– Гаразд, тату… Ти це… образу на Ольгу не тримай, не зі зла вона… Просто гормони розбушувалися, та і якщо чесно, погана ця ідея була тебе в місто перевозити.

– Я все розумію сина, не до двору я припав, нічого страшного. Видно, доля у мене така.

Молодий чоловік невдоволено скривився, було видно, що ця розмова була йому неприємна, і він ледве стримувався, щоб не побігти до своєї машини, й не помчати до дружини в їхню міську квартиру.

– Не починай, батьку. Я тебе все-таки не на вулицю виганяю, як-не-як, будиночок добротний прикупив, пенсія в тебе є, та і я, час від часу, грошенят підкидати стану, так що живи, поки сили є.

Єгор Микитович знизав плечима, і вхопивши дві валізи, повільно потяг їх до будинку. Будинок тільки на перший погляд був міцним.

А насправді підлога скрипіла, немов стара оркестрова трупа з такими ж старими інструментами, у вікна, аж свистіло, та й дах, як виявилося, протікав.

Однак Єгора Микитовича труднощами було не злякати, цвяхи молоток – і через тиждень, в будинку нічого не рипіло і не протікало, навіть у дворі встиг паркан, що покосився, підправити, і ґанок відремонтувати.

У селі Єгору Микитовичу подобалося. Він і сам був сільським, тільки раніше жив у іншому селі. Там він на світ божий з’явився, там і виріс, там і одружився, та й богу душу віддати, теж там хотів, ось тільки син у біду втрапив.

Навколо борги, весь у кредитах, ось він і будинок продав, і худобу всю розпродав, і трактор, і москвич свій старенький.

Ось так по засіках наскріб грошей, але допоміг сину видертися. Той кредити виплатив, узяв новий кредит і відкрив власну справу, яка невдовзі почала приносити непоганий дохід.

Через кілька років Микола навіть забув про те, що колись стояв на роздоріжжі, й думав, що йому робити.

І, тим більше він призабув, що все, що він зараз має, він зобов’язаний цим тільки своєму батькові, й нікому більше.

Його дружина Ольга, яка спочатку мовчала, раптом почала вмовляти чоловіка відправити батька в будинок для людей похилого віку, ну або на крайній випадок, купити йому кімнату.

Микола, звичайно ж, так вчинити з батьком не міг, бо не до кінця ще совість пропив, от і купив він йому невеликий будиночок у найближчому селі.

Він аргументував це тим, що буде згодом цей будиночок, як дачу використати, а поки, хай батько там поживе, догляне земельку.

А Єгор Микитович, якщо чесно, не думав, що під старість років залишиться жити один. Він же й Олю, невісточку свою знав буквально з пелюшок, і батьків її знав, добрі були люди, душевні, а от діти…

Що Микола, що Ольга, ніби вони не в селі виховувалися, а все своє життя провели у місті. Все їм не так! І не так Єгор Микитович тримає ложку, і не так серветкою втирається.

Не з тими сусідами він вітається, і не від тих ніс верне. А він людина проста, він нутром відчуває, з ким можна заводити дружбу, а з ким ні. Це він у синові своєму помилився!

Не думав, що рідна дитина, ось так просто, зможе батька під старість років зі свого життя викреслити, й кинути на свавілля долі.

Хтось скаже, та нікого Микола не кинув, он навіть будиночок купив, і грошима допомагати обіцяв. І тут ключове слово – обіцяв.

З того часу рік пройшов, а Микола навіть жодного разу не подзвонив батькові й не поцікавився, як йому там живеться, і чи не потребує чогось, а Єгор Микитович і не скаржився.

Отримає пенсію, купить необхідний набір продуктів – і додому. Так і жив відлюдником, поки із сусідкою своєю не познайомився.

Клавдія Петрівна була міською до мозку кісток. Скільки себе пам’ятає, все життя прожила в місті, а як поховала чоловіка, то зрозуміла, що більше ні хвилини не хоче залишатися там, де немає її Мишка.

Син у Клавдії Петрівни в міністерстві працює, донька лікар вищої категорії, живуть у достатку, як кажуть, немов сир у маслі катаються, а вона: “Сили моєї більше немає, везіть мене в село”.

