Денис вийшов із під’їзду, де жила його кохана дівчина – Еля. Взагалі повне її ім’я – Ельвіра, але вона його не любила і завжди представлялася як Еля.

— Я не розумію, навіщо було нас із сестрою називати такими химерними іменами – Ельвіра, Анжеліка. Прізвище у нас найпростіше – Павленко, добре хоч, що з по батькові пощастило, – якось сказала Еля.

— Нічого, вийдеш за мене заміж, прізвище зміниш. Ельвіра Олександрівна Короленко – по-моєму, звучить непогано, заспокоїв її Денис.

Вони познайомилися два роки тому, коли Еля була студенткою і проходила стажування у фірмі, де працював Денис. Стажування закінчилося, студенти пішли, а Денис ще довго згадував мініатюрну дівчину з очима кольору фіалки.

А через два місяці він зустрів її в кафе, куди вони з приятелем зайшли пообідати. Вона теж була там із подругами. Того дня він проводив Елю до будинку, попросив у неї номер телефону і вже наступного дня зателефонував.

Вони почали зустрічатися. А два дні тому він зробив дівчині пропозицію.

Зараз він чекав на Елю, щоб поїхати в РАЦС подати заяву. Денис стояв біля машини, прихований кущами бузку від бабусь, які сиділи на лавочці біля під’їзду.

— Семенівно, цей Ельчин залицяльник? – почув Денис.

— Цей, Вірка казала – заможний. Машина в нього, квартира. Зараз, мовляв, Елька заміж вийде, нам легше жити буде.

— Чого це легше? Навпаки, мінус одна зарплата. Елька ж вже не перший рік працює. Ще коли вчилася, працювати почала.

— Та ні, Вірка розраховує, що зять їм допомагати буде.

— От безсовісна. І зараз дівчина на сім’ю працює, так і потім із неї тягнути збираються.

У цей час із під’їзду випурхнула Еля. Сівши в салон, вона зупинила молодого чоловіка, який уже збирався рушити машину з місця.

— Денисе, у мене до тебе два прохання, – сказала вона.

— Цікаво, які? – запитав він.

— Перше – давай не будемо влаштовувати весілля із запрошенням купи родичів. У моєї мами ідея фікс – у її дочок мають бути шикарні весілля. Коли виходила заміж Анжеліка, мама навіть кредит взяла. Сестра вже з чоловіком розлучилася, а мама тільки нещодавно кредит весільний виплатила. А я не хочу такого весілля. Мені не потрібні люди, яких я сто років не бачила і ще сто років не побачу. Давай розпишемося по-тихому?

— Зовсім по-тихому не вийде. Будуть мої батьки, старший брат із дружиною і мій друг – Мишко – ти його знаєш, – сказав Денис.

— Ось і чудово. А з мого боку будуть мама, сестра й Аліна. Замовимо в ресторані столик на десять осіб, посидимо кілька годин – і вирушимо на відпочинок.

— Добре. Тоді місце обиратиму я. А для тебе це буде сюрприз. Тільки в день виїзду дізнаєшся! Згодна?

— Згодна! Звичайно, страшно, раптом ти мене до пінгвінів відвезеш, – пожартувала Еля.

— Цікава думка! А друге прохання яке? – запитав Денис.

— Дуже просте – ніколи при моїй мамі не говори, що скільки коштує, – попросила Еля.

— Чому? – здивувався молодий чоловік.

—Складно пояснити. Ти потім сам зрозумієш, – відповіла Еля.

— Ну, добре, я постараюся.

У день реєстрації все пройшло так, як хотіла Еля. Без купи родичів, без дітей різного віку, які плутаються під ногами у дорослих, без запускання голубів.

Вони розписалися, влаштували невеличку фотосесію, потім молоді з’їздили додому, переодяглися і до столу прибули вже з двома дорожніми сумками. Денис зняв невелике кафе на десять столиків. На третю годину воно зачинилося на спецобслуговування, тому в залі вони були самі.

Коли під’їхало заздалегідь замовлене таксі і молодята почали прощатися з родичами, Еля запитала в мами, чому вона така сумна.

— Тобі добре, ти їдеш відпочивати, а я ще муситиму порозумітися із Зіною. Вона мені ще вчора дзвонила: «Казали, що зять багатий, а на весілля пошкодували грошей», – пояснила мама.

— А ти їй нічого не пояснюй, на мене вали. Так і скажи: «Приїде Еля, у неї й запитаєш».

Коли Денис сказав дружині, що вони відправляються в Карпати, в окремий будиночок з басейном в горах, радості її не було меж:

— Так хотілося спокою, щоб тільки ти і я! Як ти здогадався, що я саме туди хочу?

— Ось великий секрет! Ти мені місяць тому всі вуха просвербіла, про те, як твоя подружка Алінка шикарно там відпочила.

Два тижні пролетіли, як один день. Еля і Денис повернулися щасливі, з купою подарунків для рідних.

Їх посадили пити чай. І мама Елі не змогла промовчати:

— Елечко, я подивилася, скільки коштує оренда таких будиночків. Це ж божевільні гроші! Було б набагато економніше з’їздити на відпочинок десь в області в заміський комплекс. А різницю витратити з розумом. Ось, наприклад, ми в твоїй кімнаті хочемо дитячу для Людмилки зробити. Там треба меблі замінити і шпалери переклеїти.

— Мамо, про які меблі ти говориш? Треба просто винести звідти письмовий стіл і замість нього поставити ліжечко. Шафа і диван там нові, а шпалери ми з тобою минулого року переклеювали, – відповіла Еля.

Коли Еля і Денис вийшли на вулицю, він сказав:

— Я зрозумів усе щодо твого другого прохання. Без зайвих слів…

— Вона раніше не була такою. А коли батька не стало, у неї в голові ніби щось перевернулося. Вона чомусь вважає, що тепер усі родичі мають нам допомагати. А ми нормально жили, і зараз вони не бідують. Мама й Анжеліка працюють, колишній чоловік платить на Людмилку хороші аліменти, а його мати, бабуся Люсі, часто забирає дівчинку на дачу і практично повністю одягає дитину. Але в мами пунктик якийсь – «ми бідні, нещасні». Деякі з родичів батька спочатку дуже допомагали нам, але скільки можна. А мама ображається.

— Не переживай, я зрозумів. Не будемо провокувати маму. А якщо справді треба буде допомогти, ти скажеш сама.

Відтоді діалоги між тещею і зятем проходили приблизно так:

— Денисе, яка у вас квартира шикарна! Добре, мабуть, у такій жити! Але які це гроші! – каже теща.

— Жити добре, Віро Іванівно. Тільки іпотеку нам за неї ще років п’ятнадцять платити, відповідає Денис.

— Ти нову машину купив, зятю? – запитує вона.

— Ні, це службова. Доводиться на ній їздити, свою ж я Елі віддав.

Так і живуть. Щоправда, на всі свята Віра Іванівна, Анжеліка і Людмилка отримують дуже гарні подарунки.

А коли Віра Іванівна перехворіла на запалення легенів, Еля з чоловіком купили їй путівку в санаторій.

Але в її розумінні, нехай вони будуть бідні та нещасні… Можливо їй буде легше. Але це не точно.

КІНЕЦЬ.