Федір Петрович Щербак прийшов з роботи і на ґанку спіткнувся об велику валізу. Поруч із валізою стояла картонна коробка з-під телевізора, перев’язана білизняною мотузкою. Він смикнув за дверну ручку – двері не відчинилися.

«Розбухла, чи що, – подумав Федір Петрович, – треба трохи посмикати».

Смикнув сильніше – не відчинилися. «Дивно, дружина вже має бути вдома» – подумав він.

— Наталю! Відчиняй! – Федір Петрович постукав у двері кулаком.

— Не відчиню, – почулося з-за дверей. – Ти тут більше не живеш.

— Цікаво, а де ж я живу? – ще не вірячи в те, що відбувається, запитав чоловік.

— Не знаю, – відповіла дружина. – Хочеш, до батьків іди, хочеш у Покровку їдь.

— Наталю, дивись, я ж зараз дійсно піду! Пошкодуєш!

— Не пошкодую. Я з тобою більше жити не хочу, – почулося з-за дверей.

— А будинок не тільки твій, а й мій. Відчиняй, кажу! – прикрикнув Федір.

— Будинок це мого батька, і всі документи на мене оформлено, тож іди по-доброму.

Федір Петрович у серцях плюнув, узяв валізу і коробку і, згинаючись під їхньою вагою, побрів на інший кінець села до батьківської хати. Він ще не встиг дійти, а сільська чутка вже донесла до Петра й Антоніни Щербаків:

— Наталя вашого Федьку з хати вигнала!

Тож, коли Федір кинув речі в сінях і увійшов до кімнати, на нього чекав допит із пристрастю.

— Ну, синку, розповідай, де нашкодив. Знову наліво звернув?

— Ні, батьку, чесне слово, як одружився – жодного разу! – почав виправдовуватися син.

— А за що ж тебе Наталя виперла? Вона жінка серйозна, нічого просто так не зробить. Чим образив, може?

— Та не знаю я! Уранці все нормально було – сніданок подала, млинців із собою загорнула. А ввечері прийшов – валіза на ґанку.

— Не вірю я тобі, брешеш же! – сказав батько.

Не вірити синові в батьків були всі підстави. Коли він з армії прийшов, так загуляв, що всі матері в селі лякали своїх дочок:

— Побачу поруч Федьку Щербака – коси обірву, вдома замкну.

Зрозуміло, що слухалися не всі, і Федька, часто приходячи додому під ранок, струшував із себе солому або сіно. Не раз доводилося йому вистрибувати з вікон – добре, що двоповерхових будинків у селі не було. А коли в якоїсь молодиці зʼявлялася дитина, сільські пліткарки обов’язково приходили в будинок – подивитися, чи не схоже маля на Федора. І, кажуть, випадки були.

А одного разу мужики спіймали його в лісі, роздягнули і посадили на мурашник, а одяг забрали. Потім бабуся Єгорівна розповідала, що Федька на світанку пробирався додому городами, прикрившись лопухами.

Зрозуміло, що в селі не було охочих віддавати своїх дочок заміж за такого ловеласа. Його батьки так і думали, що Федір ніколи не одружиться і онуків вони не дочекаються.

Але коли йому виповнилося двадцять вісім, він якось увечері сказав батькові:

— Батьку, одружитися хочу. Треба посвататися.

— І до кого нам свататися йти? – поцікавився батько.

— До Касьянових.

— До Наталії? У них одна донька, решта хлопці і вже одружені. Здивував, синку. Не віддасть Степан за тебе єдину доньку.

— Віддасть. Наталя його вблагає, любов у нас, – упевнено сказав Федір.

— А ти там не нашкодив нічого? – обережно запитав батько.

— Ні. Наталя сувора.

— Задав ти нам завдання. До Наталі, баби казали, торік Олексій Рев’якін і Митька – Єгорівни онук сваталися, так Степан відмовив, сказав, що молода ще. А скільки їй років?

— Двадцять уже, вона коледж закінчила медичний, – відповіла йому дружина.

Як дві сім’ї домовилися, ніхто в селі не помітив. З весіллям вирішили поквапитися, бо Касьянови ще з весни готувалися до від’їзду. Переїжджали в село в Полтавській області, де в них жили родичі. Степан уже й будинок там купив. Їхали всією сім’єю: батьки, два одружені сини, четверо онуків. Тут залишали одну Наталю.

На весіллі Степан заявив, що будинок, як планував, продавати не буде, залишить молодим.

Усі ці події та певна поспішність викликали багато пліток. Деякі кумушки навіть стверджували, що Наталя ось-ось дитину на світ приведе. Але нічого подібного не сталося – первісток – син Вася – з’явився більш ніж через рік після весілля. А ще через три роки – Мар’яна.

