— Сашко, синку, вставай, час уже шоста!

— Мамо, дай поспати хоч у вихідний, ну, що ти знову за своє?!

— Синочку, я ж вікна замовила, сьогодні привезуть. На вихідні ваші й підгадала, щоб простежили, як їх ставитимуть.

— Ти дістала, мамо, з цим будинком нас, от, чесно! Ображайся, не ображайся, але дістала! Іди, буди Олексія!

— Олексику, синку, вставай. Нам ще їхати скільки.

— Ну, мамо!

Недобудований котедж біля лісу зустрів їх, недружелюбно насупившись, поглядаючи з-під лоба, очницями віконних прорізів.

— Мамо, давай продамо його, виручиш хоч якісь гроші, купиш собі шубу, путівку в санаторій.

— З глузду з’їхали, це ж пам’ять про вашого батька!

— Не такий уже він був і чудовий, щоб йому цей пам’ятник будувати.

Брат близнюк посміхнувся і кивнув на знак згоди, але мама, як завжди, була напоготові.

— Олексію, я все чую!

— Ходімо до хати, – зітхнув Сашко, – дзвони віконникам цим, нехай везуть. Чим раніше почнемо… може, хоч після обіду додому потрапимо. Я Насті обіцяв сьогодні в кіно її зводити.

Але вікна привезли тільки до обіду, встановлювали до вечора, і втомлена сім’я мовчки їхала в місто в темряві.

— А Ліля з Ігорем так і не приїхали, – зітхнула Ірина, – я їм дзвонила, дзвонила, ніколи, бачте, їм…

— Вони навіщо тобі на цих руїнах? Нехай відпочивають, сходять із дітьми куди-небудь, вистачить і з нас, що ми всі вихідні стирчимо там.

— Невже ви не розумієте, що це єдина пам’ять про вашого батька?

— Ось це й прикро, що єдина! Дружині й дітям недобудований будинок, а родичам і коханці, все інше.

— Не смій!

Ірина завизгнула, як собака від стусану, і закрила обличчя руками.

— Не смійте погано говорити про батька, він ваш, рідний, іншого у вас немає!

Решту шляху сини похмуро мовчали, їм набридло витрачати гроші й вільний час на халупу біля лісу. Вони із задоволенням позбулися б його, але мама була невблаганна.

— Це частинка нашого життя, наша з батьком велика мрія!

Ірина закочувала очі у знемозі, згадуючи, як вони з Миколкою купили цю ділянку, і заклали фундамент.

Молодий і коханий чоловік, будував плани на великий будинок для всієї сім’ї, обіймаючи красуню дружину, і малечу-доньку Лілю.

Він працював простим інженером, і зі своєї, дуже скромної зарплати, відкладав гроші на будматеріали. Чоловік трохи засмутився, коли дізнався про те, що у них з дружиною скоро буде ще дитя, доведеться почекати з будівництвом через малюка. Коли зʼявилися хлопчаки-близнюки, гордість будь-якого батька, він вирішив, що не на часі будинку. Добудують, коли підростуть помічники, а за сумісництвом і спадкоємці, Олександр і Олексій.

Але грянули 90-ті, грошей не було навіть на їжу, не те що на будинок.

Батько крутився як міг, шукав будь-яку можливість заробити гроші. Його старання увінчалися успіхом, можливість прийшла сама, в особі колишнього однокурсника, Роми Савченка. Шкіряна куртка на широких плечах, спортивні штани, товстий ланцюг на шиї, і пика у нього теж була товста.

— Брати прикриють, якщо що, твоє завдання, оформляти дублікати документів. Їсти будеш із золота! І по нужді ходити теж у золото!

Підприємство, де Коля працював, лихоманило, крали всі й усе! Ось на нього і поклали око бандити, з ким вів незаконні справи Ромка.

Охорону чи то купили, чи то налякали, але вантажівки з обладнанням виїжджали ночами колонами. Ніхто не контролював збереження, і верстати вартістю в мільйони перепродували за ціною металобрухту.

Гроші потекли рікою, і мозок недурного Колі швидко включився в процес. Він пустив отримані від бандитів гроші в оборот, купував і продавав усе, що міг дістати. Купюри пачками лежали в залізному ящику, пристосованому під сейф, і він дуже полюбив їх перераховувати. І колишній інженер, а нині новоспечений бізнесмен зрозумів, що значить, жерти із золота. У нього були гроші на всі бажання, навіть найбожевільніші.

Будинок одразу відійшов на другий план, автомобіль був потрібнішим, величезний, із сидіннями з білої шкіри, возив Колю у справах. Потім другий, вечорами їздити в ресторан і возити туди Римму, дівчину з ногами, що починаються від вух.

Гроші, гроші, гроші, гроші!!!

Їх було багато, і вони розмножувалися поділом, немов інфузорія туфелька. Якщо купити на одну пачку купюр, машину яєць на птахофабриці, через день, можна було виручити вже три.

Коля був людиною розважливою, намагався не наймати продавців зі сторони. На ринку, біля машини з товаром, мерзли дружина і дочка-підліток, посинілими руками розкладаючи товар. Він же, під’їжджав на своїй крутій машині, домовлявся з місцевими ділками, і забирав виручку.

