– Наталю, ти ж нічого не планувала на мій день народження?, – затягнув Валера.

– Ну, як нічого? В магазині куплю тортик, та й шубу твою улюблену зроблю. Також канапок з червоною рибкою наробимо. Посидимо в колі сім’ї. Це ж перший твій день народження в статусі тата!, – відповіла я.

– Ти знаєш, мама попросила нас приїхати до них. Ти ж знаєш, що в мого тата на день пізніше днюха. А це якраз в суботу випадає. Каже, що тобі важко з дитям на руках готувати, а так в них, в селі, буде веселіше.

Я не дуже цього хотіла, але відмовлятись не стала.

Ми з Остапом три місяці тому стали батьками. На свою принцеску Яринку ми чекали два роки, тому, ви повинні зрозуміти нашу радість.

Ми нею просто надихатися не можемо.

Важко з маленькою дитиною в дорозі, яка не близька, але ми впоралися.

Виїхали ми заздалегідь, щоб не спішити.

По дорозі ще Остап мені натякнув, що мабуть, його батьки хочуть розділити спадок, а точніше, квартиру, яка дісталась моїй свекрусі від батька, якого рік тому не стало.

Квартира там захаращена, але двокімнатна і в гарному стані.

В Остапа є ще рідна сестра. Живе Маруся з чоловіком в орендованій квартирі, дітей в них поки немає, як і автівки.

Ми ж приїхали гонорово, на автівці, бо я відразу сказала, як ми тільки з Остапом розписалися, що пішки ходити не буду, а на маршрутках їздити тим більше.

Можна сказати, це я Ореста підштовхнула до покупки, хоч і в розстрочку ми її брали.

В свекрів мені відпочивати сильно не дали.

– Давай мені Яринку, а ти готуй. Я для шуби все відварила і олів’є, бо як без нього і печінкові рулетики зробити треба, – сказала мені свекруха.

Я закатала рукава і приступила до роботи.

Вже коли все красувалося на столі приїхало до брами таксі звідки вийшла Марічка зі своїм чоловіком.

Завжди вона була зверхня і якась черства. Вона навіть до племінниці не підійшла.

– Ой боюсь, що ще вречу. Потім будете відказувати на мене.

До чого було те говорення я не знаю. Але я нічого не сказала.

І так, чоловік був правий.

– Синок, ми так вирішили, раз ви з Наталкою маєте і квартиру і автівку, а Марічка нічого, то цю квартиру ми їй віддаємо.

Я ледь той салат проковтнула.

Розумієте, квартира ця моя, її батьки мені купили, автівку ми разом виплатили з Остапом.

То виходить, як їхати в село, то Остап купи те, купи се. Ми і цього разу не з пустими руками їхали. Купили мультиварку в подарунок. Остапу ж ні сестра ні батьки навіть шкарпеток не подарували.

І так, Марічка татові вручила їв якості подарунку пакет де була палка ковбаси і два куска сиру. Ось вам і подарунок…

Якось так в їх житті виходить, що все доні. Але ж в них двоє дітей і ця квартира має бути їм двом. Вона ж нам не помішає, в нас донечка росте.

Якось то все дивно виходить.

Остап поки мовчить, але я бачу, що ця ситуація і йому не сподобалася.

Як нам бути? Не хочу сваритися з батьками чоловіка, але, боюсь, не вийде.

Джерело