Старенький автобус зупинився на лісовій дорозі.

— Хто Калинівку питав? Виходьте, приїхали! – скомандував водій.

Ілля зістрибнув зі сходів першим, подав руку Ксюші. Автобус фиркнув сизим димком і поїхав далі. Ксенія озирнулася – вона не була тут уже кілька років і ніяк не могла збагнути, в який бік іти.

— Ну, що, веди! – усміхнувся Ілля.

— Почекай, Ілюшо, я зараз згадаю, – сказала Ксенія.

— Ех, ти! Подивися он туди, – він показав ліворуч.

Метрів за п’ять від асфальту відходила ґрунтова дорога, там же стояв дорожній знак з написом «Калинівка 2,5 км».

— Пішли, – сказав Ілля. Він поправив за спиною рюкзак, узяв у Ксюші дорожню сумку, і вони попрямували по неширокій дорозі, по обидва боки якої височіли берези упереміж із ялинами.

Сонце стояло в зеніті, повітря було наповнене запахом лісових трав і квітів, і тишу порушувало тільки дзижчання бджіл. Що таке два з половиною кілометри, коли тобі двадцяти три роки, а під ногами рівна лісова дорога!

— Ксюшо, дивись – річка блиснула, а поруч будиночки! Це твоя Калинівка? – запитав Ілля.

— Так, а он той будинок під червоним дахом – бабусин, – відповіла вона.

Ксенія та Ілля цього року закінчили університет і три дні тому одружилися, викликавши шквал емоцій у сімей по обидва боки. Ні, їхні батьки не були проти. Розбіжності стосувалися питання, як і де проводити весілля. Батьки Ксенії наполягали на шикарному банкеті в ресторані, сім’я Іллі пропонувала не менш шикарне застілля на природі, в селі, де у них великий будинок, який зможе вмістити всю рідню.

— Мамо, я не хочу весілля, як у Іри, – відразу попередила Ксюша. Згадай, як вона весь той вечір переживала, а потім засмутилася через фотографії. Шістдесят людей, половина з яких незнайомі одне з одним, діти від трьох до п’ятнадцяти років, що плутаються під ногами, ревіння якоїсь дівчини, якій хлопчик вилив на білу сукню склянку томатного соку.

Пам’ятаєш, перед танцем молодят оператор попросив батьків прибрати дітей із танцювального майданчика, а Ольги Христинка все одно примудрилася влізти в кадр. Навіщо мені це? Я вже не кажу про безглузді конкурси.

— Це ти ще не бачила справжнього сільського весілля! – втрутився Ілля. – Спочатку все дуже цивільно, але години за дві якогось найстрашнішого вусатого дядька переодягнуть нареченою, і почнуться розваги! До речі, врахуй, тебе на цей час замкнуть у сарай із курми. І будеш там сидіти, поки тебе не викуплять.

— Перестань мене лякати, – вигукнула Ксюша. – давайте якось скромненько, по-сучасному, без ось цих, так званих, традицій.

— Була одна моя молода колега на такому «сучасному» весіллі, – втрутилася мати. – Розповідала. Суто молодіжне весілля, навіть батьків не було. Гостей запросили небагато – чоловік тридцять, а для банкету найняли чи то катер, чи то річковий трамвай – наречений у річковому флоті служить.

Внизу столи накрили, а зверху – на палубі – танці влаштували. Наречений і наречена познайомилися в барі або клубі, і вирішили відтворити атмосферу знайомства, тому на запрошеннях розписали програму і поставили програму для дорослих.

А двоюрідна сестра нареченої і ще одна пара з’явилися з дітьми років шести – восьми. Так їх на катер не пустили! Там стояв мало не помічник капітана і пропускав гостей за списком.

А цим сім’ям сказав, що у них кількість рятувальних жилетів суворо за кількістю гостей плюс команда, а дитячих взагалі немає. Сестра з чоловіком і дітьми пішла, пообіцявши скандал. А чоловік із другої пари відправив дружину з дітьми додому, а сам пішов веселитися. Таке весілля з танцями на пілоні та іншими неподобствами хочете? – суворо запитала мати.

— Не треба крайнощів, мамо, – сказала Ксюша.

