Коли я виходила за між за Павла з великого чистого кохання, я навіть не уявляла, чим мені це заміжжя обернеться. Чоловік до того мене ревнував, що забороняв вітатися з сусідами чоловічої статі. Заявляв, що вони всі мої коханці.

А після народження сина став ще до того якось дуже чіплятися до їжі. То холодне, то надто гаряче. Приходить із роботи, я суп ставлю. Павло бере ложку і кидає її з криками: «Гаряче!».

Я йому, мовляв, подмухай, почекай 5 хвилин, а він репетує: «Одразу хочу їсти!» Я поставила перед ними пельмені, а він узяв і на смітник їх викинув прямо з тарілкою.

Я тоді хотіла піти. Але Павло чоловік стояв навколішки, плакав і просив залишитися, і я розтанула – маленька дитина все ж таки.

Павла не влаштовувала моя робота, стосунки із сім’єю, подруги. Мені заборонили спілкуватися зі своїми друзями! Я спочатку думала, чи це у нього криза, новий етап життя. Я теж так собі подаруночок: не люблю прибирання, погано готую.

Але потім чоловік наполіг, щоб ми переїхали до нового мікрорайону. А там із громадським транспортом туго. Сам він на машині, а я щодня пішки на роботу по 5 км туди-назад. А тут настала зима, у мене на роботі простої, грошей немає, та ще й чоботи порвалися.

Я натякнула чоловікові на гроші на обновку, а він мені відповів: «Заробиш, купиш». А те, що квартиру, в якій ми жили, купили мої батьки і що всю їжу я готую на свою зарплату до уваги не бралося.

Словом, мама, побачивши мене у кедах у січні, жахнулася і купила мені нормальне взуття.

Якось я вранці прокинулася з температурою під 40, зателефонувала на роботу і попросила чоловіка сходити в аптеку, а він сказав, що хоче спати і розвернувся на інший бік.

Прокинувся об 11-й, посидів у чарівній кімнаті, випив каву на балконі і пішов гратися в приставку, навіть чай не запропонував. А ліки зрештою купила його мама, коли поверталася з роботи, – ми тоді жили по-сусідству.

Наближався вересень, і я Павла попередила, що треба синові купити взуття на школу, мовляв, май на увазі. Приходить з роботи, хвалиться новим наручним годинником. Позичив грошей у начальниці.

Сказав, що зробив собі подарунок ніби від мене на нашу річницю. Мені він, звичайно, нічого дарувати не збирався, грошей же немає.

Дізналася від мами, що в мене не стало дідуся, плачу, підходжу до чоловіка, говорю йому про це. Павло на секунду відвернувся від компа, сказав:

«Ну й що, він уже старий був», а потім повернувся до екрану і запропонував своїм пацанам зіграти ще раунд у гру.

Так само пройшли попередні 2 роки шлюбу: завжди в комп’ютері, мені ніякої уваги, навіть мінімальної. Людина приходила додому з роботи, роззувалася і йшла вмикати комп і тільки після цього куртку знімала, потім назад у комп, їла там, пила там.

Навіть спали у різних кімнатах. Але лише тоді, після слів про дідуся, я зрозуміла, що це все. Пізніше ввечері сказала йому, що хочу розлучитися. З’їхав на орендовану квартиру через тиждень, я ігнорувала всі його спроби помиритися. І жодного разу про це не пошкодувала.

Подала на розлучення. Ділити не було чого, аліменти платити не став. Але все одно стало вдвох з сином фінансово навіть легше, ніж було у шлюбі. Обживаюся потихеньку, син одягнений, взутий, ситий. Я відновлюся. Життя триває.

Джерело