Ніна взяла телефон – три пропущені з одного й того самого незнайомого номера.

«Треба буде – ще раз подзвонять», – подумала вона і не стала порушувати своє правило – не передзвонювати на незнайомі номери.

Дійсно, незабаром телефон задзвонив ще раз.

— Здрастуй, Ніно, – у слухавці пролунав голос, якого вона не чула вже понад п’ятнадцять років.

– Це Марія. Ти мене пам’ятаєш?

Марія була молодшою сестрою першого чоловіка Ніни. Віктор пішов від Ніни і двох синів несподівано, у той момент, коли вони, поїздивши майже двадцять років по країні, нарешті приїхали до Києва й оселилися в старій, але великій квартирі неподалік від метро «Академмістечко». Це була квартира батьків Віктора – він отримав її у спадок після того, як не стало його матері.

Старший син Ніни і Віктора вже рік, як навчався в столиці – жив поки що в казармі військового училища, молодший мав ось-ось закінчити школу.

Перш ніж вселитися, вони зробили ремонт, поміняли майже всі меблі й техніку.

А того вечора, коли Ніна приготувала святкову вечерю, щоб у родинному колі відсвяткувати новосілля, Віктор оглянув відремонтовану квартиру, потім витягнув із комори вже зібрану валізу і, сказавши, що за рештою речей зайде пізніше, пішов, залишивши ключі на тумбочці в передпокої.

Отже, всупереч поширеній думці про те, що, вийшовши заміж за лейтенанта і помотавшись із ним по країні, станеш “генеральшею”, Ніна такою не стала. Уже після розлучення вона дізналася, що Віктор кілька років зустрічається з Веронікою – тридцятип’ятирічною жінкою-хірургом із військового госпіталю і що в них є дворічна донька. Ось на Вероніці він і одружився, і це вона стала молодою генеральшею.

Віктор же, оформивши колишній дружині дарчу на квартиру і виплативши аліменти молодшому синові, вважав свої зобов’язання перед першою сім’єю виконаними і більше на горизонті не з’являвся.

Марія теж різко перервала спілкування з Ніною, хоча вони по-родинному дружили.

Ніна після цього вдруге вийшла заміж за Миколу. З ним вона була щаслива, але він несподівано пішов з життя в аварії на виробництві. Це сталося три роки тому. Сини, як і батько, стали військовими і служили в різних областях, і тепер Ніна залишилася одна у великій трикімнатній квартирі.

Вона вже звикла до своєї самотності – спілкувалася з приятельками, сусідами. У неї навіть з’явилася близька подруга – Валентина, з якою вона познайомилася років п’ять тому, коли відпочивала в санаторії.

І тут раптом цей дзвінок із минулого.

— Звичайно, Маріє, я тебе пам’ятаю. Щось сталося з Віктором? – запитала Ніна.

— Ні, він на пенсії, живе в області неподалік столиці, у них із Веронікою там будинок у котеджному селищі. Якби він жив у Києві, я б до тебе не зверталася, – відповіла Марія.

— Слухаю тебе, – сказала Ніна, розуміючи, що зараз буде якесь прохання.

— Ми зараз живемо в Житомирі. Настя, наша молодша, цього року закінчила школу. Вона, звісно, могла б навчатися тут, але їй дуже хотілося до столиці. Вона вступила на бюджет, але там проблема з гуртожитком. Чи не могла б вона пожити у вас хоча б рік-два? Звісно, ми будемо платити. Думаю, вона не завадить вашим хлопчикам.

— Мої хлопчики вже дорослі, живуть окремо, Олексій навіть одружений.

— Тим більше, – сказала Марія. – Я не буду тебе квапити, подумай, я подзвоню завтра.

— Навіщо завтра, нехай приїжджає, місця багато, – відповіла Ніна.

— Дякую. Ми приїдемо двадцять п’ятого серпня, про все домовимося, – подякувала їй Марія і відключилася.

— Ніно, навіщо ти погодилася? Воно тобі треба? Приїде якась незнайома дівчина і житиме у твоїй квартирі, – усе це говорила Валентина, розливаючи по чашках щойно приготовану каву.