Ті її відмовляли, як могли, мовляв, мамо, побійся Бога. Люди нас не зрозуміють і засміють, що під старість років захотіли від рідної матері позбутися, а вона все ні в яку – везіть, і все тут!

– А не відвезете, так я сама поїду, а куди – не повідомлю, будете мене шукати й не знайдете! Порадилися рідні, поговорили й вирішили, що у кожного старість по-своєму минає.

Ось у їхньої матері, наприклад, розум за розум зайшов, проте розмови тут безсилі, треба її до села відправити, але тільки не одну, а з кимось.

Сказано – зроблено, купили добротний будинок з садом, все прибрали, де треба підремонтувати, й відправили разом із десятирічною онукою, щоб бабусю розважала.

А Клавдія Петрівна зранку встане, води з колодязя натягне, та й почне квіточки свої поливати, або ходить уздовж грядок, та солов’єм заливається, співає старовинні романси, та так проникливо, що рідко хтось проходить повз, коли почує.

Всі намагаються припасти до дерев’яного паркану, і послухати такий проникливий виступ.

Єгор Микитович теж частенько слухав, а коли дізнався, що і Клавдію Петрівну теж, як і його, з міста привезли до села, смачно вилаявся, сплюнув і пішов розплющувати очі нічого не тямущій співачці.

Клавдія Петрівна його вислухала, напоїла чаєм зі смородиновим варенням власного приготування, і ляпнула:

– Ти дивися, Микитовичу. Я баба вільна? Вільна! А чого мені чахнути серед міських мурованих стін, коли тут така краса?

– Повітря чисте, вода смачна, живи – не хочу! Чоловіки міцні, хапай будь-кого і під вінець веди! А там, ганчірки одні залишилися.

Єгор Микитович розправив плечі, пригладив сиве волосся, відкашлявся і мовчки вийшов, проте ввечері знову прийшов, і букетик польових квітів приволік.

Плутаючись у словах, запросив Клавдію Петрівну на прогулянку. Та посміхнулася, накинула на плечі ажурну шаль, і вийшла за хвіртку. Отак вони й потоваришували.

Єгор Микитович розповідав їй про зраду близьких, і що зараз вірити нікому не можна. А та пояснювала йому, що вони зараз у такому віці, що це навіть добре, що їм дали спокій, тепер вони в якісь століття зможуть пожити для себе.

Незабаром осінь настала, онука Клавдії Петрівни до батьків поїхала, а вони переглянулись, і пішли до сільради розписуватись. Потім свої будинки продали, та нікому нічого не сказавши, поїхали.

Купили будинок у рідному селі Єгора Микитовича, розбили сад, заплатили гроші, щоб їм викопали ставок, і запустили туди рибок.

Тепер ходять разом у ліс по гриби, та по ягоди, все літо роблять запаси, немов працьовиті мурашки, а взимку сидять біля печі й чаюють, розповідаючи один одному різні історії зі свого життя.

Звичайно діти Клавдії Петрівни, дізнавшись про те, що сталося, довго чухали в потилицях! Ось так мама, вискочила заміж і втекла, немов вісімнадцятирічна, проте вибір її прийняли.

Тільки от Микола чомусь не може зрозуміти, від чого це батько не хоче пустити його пожити до себе! Адже йому зараз так потрібна його підтримка: дружина вигнала і подала на розлучення, а коханка теж дала копняка під п’яту точку.

За своєю дурістю квартиру він оформив на дружину і тепер єдине, на що міг розраховувати, це на будинок батька, а той його навіть на поріг не пустив.

У його єдиного сина проблеми, а він:”Вибач мені синку, у мене нове життя почалося, ти якось сам, а я, якщо пенсію отримаю, грошенят тобі підкину”.

Здається, Микола все зрозумів, і з того часу батька більше не турбував, а в Єгора Микитовича і справді нове життя почалося.

Клавдія Петрівна йому романси співає, і вірші розповідає, а він її вчить сільському куховарству, нещодавно ось пічку їй нову відбудував – хочеш хліб випікай, хочеш борщ готуй.

І життя заграло яскравими фарбами, і здається, що справді все, що робиться, все на краще, і що нове життя починати ніколи не пізно! Ви з ним згодні?

КІНЕЦЬ.