Жили вони добре, обидва працювали. Федір – на машинному дворі, Наталя – фельдшером. Крім курей, ніякої живності не тримали, але город завжди засаджували повністю.

А ось сьогодні Наталя вигнала чоловіка з дому. Батько посидів, подумав, а потім сказав дружині:

— Антоніно, давай, йди до Наталі, поговоріть по-жіночому. Може, скаже вона, у чому Федька завинив. Може, помиряться?

Наталя зустріла свекруху добре. Накрила стіл, поставила чайник, сама почала розмову:

— Тітонько Тоню, я знаю, навіщо ви прийшли, але я Федю не пробачу. Образив він мене. Зганьбив. Це сьогодні ніхто нічого не знає, а завтра вам будь-хто розповість, чому я його вигнала.

— Так мен ж ти можеш сказати? – запитала Антоніна.

— Скажу. Прийшла сьогодні на роботу, сиджу, картки заповнюю – самі знаєте, зараз усі в полі, лікуватися людям ніколи. Годині о десятій приходить до мене Вірка Смиренко. «Не зрозумію, – каже, – де болить. І тут, і сюди віддає». Я їй мазь дала, а вона не йде. А сама ніби як щось сказати хоче. Ну, я її й запитала:

— Ти, Віро, ще щось сказати хочеш?

— Хочу, – каже.

І розповіла мені, що напередодні мужики після роботи у них в альтанці «відпочивали» – її Коля, Сергій Воропаєв і Федір. Вже не знаю як, але зайшла в них розмова про гріхи молодості. Микола сказав, що Федір на три життя вперед нагрішив, а тепер дивись – зразковий сім’янин. А Сергій у Федора поцікавився, як йому з однією дружиною живеться після минулої різноманітності. І Федір відповів: «Нормально живеться, Наталя – баба як баба, іноді, щоправда, наче риба сонна. А от була в мене Люба-Любочка – ось це вогонь жінка».

— Це він про Любу – продавчиню з Покровки, їй зараз уже за сорок, напевно.

— І це все? – запитала свекруха.

— Ні, не все. Потім Сергій додав, що «сонна риба» – це Феді покарання за його бурхливу молодість. І всі весело сміялися. І Федя теж. Не потрібен мені такий чоловік, який дружину свою прилюдно ганьбить. Я вже батькові зателефонувала. Він велів продати будинок і їхати до них.

— Наталко, але ж ви вже не молоді, у вас дітки, треба вчитися прощати одне одного.

— Тітонько Тоню, я ще молода, мені тільки тридцять два цього року буде. А Федору вже сорок, а він розуму не нажив. А те, що в мене діти – я пам’ятаю: Васі – десять років, Мар’янці – сім. Шкода тільки, що їм із батьком не пощастило.

Повернулася Антоніна додому, переказала все, що від Наталії почула. Федір відмовлятися не став – була така розмова. Ну, випили трохи, потріпалися, а вона образилася на дурниці!

— Балакучий мужик гірший за дурну бабу, – сказав батько. – Не буде Наталя після цього з тобою жити, але це ще не все. Пам’ятаєш, що про їхню сім’ю говорили: «Хто Касьянових образить – довго не проживе». Тож ходи – озирайся!

Наталя зібралася швидко. Будинок дивилися кілька покупців – з одним із них вона домовилася. Наприкінці липня до будинку під’їхали дві автівки – легкова і вантажна газель із великим кузовом. За кермом тієї та іншої сиділи брати Наталії – Михайло та Єгор Касьянови.

Вони зайшли в будинок, а за годину почали виносити й вантажити речі. Переночували, і вранці, завантаживши те, що залишилося, передали ключі від будинку новому господареві.

Наталя сіла в легкову машину до Єгора, а Михайло – за кермо вантажної. І поїхали.

Після від’їзду дружини Федір кілька днів не виходив на роботу – захворів. Але сусідка Щербаків розповідала, що бачила, як Мишко і Єгор Касьянови з Федькою розмовляли, а потім синців йому під очі навішали.

Тепер про Наталю й онуків Антоніна дізнавалася тільки в Раїси – тещі Михайла. Донька телефонувала матері досить часто.

Наталя з дітьми оселилася в будинку батьків, влаштувалася на роботу в місцеву лікарню.

Незабаром Федору прийшла повістка до суду – Наталя подала на розлучення. З першого разу їх не розлучили, але через два місяці суд усе-таки ухвалив рішення. Та ще й аліменти на дітей присудив.

Знову став Федір вільним козаком, але чомусь це його не тішило. Він став неговірким, якось зсутулився і наче зменшився на зріст. Кожна новина про Наталю й дітей ніби змушувала його схилятися нижче до землі.

А Наталя за два роки вийшла заміж за місцевого агронома, а ще за рік у них зʼявилися двоє хлопчаків-близнюків.

КІНЕЦЬ.