Своїм можна було і не платити, вистачить того, що живуть за його рахунок, одягнені, взуті, ситі. Щойно трохи підросли, стали в пригоді і сини, завантажити, вивантажити, принести, подати. Нічого страшного, що школу прогуляють, нехай краще навчаться заробляти. Як звірята, на підніжному кормі, росли наші діти в 90-ті.

Усі ці роки Ірина несміливо натякала чоловікові, який наїв пику і кругле пузо, про недобудований будинок.

Він відмахувався роздратовано, не до нього зараз, є справи набагато важливіші. Краще купити квартири в місті, діти ростуть, їх потрібно забезпечити житлом.

Мужик сказав, мужик зробив, продавалася квартира поверхом нижче, у своєму під’їзді, Коля вийняв із сейфа тугі пачки, і купив не дивлячись. Ремонт зробив шикарний, бригада з десяти чоловік працювала місяць, не даючи сусідам спати навіть вночі. Але ніхто не обурювався, розуміли, що сваритися з ним небезпечно.

Меблі розкішні привезли для нової квартири, і ліжко величезне, як аеродром, вантажники затягували вшістьох. І заїхала туди модельної зовнішності дівиця, Римма, на шиї золотих ланцюжків п’ять рядів, шуба соболина подолом підлогу підмітає.

— Рота не відкривай, інакше погано вам усім буде!

Палець із величезною, золотою печаткою боляче тицьнув дружині в лоб, і жирні губи з глузуванням вимовили:

— Піф-паф буде, ясно?

Ірина покірно кивала, вона краще за всіх розуміла, що від колишнього Колі залишилася лише оболонка. А складається він тепер зі спраги до грошей, влади і задоволення, а ще з агресивної недовірливості.

Піти від чоловіка, вона і не замислювалася, вижити самій із трьома дітьми в такий час змогла б не кожна. Він її жодного разу не вдарив, не виганяв на вулицю, не знущався, як чоловіки-голодранці сусідок. Вона з дітьми їла досхочу щодня, і не переймалася тим, у що вдягнути і взути їх.

Вона навіть звільнилася з роботи, де по півроку не платили зарплату, і тепер без вихідних працювала на благо сім’ї. Торгувала на ринку, готувала і прибирала в домі, накривала стіл галасливим гостям чоловіка.

Намагалася бути непомітною, послужливою і слухняною, щоб не викликати невдоволення у господаря будинку. Те, що він завів коханку й оселив поруч, звісно, було неприємно, але ж жив він удома.

Не пішов із сім’ї, не залишив її саму з дітьми, значить все-таки любить їх. Потрібно було якось пережити ці важкі часи, протриматися, щоб вижити. І Ірина мовчала, по-собачому віддано служачи чоловікові. За кілька років мовчазного рабства вона змирилася з тим, що в сім’ї є тільки одна людина, це її чоловік, а решта лише додаток до нього.

Хто ж питиме воду, коли може собі дозволити дороге ігристе?

І любити колгоспну бабу, коли є гроші, утримувати молоду і красиву дівчину. Яка стала королевою в якомусь конкурсі, нехай навіть у глухомані.

Зрозуміло, що вибір чоловіка завжди поглядає на краще, Коля не був винятком. Він завжди вважав себе хорошим батьком і чоловіком, його сім’я не потребувала ні в чому. У той час, коли мільйони сімей відверто голодували, його холодильник був повний. А те, що він дозволяв собі ресторани, дорогі машини, коханку під боком, так це ж він заробив! Дружина до всього цього не має жодного стосунку, нехай мовчить у ганчірочку.

Ірина повністю була згодна з його думкою, такому успішному і чудовому чоловікові можна все! Щоправда, випивати став багато, особливо після того, як “прибрали” Рому Савченка. Точніше, стратили за якусь провину, свої ж “братки”…

Сім’я Роми зникла того ж дня, чи то втекла… а може, і не встигла…

Коля став боятися всього, найняв двох кремезних чоловʼяг, які не відходили від нього ні на крок. Ніхто не знав, де він ночуватиме цієї ночі, він з’являвся серед ночі, то вдома, то в коханки, то в родичів.

Страх заповнив увесь простір, він висів у повітрі густим туманом. І тільки міцні напої у великій кількості могли допомогти заснути, відпочити від важких думок.

Бізнес, що приносив шалені гроші, став затухати, господар рятував свою шкуру, йому було не до роботи.

Гроші він швидко розкидав, купуючи нерухомість на ім’я родичів, яких останнім часом стало неймовірно багато. Його обходили, улесливо зазирали в очі, присягалися у вірності і в дружбі, всі, хто відчув халяву. І щедро наливали в чарку міцного напою, здебільшого купленого на його ж гроші. Але страх тримав чіпко за горло, скільки б він не пив. Він лякався власної тіні, чекав…

І дочекався!

Знайшли його на третій день, у готельному номері, страшного, з опухлим, темно-синім обличчям.

— Допився! Серце не витримало, – висновок лікарів був простий.

