, побачила неподалік таксі, та підійшла. Таксист виявився балакучим.

– Укладайте свої пакети на заднє сидіння, – сказав він, – але сам вийшов з машини, перевірив, чи добре поставила їх, інакше десь на повороті впадуть.

Бач який дбайливий, – усміхнулася Дар’я, і вмостилася на передньому сидінні.

– Михайлом мене звуть, – сказав таксист, чоловік років п’ятдесяти, сивий, із хвилястим волоссям і карими очима. – А вас як, таки їхати разом.

– Дар’я, ось із лікарні повертаюся. Почувалася неважливо, але лікар заспокоїв, всі аналізи в порядку. Даремно переживала.

– Усі болячки від нервів, – сказав Михайло. – Не треба нервувати, тільки от не виходить. Ми ж люди живі, як не нервуватись?

– Це так, – підтримала Дар’я. – Я це теж розумію, але…

Виїхали за місто, Михайло бубонів без упину. Багато історій знав, розповідав про своїх пасажирів. Дарія реготала від душі. Михайло прекрасний оповідач, та ще й так прикрасить, що хоч стій, хоч падай.

– І давно таксуєте?

– Та років десять точно. Якось скоротили мене на роботі, друг мені підказав, що на таксі можна добре заробити. Ось і дослухався до нього. І справді, буває за день дуже добре, але буває й небагато.

Михайло мовчав, бо дуже вже сподобалася йому ця жінка, прямо з першого погляду. Він думав, чи самотня вона, чи ні, і вирішив спитати прямо.

– А чоловік не має машини, міг би й звозити в лікарню.

– Який чоловік? Я давним-давно у розлученні. Та й не прагну заміж. Розумію, що всі хороші чоловіки при дружинах, у сім’ях, а аби якого мені не потрібно, був вже такий. Не приведи Господи, – серйозно відповіла Дар’я.

Це вже добре, – подумав Михайло.

– А я теж один. Двічі намагався створити сім’ю, але…

– Так вільних жінок довкола багато, можна ж вибрати, – казала Дарія. – Це мужики частіше бувають любителі напоїв, а жінки лише іноді.

Михайло вирішив розповісти свою історію, він себе вважає винним у своєму невдалому сімейному житті, не звинувачує жінок. Сам не зміг збудувати родину.

З першою дружиною Оленою прожив лише два з половиною роки. Зустрілися молодими, зустрічалися, а коли вона була в положенні, довелося одружитися, створити сім’ю.

Це зараз він розуміє, що він не готовий тоді був до сімейного життя. Жили у його матері. Олена зі свекрухою одразу не злюбили одна одну.

Приходив із роботи, мати скаржилася на Олену, а та ввечері на матір. А потім ще з’явився син Антошка. Дитина була неспокійна, погано спала ночами. Качали на руках по черзі. Мати вранці вимовляла:

– Знайшов якусь недолугу дружину. За дитиною не може нормально дивитися.

– Мам, ну до чого тут Олена? Антошка неспокійний.

– А ти не заступайся, недолуга твоя дружина, – наполягала мати.

Олена теж скаржилася на свекруху:

– Яка гидка у тебе мати, бурчить і бурчить. Краще б допомогла з Антошкою.

І так щодня. Згодом не витримав Михайло, почалися скандали із дружиною, мати втручалася. Вирішив сам розлучитися з Оленою, і подав на розлучення. Дружина не хотіла розлучатися.

Михайло розповідав Дар’ї про своє життя, й одразу сам критикував себе.

– Як згадаю, що тішився після розлучення, так соромно стає. Звичайно, я повинен був платити аліменти на сина, але мені тоді не хотілося їх платити, бігав я від аліментів.

– Молодим був, безглуздим, якщо називати речі своїми іменами. Потім думав, що так допомагатиму. Декілька разів приносив подарунки синові. Але, мабуть, Олені набридли мої жалюгідні подарунки.

– Вона одного разу сказала мені: «Нічого нам від тебе не потрібно, і сам не з’являйся». А мені тільки цього й треба було, і я зовсім забув туди дорогу, – казав він.

Минув час, Олена вийшла заміж вдруге, донька у них вже є. Михайло теж за деякий час одружився. На роботі була Віра, спритна та самотня, ось вона й вирішила прибрати до рук Михайла. Одружилися.

Минув час, але не могла вона мати дітей. Так і мешкали без дітей. Можливо з горя, що немає дітей, запила Віра. Часто приходила з роботи ніяка, чоловікові не подобалося, і він знову сам подав на розлучення. З того часу більше не одружився.

– Якби я виявив терпіння в житті з Оленою, у той складний період, та пішли б з нею від матері, можливо, й жили б разом. І був би в мене тепер син. Олена нормальна жінка.

– Винен я у всьому сам. Кинув дружину та сина, таке не прощається. Матері не стало, син мене не хоче знати. Ось таке моє життя, – говорив Михайло.

Дарина слухала, шкода їй було Михайла, не приохотився до поганих звичок, працює. Інший би давно вже опустився на дно, а цей ні. Намагається, акуратний і одягнений чисто, видно, що стежить за собою.

– Так, життя воно таке, – не знаєш, де і що на тебе чекає, – відповіла Дар’я.

Невдовзі вони доїхали до її будинку. Михайло сам узяв важкі пакети, та доніс до ґанку.

– Дякую, Михайле, – подякувала вона з посмішкою, – було дуже приємно познайомитись, швидко доїхали.

– Нема за що, ну я поїхав? – сподіваючись, що вона його притримає, спитав він.

– Так, до побачення.

Назад Михайло їхав, а перед очима стояла Дар’я. Її уважний теплий погляд, поряд з нею він відчував якийсь спокій. Ніч спав погано. А ближче надвечір наступного дня не витримав і помчав до Дарії.

Зупинився біля хвіртки й сидів за кермом, не наважуючись вийти. Раптом відчинилися двері в машину:

– Ну що сидиш, заходь коли приїхав, – весело сказала Дар’я.

Михайло вискочив з машини й одразу обійняв її.

– Як довго ми не бачилися, як же я скучив за тобою, – шепотів він їй на вухо, а вона сміялася.

Вона теж погано спала цієї ночі, не давали спокою думки про Михайла, думала, що недаремно доля зіштовхнула їх. Так, обійнявшись, і увійшли до хати. Сусідка бачила машину, що стояла біля воріт Дар’ї, а потім і Михайла побачила.

– Це де ж вона такого симпатичного чоловіка зустріла, – здивувалася сусідка. – Потрібно все дізнатися, неодмінно.

Тільки-но Михайло поїхав на роботу, вона тут же прибігла до Дарії.

– Ну, давай розповідай, хто і звідки цей мужик? Щось серйозне? Хоча можеш і не говорити, звичайно, серйозне. У тебе на обличчі все написано. Так і світишся вся наскрізь.

Живуть Михайло з Дар’єю вже кілька років душа в душу. Вдячна вона сусідці, коли та відправила її до районної лікарні. Інакше не зустріла б свого коханого чоловіка! Мабуть, доля…

КІНЕЦЬ.