– Мам, тато знову лаятиметься! Він не любить, коли ти гроші витрачаєш, – обурювалася донька, спостерігаючи за тим, з якою, по-справжньому дитячою радістю, я перебираю новорічні скляні іграшки на вітрині магазину.

Я вибрала дерев’яні санчата, кілька милих сніжинок, і тепер хотіла взяти одну скляну. Просту, дешеву, але скляну. Одну, бо чоловік справді знову почне обурюватись.

Останнім часом Діма, попри те, що отримав підвищення на роботі, грошей не давав, і все частіше напирав на те, що нам потрібно вчитися економити.

Адже це він наполіг, щоб я інститут покинула, займалася дитиною та будинком. А тепер, коли минуло кілька років, чомусь був свято впевнений, що я, без досвіду та кваліфікації, обов’язково маю одразу почати заробляти гори золота!

Поки що прямо Діма не говорив про те, що я маю вийти на роботу. Але його прагнення відправити мене туди, вже виглядало навмисно неприродним.

Зарплатню йому підвищили, нова посада – здавалося б, навпаки, мав надати мені більше часу для того, щоб ростити й виховувати нашу дочку в коханні, а не в дитячому садку. Але щось на Діму вплинуло.

– Мам, дивись яка конячка!

Маринка підняла свій тоненький пальчик і вказала на коника-гойдалку, гарну скляну іграшку, яка була нам не по кишені. Я і так вибирала все найдешевше, але дуже хотілося створити дитині по-справжньому святковий настрій, а не вішати старі пластикові на штучні гілки.

Розплатившись на касі, я разом із Мариною вийшла на вулицю, і в легені тут же вдарило холодне повітря. Я підхопила дівчинку на руки, та посадила її на заднє сидіння авто, і з якоюсь досадою подумала, що навіть добре, що мені після втрати матері дісталася машина.

Чоловік би нізащо не купив! Це собі він їх змінює, як рукавички. А мені… Дружина й на такій покатається!

– Усе, Марино, поїхали додому! – радісно сказала я, хоча, як такої радості не відчувала.

Я знала, що чоловік знову обурюватиметься, що я нещасні чотириста гривень витратили в магазині на іграшки. А що буде, коли дійде до новорічного подарунка?

Я раптом подумала, що вже давно не отримувала жодних подарунків від чоловіка. Ні на Новий рік, ні на день народження, навіть букетика. При цьому самому собі Діма частенько купував усе, що заманеться!

Залишивши машину на паркувальному місці, я забрала пакет, взяла доньку за руку, і разом із нею піднялася до квартири.

Але вже коли ключ увійшов у замкову щілину, обернувся там, видаючи скрипучий неприємний звук, в моїй душі оселилася тривога. Саме цієї хвилини я зрозуміла, що зараз все скінчиться.

Ось вони, червоні туфлі на підборах, пальто, кинуте на софу. Червона пухнаста шапка і поруч рукавички. І чийсь тоненький верескливий сміх.

– Мам, тітка Аня приїхала?

Дочка подивилася своїми невинними величезними карими очима, підозрюючи, що з’явилася тітка.

– Ні, Аня таке не носить.

Почувши голос дочки та дружини, Діма з гуркотом злетів з дивана, й одразу рвонув у коридор.

– А ти чого не сказала? Ти ж казала, що після чотирьох приїдеш!

– Приїхала раніше, щоб із чоловіком час провести…

Запанувала тиша. І тяглася вона, здавалося, нескінченно довго. Я подивилася в очі чоловікові, а потім глянула йому через плече, де стояла довгонога витончена брюнетка з густо підведеними чорним олівцем очима.

– Все одно це мало статися! Слухай, якщо такий вдалий момент, збирай речі, забирай своє барахло, і на цьому все!

Слова чоловіка боляче вдарили по серцю, і перевернулися там безліч разів. Ну, чомусь я не плакала. Я мовчки зібрала речі, вислуховуючи періодично глузування зухвалої дівчини, яка прийшла на все готове.

Згадувала, як ми з чоловіком починали все з нуля, як нам довелося продати будинок, що дістався мені у спадок, щоб чоловік міг відкрити бізнес.

Він забув, як я брала на себе всі побутові обов’язки, виховувала дитину, брала підробітки. Забув про те, як я віддавала йому все до гривні, щоб справа пішла в гору.

А тепер, коли в нього з’явилися гроші, я раптом стала йому не потрібна, і речі перетворилися на барахло.

Не минуло й двох годин, як я опинилася у крихітній квартирі, яку купила, коли ми з сестрою продали квартиру батька, та розділили гроші. Ноги тремтіли, серце наповнювалося страхом перед майбутнім, крахом надій.

Ось він, чоловік, якого я так безоглядно любила! Той, заради якого я покинула все. А тепер, коли з’явилася краща модель, він просто кинув мене, як стару непотрібну машину.

