— Татку, не йди! Не кидай нас! Татку, нічого мені більше не купуй і Олексію теж. Тільки з нами живи! Не треба ні машинок, ні цукерок. Ніяких подарунків не треба! Лише б ти був поруч! — кричав шестирічний Гліб, вчепившись у ногу батька.

Їхня мама в цей момент ридала в кімнаті. Сил встати й вийти в неї не було. А 14-річний Олексій стояв, стиснувши кулаки. Любов до батька в ньому боролася з ненавистю.

Це Гліб, малий ще. Ще нічого не розуміє. А він, Олексій, бачив, як матері погано. Як вона днем раніше, стоячи на колінах, просила батька залишитися. Хоча б трохи почекати. Поки Гліб трохи підросте. Але вмовляння не допомогли.

— Припини! Вставай! Не принижуйся, чуєш! Не потрібен ти йому. І я не потрібен. Ніхто з нас, так нехай йде! — Олексій підбіг і став відчіплювати молодшого братика від тата.

— Синку, навіщо ти так. Я буду приходити, вам допомагати. Тільки житиму в іншому місці. Але я вас від цього не менше люблю. Ми так вирішили просто, — відповів батько.

— Хто вирішив? Це ти так вирішив! Думаєш, я нічого не чув? Мама ж просила тебе не йти. Тут же вона і ми! Ми ж сім’я. А ти йдеш! До якоїсь жінки! Вона тобі нас дорожча, так? — Олексій щосили намагався не заплакати.

Якби батько обійняв його, поставив сумки на місце і сказав, що все це дурна помилка, то… Він би кинувся йому на шию. І все забув. І пробачив, звісно.

Тому що це батько. Який учив ремонтувати машину, брав із собою рибу ловити, грав у футбол, читав книжки перед сном. Як же він може йти і викреслити все зі свого життя? Їх? За що?

Надривався від крику Гліб. Ридала мати. Батько обвів їх усіх поглядом і… пішов.  І довго линуло йому навздогін: «Татку! Не йди!».

Відтоді життя стало іншим.  Олексій батька зненавидів. Він не хотів із ним зустрічатися, жбурляв назад подарунки, які він приносив.

Гліб чекав. То під дверима сидів. То на балконі стояв і дивився вдалину.  Батько просив дати дітей погуляти. Мати не дозволяла.

Хоча Олексій й сам не хотів. Гліб рвався до батька, але йому казали, що тато не хоче тебе бачити. Їхня мама і від аліментів би відмовилася з гордості, але жити на щось треба було.

— Закохався татко ваш. Ось як буває! В іншому місці солодше! Діти йому не потрібні. Там зараз інші будуть! — любила говорити вона.

Олексій похмуро слухав. Гліб плакав. Через рік батько повернувся. Точніше, хотів це зробити. Гліба вдома не було. Тільки Олексій і мати.

Батько просив вибачення, казав, що помилився. Зрозумів. Не може він без них. Немає життя без дітей. Тільки мати назад не прийняла. Це були хвилини її помсти. І Олексій не прийняв.

Образа була жива. І місця прощенню там не було.  А Гліба не питала. Він був ще занадто маленький.  Минув час. Олексій пішов у торгівлю. Гліб став лікарем.

У старшого брата вже була сім’я. Молодший до останнього виходжував маму, але її незабаром не стало. Незабаром і Гліб вирішив одружитися з подругою дитинства Катериною.

Перед цим у брата справи були в іншому місті. Запропонував з’їздити разом. Розвіятися. Замість машини вибрали потяг. Пили чай у підстаканниках, розмовляли під шум коліс.

Вони не лаялися, дружно загалом жили, хоч і рідко бачилися. Але були занадто різні за характером. Жорсткий, такий, що не терпить заперечень і чує тільки себе, Олексій. Брата він називав «містер милосердя» жартома. І все радив доброту відкинути, не в моді вона нині.

Закінчивши справи, гуляли незнайомим раніше і красивим містом, милувалися. А потім вирушили на вокзал.  Майже біля входу Олексій мало не заткнувся об чоловіка. Гидливо подивився, буркнувши, що нічого сидіти, де не треба. Той на картонці розташувався. Брудний, із бородою, без ніг. І раптом підняв очі.

Гліб уже пройшов уперед, як раптом почув сміх брата. Зупинився.  Олексій реготав, показуючи на бездомного пальцем. Гліб швидко підійшов, схопив брата за рукав, потягнув за собою.

— Перестань! Негарно. Хіба мало, що трапилося. Чому він так. Не нам судити! — прошепотів він.