Загалом, поки батьки намагалися дійти компромісу, Ілля і Ксенія тихенько розписалися і поставили їх перед фактом:

— А то поки ви між собою сперечаєтеся, ми вже постаріємо, – сказав Ілля.

У подорож вони вирішили поїхати взимку:

— Уявляєш, у нас тут зима, а ми з тобою десь на пляжі засмагаємо і в морі купаємося! – мріяла Ксюша.

А в Калинівку вони приїхали, щоб відвідати бабусю Ксюші і провести тиждень у тиші, подалі від міської суєти і шуму.

— Дивись, старий цвинтар, – показала Ксюша, – уже зовсім близько.

— А що, ще й новий є? – запитав Ілля.

— Так, внизу, біля церкви. Тут, на гірці теж церква стояла, але дуже давно, її ще в 30-ті роки знесли. А цвинтар залишився. Але могили майже всі занедбані, мало в кого в селі родичі живуть.

— Глянь, а ця доглянута. І пам’ятник – ніби вчора поставили.

Ксюша здивувалася – коли вона була тут востаннє, вона такого пам’ятника не бачила: полірований чорний граніт, на ньому вигравіювано портрет молодої жінки і напис – «Богуславська Ірина Павлівна, 1909 – 1939 рр.».

— Понад вісімдесят років тому, а пам’ятник явно новий, – сказав Ілля.

— А яка гарна! Треба буде в бабусі запитати, хто вона така.

Бабуся зустріла їх на ґанку. Обійняла спочатку Ксюшу:

—Ось і виросла вже, заміж вийшла!

Потім так само міцно обійняла Іллю:

— Ну, здрастуй, внучок!

Потім запросила до хати.

Ілля озирнувся – він думав, що такого вже не існує: кут з іконами, три вікна на вулицю, під ними широка лавка, перед нею стіл. Щоправда, полірований. На дерев’яній підлозі – домоткані доріжки, а в сусідній кімнаті видно ліжко з в’язаною гачком накидкою і жменькою подушок, покритих мереживною накидкою.

Абсолютно чужим у цій кімнаті здавався плоский телевізор, що стояв на комоді.

На вулиці спекотно, а в будинку прохолодно.

— Ідіть, вмийтеся з дороги, а я поки що на стіл зберу.

Коли вони повернулися, стіл уже був вкритий білою в блакитну клітинку скатертиною, і на ньому стояли відварена картопля, посипана кропом і полита духмʼяною олією, свіжі огірки, помідори й зелень зі свого городу, молоко в глиняній глечику, сир, яйця, сметана і, звісно, бабусині пиріжки – із сиром і сметаною.

— Бабусю! Та нам цього за тиждень не з’їсти, – вигукнула Ксюша.

— Їжте на здоров’я! – відповіла та.

Ксенія знала, що цей стіл – тільки увертюра до того, що їм ще доведеться скуштувати, далі піде борщ, або уха, млинці, пироги, пшоняна каша, томлена до коричневої скоринки, і ще багато чого такого, чого міський житель не куштував. Не встигнеш озирнутися – за тиждень три кілограми на боки прилипло. Ксюша це пам’ятала, тому їла все, але потроху.

Побачивши, що Ілля взявся за другу склянку молока, вона його попередила:

— Ти обережніше з молоком – тут жирність не півтора відсотка, а ого-го! Звикнути треба, не кожен шлунок витримає.

Вставши з-за столу, Ксюша зібралася мити посуд, але бабуся відправила їх пройтися:

— Я сама з посудом розберуся. Ви сьогодні – гості, а завтра я вам роботу знайду, не переживайте.

— Тоді ми на річку підемо, скупаємося, – сказала внучка.

Хлопці вирушили до річки, дорогою вітаючись з усіма, кого зустрічали. Одна з бабусь зупинилася:

— Ксюшко, ти чи що?

— Так, я, здрастуйте!

— А хто це з тобою? Наречений? – поцікавилася старенька.

— Чоловік, Віро Захарівно, – відповіла Ксенія, – Ілля.

— Ти дивись! – здивувалася та.