На прощання з ним, гроші зібрали сусіди, в Ірини не було ні копійки. Поминки справила Римма, вона ж і дала грошей на проживання, дружині та дітям на перший час.

Потім, продавши квартиру, куплену Колею на її ім’я, вона розчинилася в просторах світу. Подейкували, що було ще дещо з майна, але точно ніхто не знав. Рідня розсмокталася по щілинах, прибравши те, що прилипло до рук. Родині залишилася квартира, де вони жили, і фундамент у голому полі. Ось на цей самий фундамент і будувала Ірина стіни на згадку про коханого чоловіка. Все зароблене нею йшло на «пам’ятник батькові», як називали його діти. Пам’ятник коханому, – так називала його вдова.

Вона вперто чіплялася за ті кілька років щастя, що в неї було на початку сімейного життя. Жила цими спогадами, не даючи істині відкрити їй очі. Вона як дрімучий Вій, замикала повіки, їй не потрібна була правда, вона була занадто гірка.

— Нічого, Коленько, я добудую, ти не сумнівайся.

Сльози текли по щоках струменем, вона гладила потрісканий фундамент, його чоловік клав своїми руками.

Сьогодні вона приїхала одна, Саша з Олексієм сказали, як відрізали:

— З нас досить, нам потрібно будувати своє життя, ми більше не витрачатимемо на цей будинок сили і гроші.

— Але ми могли б жити там усі разом, дітей ваших ростити на свіжому повітрі.

Ірина до останнього намагалася напоумити дітей.

Але сини відмахувалися від неї, як від настирливої мухи.

— І возити їх у місто, в дитячий садок, у школу? Тоді легше продати ці руїни, і купити будинок ближче до міста.

Ірина вже не сподівалася, що її підтримає дочка, і не стала дзвонити їй. Вони із зятем давно перестали цікавитися такою чудовою, татовою спадщиною.

— Нізащо не кину, не дочекаєтеся, все одно добуду. Одна!

Від кого ми рятуємося, живучи в глушині, на самоті? Чи не від себе?

* * *

— Чого сидиш ревеш?

Вицвіла панама на лисині, сива щетина на пів-обличчя, і спортивні штани відтягнуті на колінах.

Ірина злякано відсахнулася, неохайного вигляду старий стояв перед нею, поширюючи міцний запах прийнятого на груди одеколону.

— Ви навіщо зайшли в чужий двір без дозволу?

Насилу знайшла потрібні слова, перелякана жінка.

— А де ти двір тут побачила?

Засміявся незнайомець, і розвів руками на всі боки.

— Графські руїни, і два кілочки замість паркану, це твій двір? А може палац, королева ти недороблена?

— Як ви зі мною розмовляєте, йдіть, я зараз поліцію викличу!

— А як мені з тобою розмовляти? Гаразд, не скигли, я не злий! Давно тут ошиваєшся? Прижилася, дивлюся, навіть піч у тебе є. Господарі не з’являються, не виганяють? А то, може, разом тут влаштуємося? Я мужик ще нічого, на всі справи здатний.

Ірина розгублено дивилася на цю дивну людину, а в голові билася одна думка: «Господи, аби залишитися живою»…

— Гей, є хто-небудь?

З дороги почувся сигнал автомобіля, і чиїсь голоси.

— Біжимо, господарі приїхали!

Ненормальний мужик зірвався, і риссю пішов у кущі, наостанок махнувши їй рукою.

— Жінко, ви не знаєте, будинок цей не продається?

Молода пара з малюком пробиралися вузькою стежкою, заглядаючи у вікна її будинку.

— Продається, і недорого!

Несподівано навіть для себе, випалила Ірина.

— Чесно, дуже недорого, купіть, га?

— А ви хто?

— Господиня я!

Молоді люди дивилися з недовірою на її запраний одяг і стоптані туфлі. Сиві кошлаті з-під хустки, змучене зморшкувате обличчя, жінка на зарослій бур’яном ділянці виглядала, як стара-побирушка.

Вона озирнулася на будинок, і раптом побачила своє відображення у шибці. «Як давно не дивилася на себе в дзеркало, і не бачила на що перетворилася за ці роки».

— Підвезіть мене до міста! Я продам вам цей будинок, візьму з вас зовсім небагато, тільки за матеріали. Огляньте його, я посиджу, втомилася.

У машині розморило, і вона задрімала під тихе дзижчання мотора.

— Дивна якась тітка, ти впевнений, що це і справді її будинок?

— Якщо документи в неї є, нам різниці немає ніякої. За таку ціну, яку вона просить, ми в іншому місці і туалет не купимо. Не шуми, нехай спить.

Ірина спала, їй було так спокійно і затишно, немов важкий тягар звалився з плечей. Чиїсь теплі руки обіймали й заколисували, гладили по голові й тихо витирали зі щік сльози, що ненавмисно викотилися з очей.

Почати нове життя, втомлена жінка не хотіла, та й сил на це в неї не було. Але прожити залишок днів у спокої, без вічного бажання повернути колишнє щастя, її цілком влаштовувало.

КІНЕЦЬ.