— Розумієш, я не могла відмовити, по суті, це ж квартира їхньої родини. І якби Віктор тоді не написав дарчу, Марії не треба було б питати в мене дозволу, – спробувала пояснити Ніна.

— Віктор від тебе відкупився цією квартирою. Він чекав на нову посаду, і йому не потрібен був скандал із розлученням і розподілом майна, тому він так і зробив, а зовсім не з добрих спонукань. Тож ти не мусиш почуватися зобов’язаною йому чи комусь із членів його сім’ї, – переконувала подругу Валентина.

— Гаразд, уже погодилася, що тепер обговорювати, – сказала Ніна. – Поживемо – побачимо, зрештою, відмовити можна в будь-який момент.

— Не скажи, подруго. Ти, головне, одразу сформулюй свої вимоги: дівчина житиме в тебе як квартирантка, виділи їй поличку в холодильнику, каструлю, сковорідку, і жодних посиденьок по-родинному, – радила Валентина.

— Це вже зовсім жорстко, – засумнівалася Ніна.

— А тебе Віктор не жорстко кинув? І Марія ця теж не згадувала про тебе, поки не припекло. Тож не соромся. Не сподобається – нехай квартиру орендують – оголошень повно.

Сестра Віктора з дочкою приїхали наприкінці серпня, попередивши Ніну напередодні. Марія мало змінилася – була такою ж стрункою, швидкою в рухах, очі, щоправда, були не такі яскраво-блакитні, як у молодості, зблякли, та й зморшки видавали її вік.

Донька була схожа на неї – симпатична дівчина, але надлишок косметики і звично примхливий вираз обличчя дещо псували її.

Всупереч побоюванням Ніни, домовитися вдалося швидко. Марія сама хотіла внести у взаємини якомога більше конкретики. Вона навіть записала основні пункти договору: Настя займає одну кімнату, підтримує в ній порядок, сама собі готує, раз на тиждень прибирає кухню, раз на два тижні – ванну і туалет.

Від оплати Ніна відмовилася, домовилися навпіл оплачувати рахунки за електрику, газ і воду. Крім того, Ніна поставила умову: гостей не водити, вечірок не влаштовувати.

Так і домовилися. Марія поїхала, Настя стала вранці йти на заняття в університет, поверталася іноді після обіду, іноді пізніше. Ніна її не контролювала, оскільки Марія про це її не просила.

Прожили рік, Настя здала сесію і поїхала на літо додому. Ближче до серпня Марія знову зателефонувала Ніні з проханням залишити Настю і на другий курс – з третього курсу точно обіцяли гуртожиток. Ніна не заперечувала.

Однак цього разу поведінка Насті не сподобалася Ніні. Ні, дівчина була так само акуратна й обов’язкова в оплаті рахунків, але ось приходити додому вона стала набагато пізніше, а у вихідні взагалі могла повернутися з клубу під ранок. А одного разу Ніні здалося, що дівчина прийшла не одна. Звичайно, вона не стала вриватися серед ночі до неї в кімнату з перевіркою, а вранці Настя пішла, коли Ніна ще спала.

На запитання, яке вона поставила Насті ввечері, та відповіла, що Ніна помилилася – вона була сама.

Марія протягом року не телефонувала Ніні, вона спілкувалася телефоном тільки з донькою, тож Ніна не знала, чи варто їй висловити Марійці своє занепокоєння з приводу зміни в поведінці Насті.

Валентина вважала, що цього робити не варто:

— Тебе ж не просили доглядати за дівчинкою. Тим більше вона повнолітня. Раз батьки відправили її саму до столиці, значить, упевнені, що вона дурниць не наробить.

Однак Ніна все ж зателефонувала Марії, але та не особливо переживала:

— Ніна, коли й веселитися, як не в молодості. Вчиться Настя добре, стипендію завжди отримує. А у вихідний чому б не потанцювати в клубі. Років у тридцять їй цього не захочеться.