Викупавшись і повалявшись на теплому пісочку, Ілля і Ксюша повернулися додому.

— Бабусю, я що в тебе запитати хотіла! Ми як від зупинки йшли, побачили на старому кладовищі могилу – я її раніше не бачила. Дивно: могила зовсім стара, а пам’ятник новий.

— Та вона й раніше там була, але її серед інших старих могил не видно було. Ти коли в мене востаннє була?

— Перед тим, як школу закінчити, коли в одинадцятий клас перейшла. Шість років виходить.

— Так, отже, шість років тому вони і приїжджали. Чоловік років п’ятдесяти і з ним молодша жінка. Приїхали, спочатку самі довго ходили старим кладовищем, потім у село спустилися.

Запитали про цю могилу, і баба Віра їх туди відвела і показала. А через два тижні приїхала машина з робітниками і той самий чоловік, але вже один. Пам’ятник встановили і поїхали. За могилою хтось доглядає, але хто – я жодного разу не бачила.

— А хто вона, ця Ірина? – запитала Ксенія.

— Точно ніхто не скаже. Тих, хто все на власні очі бачив, уже в живих немає. Бабі Вірі її бабця розповідала, що в 1939 році взимку приїхали спочатку двоє чоловіків, купили порожню хату на краю села, потім привезли двох жінок – Ірину та її матір, а самі поїхали. Півроку не минуло, під’їхала до хати машина, вийшли троє людей і зайшли в будинок.

Ірина там одна була, її мати пішла на базар у сусіднє село. Побули ці люди там якийсь час, вийшли, сіли в машину і поїхали. А будинок запалахкотів. Хто поруч був, кинулися гасити. Та хіба загасиш! Липень був, спека!

Коли мати Ірини повернулася, від хати одні головешки залишилися. А Ірину в підполі знайшли – задихнулася від диму. Мати її поховала і поїхала. А скоро могила травою заросла і загубилася серед інших – таких самих занедбаних.

— А хто пам’ятник встановив, так і невідомо?

— Ні. Тільки вже шість років кожного двадцятого липня перед заходом сонця народ у нас у селі по хатах ховається. Є такий час – починає сутеніти, але ще не вечір. Ось тоді на дорозі починає завиватися пил, потім опадає, і на цьому місці з’являється Ірина. У чорній шовковій сукні, в яку її мати вбрала. Вона повільно йде вулицею, а якщо біля якогось будинку зупиниться, то в тому будинку цього року обов’язково хтось віддасть Богу душу.

— Бабусю, ти чого казки розповідаєш? – розсміялася Ксюша.

— А яке сьогодні число? – запитала Бабуся.

— Вісімнадцяте липня, – повідомив Ілля.

— Ну, ось післязавтра подивіться. А хочеш, до Люби Макарової сходи – вона тобі розповість, як на дорозі з Іриною зустрілася. Вискочила з хати, у магазин їй треба було терміново, хвіртку зачинила, повернулася, а перед нею Ірина стоїть. Поклала їй руку на живіт і сказала: «Мені синочка віддаси». Люба в положенні була. Через тиждень зʼявився хлопчик, а він не вижив. Хочеш вір, хочеш не вір.

— Бабусю, та Люба, напевно, все це придумала.

— Як же придумала, коли їх обох люди з вікон бачили?

— Післязавтра спеціально біля вікна сяду – буду дивитися, – сказала Ксюша.

Наступного дня вони зайнялися справами – Ілля перебрав сходинки на ґанку, натягнув із колодязя води в бочки для поливу, Ксенія вибила килимки і вимила всю підлогу в будинку. Потім сходили в магазин і купили дві банки блакитної фарби і пензлики – наступного дня вирішили оновити паркан і віконниці.

А після обіду вирушили на річку.

Двадцятого липня з самого ранку Ілля витягнув із сараю для Ксюші старий стіл, а для себе – драбину, і вони взялися до роботи. Через три години будинок бабусі вже дивився на вулицю ясними блакитними очима.

— Якщо хочете купатися, йдіть зараз, після обіду не відпущу, – попередила бабуся.

— Ілюшо, невже бабуся всерйоз вірить у те, що розповідає? – тихо запитала Ксенія.