– Ану припини! Не смій плакати, ти просто не бачиш, яке у тебе щастя під носом, дурепа! Я б зараз до тебе приїхала, ти сама знаєш, але я не можу! Ти ж знаєш, у мене робота, та і я перебуваю за тисячу кілометрів! Не плач! Ну що ти, все ж нормально!

Голос у слухавці повторював і повторював, що все в порядку, а я цьому голосу не вірила. Сльози котилися щоками, нарешті можна було випустити емоції.

Так і просиділа я до самого ранку, міняючи то чай, то каву в кухлі, та заливаючись слізьми, зрідка прислухаючись до того, чи спить маленька Маринка.

– Мам, а давай ялинку нарядимо? Ти відразу повеселішаєш, настрій буде новорічний! – Запропонувала донька, і тут до мене дійшла ще одна трагедія нашої маленької родини.

Не було в нас грошей на ялинку, на іграшки – не було просто і все! На цей злощасний пакет, який я наповнила у магазині, я витратила всі гроші. Навіть їжі купити буде ні на що.

Я залишила доньку сусідці, яка із задоволенням погодилася посидіти з малечею, а сама попрямувала до чоловіка.

Щойно він відчинив двері, в проході з’явилося те саме маленьке личко з гострим носиком і, знову ж таки, густо підведеними очима. Вона дивилася якось безневинно і водночас зневажливо.

– Ми ж усе обговорили! Після Нового року подаємо на розлучення, і все!

Він хотів зачинити двері, але я підставила руку. Мені було начхати, навіть якщо Діма смикне дверима, навіть якщо прищемить мені пальці. Зараз розмова була значно важливішою.

– Ти ж знаєш, що я зараз не працюю. Нам навіть їжі купити нема на що, ти ж навіть каблучку забрав.

– А що я повинен був, каблучку тобі залишити? Ти купувала її, чи що? Чого ти, як маленька? Влаштовуйся на роботу, не знаєш, звідки гроші беруться?

Дівчина хихикнула, почувши дотепну заяву свого коханця. Ось тільки я її такою не вважала. Ну влаштуюся я на роботу, а що далі? Чекати місяць, у кращому випадку, щоб зарплату отримати?

– Я все сказав!

– Дімо, це твоя донька! У неї на Новий рік навіть їжі не буде! Свято через два дні, а ми навіть хліба купити не можемо!

– Значить, машину продай!

Діма зачинив двері. Навіть у під’їзді було чути, як там сміється ця панночка, яка не розуміє, що якщо цей чоловік вчинив так із дружиною, то з нею може обійтися так само.

Я спустилася східцями, сіла в машину, але не дозволила собі заплакати. Приїду додому, обдзвоню усіх своїх подруг, позичу.

А після Нового року одразу влаштуюся на роботу, і все поступово налагодиться, інакше бути не могло.

Але, що далі я віддалялася від раніше улюбленої квартири, то сильніше мені хотілося плакати. Від образи за себе, за доньку, яка ні в чому не винна. За чоловіка, який виявився раптово таким жорстоким…

Але, коли я вже під’їжджала до будинку, то раптом засміялася, побачивши свою сестру. Худа, скуйовджена Анька, в розхристаній шубі, та зі здоровенною ялинкою на даху авто, стояла біля під’їзду, і корчила пики маленькій племінниці, що дивилася на неї у віконце.

– Ірко, ну нарешті! А я все чекаю на тебе і чекаю! Ялинку вам привезла, іграшки, зараз прикрашатимемо. Немає в тебе приводу бідувати. Давай, хапай пакети!

Я підійшла до машини сестри, й від подиву відкрила рота. На задньому сидінні були великі пакети з продуктами.

Вискочив сусід, допоміг донести ялинку, закріпив на залізних ніжках, перевірив стійкість. Не минуло й кількох годин, як я, маленька Маринка та Аня під новорічні старі пісні прикрашали ялинку. Ми реготали, обіймалися, водили хороводи навколо зеленої красуні.

– Анька… – пошепки сказала я, не знаючи, як підібрати слова подяки.

–  Недолуга ти, Ірко! Щастя у дітях, та здоров’ї! У тебе чудова донька, свій дах над головою, сама ти міцна та здорова! Ось і основа добробуту!

– А труднощі лише тимчасові випробування, нічого тут скаржитися, що трапилося, те трапилося, переживемо як-небудь!

Через два дні, пізнього вечора, ми з сестрою накрили на стіл. Маринка поглядала під ялинку, де стояли кілька коробок у гарній червоній упаковці. Від нетерпіння вона вже не знала, куди себе подіти.

Я поглянула на свою дівчинку, яка так чекала на подарунок, на свою рідну сестру, яка здолала понад тисячу кілометрів, щоб влаштувати нам свято. Дивилася на осяяну прекрасну ялинку і розуміла, що моя сестра має рацію!

Щастя воно у сім’ї, у близьких людях, у здорових дітях! А все інше… А з усім іншим я обов’язково впораюся! Я слушно міркую?

КІНЕЦЬ.