— Ну, ось, а я що тобі казала? – вигукнула Валентина, коли дізналася про цю розмову. – Нехай її батьки виховують, а ти не лізь. Дівчинка плиту за собою миє? Прибирання робить? А о котрій годині вона додому приходить, тебе не повинно хвилювати.

Але виявилося, що Ніна турбувалася не даремно. На початку лютого Настя поїхала додому на канікули, а через три дні після цього на порозі квартири Ніни з’явилася Марія.

Не роздягаючись, минаючи передпокій, вона швидко пройшла в кімнату і сіла на стілець:

— Ти, що – не бачила? Я тобі довірила дочку, а ти навіть не потрудилася поцікавитися, що з нею відбувається, з якими людьми вона зустрічається, де проводить час?

— Маріє, я тебе не розумію. По-моєму, ми домовлялися, що надаю Насті кімнату. Стежити, як і з ким вона проводить час, ти мене не просила. А навіть якби й попросила, я б не погодилася. Що сталося?

— А те й сталося, що Настя в положенні – чотирнадцять тижнів! Значить, це сталося десь у середині жовтня, а ти нічого не помітила!

— Я тобі дзвонила в листопаді, сказала, що дівчинка пізно приходить додому. Ти мені що відповіла? – «Коли й танцювати, як не в молодості!» Ось і дотанцювалися. Тільки я тут до чого? Я припускала, що вона приїхала до столиці вчитися. Крім того, мені й на думку спасти не могло, що дівчина у двадцять років не знає, як оберігатися. Хіба ти з нею на ці теми не розмовляла? А тепер Ніна винна.

— Господи, як я шкодую, що довірила доньку такій байдужій людині, як ти! Якби я була поруч, хіба таке могло б статися? Дурень Віктор – пограв у шляхетність – залишив тобі батьківську квартиру. А ми тепер мусимо випрошувати тут куток. Бідна моя дівчинка! – вигукнула Марія.

— Вибач, звісно, а чому ти звинувачуєш усіх, але не саму Настю? Їй не п’ятнадцять. Вона має розуміти, що робить. Вона сказала вам, хто батько дитини? – запитала Ніна.

— Сказала, а що толку. Хлопчисько з якогось села з-під Рівного, її однокурсник. Він навіть одружитися готовий!

— То в чому проблема? Нехай одружуються, працюють і вчаться заочно. Якщо вже їм так не терпілося почати доросле життя і завести дитину, – сказала Ніна.

— Ще чого! Ми вирішили, що Настя не буде забирати цю дитину – передасть її на усиновлення. Зараз за малюками черга, а здорова дитина від нормальних батьків швидко потрапить у сім’ю, за неї ще конкурувати будуть.

— Маріє, що з тобою? Ти свого рідного онука, немов цуценя з родоводом, прилаштовуєш!

— Настя має вчитися, нормально вийти заміж і нормально дітей заводити, свідомо. А ця дитина зіпсує їй усе життя! Ми вирішили так: зараз Настя повернеться до тебе, скільки зможе, повчиться, може, навіть зуміє другий курс закінчити, а потім коли зʼявиться дитина, напише відмову від дитини і приїде додому на канікули.

— Ні, Маріє. Настю в положенні я не прийму. За нею потрібно стежити, невідомо, як вона почуватиметься, я таку відповідальність на себе взяти не можу, – відмовилася Ніна.

— Але ж вона тут може спокійно стати на облік і за нею буде нагляд лікарів, – заперечила Марія.

— Ні, я не стану брати на себе таку відповідальність. Тож вирішуйте свої проблеми за межами моєї квартири.

Коли Марія пішла, Ніна зателефонувала Валентині. Та нітрохи не здивувалася:

— А я тобі про що говорила? Гарною ти для них усе одно не будеш, навіть якщо погодишся на цю пропозицію. Не дай Боже, щось піде не так, або Настя раптом вирішить втекти зі своїм Ромео, винна будеш ти. Тож правильно зробила, що відмовила. Живи спокійно. І не забудь – у нас на суботу квитки в театр. Я за тобою заїду.

КІНЕЦЬ.