— Що? Нам судити, братику? Якраз нам. Не впізнаєш? Ну так, ти ж малий був зовсім. А я впізнав. Відразу. Очі в нашого татуся особливі, нам такі дісталися. Зелені, блін. Мама все говорила, що за очі його полюбила. Даремно, виходить. Що сидиш, сволото? Цікаво стало? Діти ми твої, тату. Не очікував? Впізнаєш? Побачилися. І я не думав, що зустріну тебе ще колись. Але мабуть, є справедливість. Ось ти тепер який. Це тобі за мамині сльози. За наші. За все, що ти накоїв! — кричав Олексій.

Не міг навіть слова вимовити від потрясіння Гліб. А людина на землі мовчки плакала. Пробурмотів тільки, які вони красиві та хороші.

— Не рівня тобі! Однозначно. Як шкода, що ти наш батько! Мені соромно й огидно! Згинеш тут, на вулиці. Ось твоє покарання. Плач тепер. І дивись. Життя тобі нормального не хотілося? Із сім’єю своєю? За коханням побіг. Де твоя любов, тату? Може, тут бомжиху якусь завів? — продовжував Олексій.

— Досить! Припини! Припини зараз же! — вигукнув Гліб.

Брат відповісти йому хотів різко. Але тут же охнув від здивування. Гліб став навпочіпки. Простягнув руку. Доторкнувся до брудної щоки, погладив. І сказав:

— Здрастуй, тату!
Батько перехопив його руку, притиснув до себе. І заридав, опустивши голову.

Кого він бачив перед собою в цей момент? Може, біленького великоокого малюка, що хапав його за ногу багато років тому і кричав: «Татку, миленький, не йди!»?

Діти виросли. Обидва. Стали чоловіками. І винен він перед ними був, звісно. Продовжував біснуватися старший син. Батько мовчав. Знав, що заслужив.

Але серце розривалося не через лайку Олексія. А через великі добрі очі й ласкаву руку молодшого. Той не дорікнув ні словом. Але саме через цю мовчазну любов і відданість переверталося все всередині.

— Усе, досить. Отримав своє, старий. Ходімо, Гліб, наш поїзд скоро, — Олексій потягнув брата вгору.

— Я не піду. Ти їдь. Я потім. Не можу тата залишити! — встав на ноги Гліб.

— Що? Ось цю погань, що нашій матері і нам життя зламала? Тата? Ти з глузду з’їхав? Бачиш на що він перетворився? Плюнь і пішли! Я вперше почуваюся щасливим! Він страждає, добре! Йдемо! — тягнув брата Олексій.

І тут Гліб підняв батька на руки. Він худий був, батько. Легкий. Тільки руки сильні, ними й пересувався. Здивовано зітхнули люди, які стали свідком цієї сцени.

Втратив дар мови старший брат. Обіймав молодшого сина за шию батько. Усе немов завмерло в повітрі. Олексій вилаявся і швидким кроком пішов.

— Синку. Синочку. Ти… пробач мені. А ноги… Мало не замерз тоді. Мені ж без вас так погано було, я ж повернутися хотів, та ось, не вийшло. Так і поневірявся відтоді. Залиш. Не треба, Гліб. Я винен, рідний, — прошепотів чоловік.

— Я давно пробачив, тату. Тільки вибач, тут тебе не залишу. Зараз відмиємося, я тебе огляну, я лікарем же став, пам’ятаєш, у дитинстві ми з тобою іграшки лікували?

Бегемотик у мене був, я йому все температуру ложкою міряв! І на машинці всіх звірят своїх віз. Ти був шофером, а я лікарем. Пам’ятаєш, тату?

Потім що-небудь придумаємо, щоб тобі пересуватися було зручніше. А жити до мене поїдеш, у мене трикімнатна квартира. У вихідні можна на дачу, я будинок побудував, сам. Тобі добре буде на свіжому повітрі, в альтанці. Чаювати вечорами станемо, — говорив син.

Він ішов неспішно до виходу. Молодий здоровий красивий чоловік. Зі своїм немічним батьком на руках. Людиною, яка його колись кинула і зрадила.

Одні засуджують і хитають головою. Мовляв, навіщо він так? Повз треба було йти, як старший. Як із тобою, так і ти чини у відповідь. Інші навпаки, захоплюються вчинком і кажуть, що це рідна кров.

Просто малюк, який лікував іграшкових звіряток, виріс доброю і справжньою людиною. І він дуже любить батька, незважаючи ні на що.

КІНЕЦЬ.