— Ти з нею не сперечайся, навіщо її засмучувати? Підемо зараз скупаємося, а після обіду біля віконця посидимо – подивимося.

Вони скупалися, і після обіду ще встигли зібрати ціле відро чорної смородини. А коли стало сутеніти, бабуся покликала їх до хати. Настало передвечір’я – час, коли на вулиці ще начебто світло, а в хаті вже хочеться ввімкнути світло.

— Дивись, – сказала бабуся.

Дорога була порожня, на вулиці не було жодної людини. Вікна в будинках були темні, відчувалася якась напруга. Раптом звідкись прилетів легкий вихор, він підняв пил на дорозі. Звідки з’явилася жінка, Ксенія не встигла помітити. Але ось вона, висока, струнка, у чорній шовковій сукні, йде дорогою.

У бічне вікно хтось постукав. Ксенія підійшла до вікна: з вулиці на неї дивилася Ірина. У дівчині по спині пробіг холодок. Ірина взяла в руку хрестик, який висів у неї на грудях, і показала його Ксюші. По щоках жінки текли сльози.

— Вона просить відспівати її, – почувся ззаду бабусин голос. – Кивни їй на знак згоди.

Ксенія кивнула, губи жінки торкнулася легка усмішка. Вона повернулася і пішла до хвіртки. У цей час знову налетів вихор, і Ірина зникла. Наступного ранку Ксюша з бабусею зібралися в сусіднє село до церкви, а Ілля залишився, щоб наколоти дров на зиму. Коли вони проходили повз бічне вікно, Ксенія побачила золотий хрестик на ланцюжку, що висів на блакитній лиштві. Це був той самий хрестик, який показувала їй Ірина.

— Почекай, не чіпай! – сказала бабуся і, діставши чисту носову хустинку, загорнула хрест у неї.

У церкві вони підійшли до батюшки, бабуся розповіла йому всю історію і простягнула хрест.

— Душа неприкаяна, – сказав він і попросив бабусю і Ксюшу почекати трохи.

Через деякий час він вийшов до них, простягнув бабусі хрест і сказав:

— Хрест старий, зараз таких уже не роблять. Віднесіть його на її могилу. Краще просто сьогодні.

Повернувшись додому, Ксюша одразу попросила Іллю піднятися з нею до старого кладовища, щоб віднести хрест. Підійшовши до могили, вона розв’язала хустку і поклала хрест біля підніжжя пам’ятника.

— Дивись, – сказав їй Ілля.

Ксенія подивилася – лівий верхній кут пам’ятника був злегка забруднений блакитною фарбою. Вони подивилися на свої руки – вони були чисті. Ксенія глянула на пам’ятник – хреста біля його підніжжя не було.

— Ілюшо, підемо додому, вистачить із мене всієї цієї містики.

Три дні, що залишилися, минули спокійно: Ілля перерубав усі дрова і склав їх у сарай. Ксюша прополола грядки і зібрала майже всі ягоди. Крім цього, вони ще встигали збігати на річку – скупатися і позасмагати.

На восьмий день вони попрощалися з бабусею і вирушили на зупинку автобуса. Проходячи повз старий цвинтар, Ксюша озирнулася, і їй здалося, ніби Ірина на портреті злегка посміхається.

Наступного року Ксенія та Ілля не поїхали до бабусі, бо Ксюша ось-ось мала стати мамою. Її донька зʼявилася на світ двадцятого липня. Через тиждень до них приїхала бабуся – подивитися на правнучку.

— Бачиш, яка чорноока, вся в батька. Як назвали? – запитала вона.

— Катрусею. На честь тебе, бабусю, – відповіла Ксюша.

— А ти знаєш, Ксеніє, адже цього року Ірина в село не прийшла. Усі після обіду по домівках засіли, а вона не прийшла. Значить, правильно ми її зрозуміли.

— Цікаво, а чому вона мене вибрала? Адже повз старий цвинтар багато народу ходить.

— Люди йдуть у своїх справах і не зупиняються. А ти зупинилася, пожаліла її, – сказала бабуся, милуючись правнучкою, яка міцно спала у своєму ліжечку.

КІНЕЦЬ.