— І Степаненки ще прийдуть, з роботи, ну незрузно не запросити, Іро, Ромка ж допомагав нам із ремонтом, пам’ятаєш?

— Пам’ятаю, люстру повісив, – важко зітхнула Ірина, – Гаразд, що вже тепер, двома більше, двома менше.

Вона взяла блокнот і вписала в уже майже завершений список Степаненків.

— Так, виходить двадцять одна людина, це з нами разом.

— Забагато… – протягнув Ілля, – Де ми тут усі розмістимося?

— Так і я про що. Давай, ще разок пробіжимося, може, вийде когось викреслити?

Не вийшло. При детальному розгляді виявилося, що будь-хто зі списку неодмінно образиться, якщо подружжя не запросить його на новосілля.

Сім’ї, що в Іллі, що в Ірини, були великі, дружні, рідня – численною, а ще були друзі, колеги…

— Гаразд, залишимо, як є, – зітхнула Ірина, – Якось помістимось. Як буде згода, то буде й догода, як то кажуть! Давай тепер меню складати і список продуктів.

* * *

Квартиру молода сім’я придбала зовсім недавно – менше ніж півроку тому. На початковий внесок збирали п’ять років, увесь цей час проживаючи з батьками Іллі, щоб заощадити на оренді. За ці роки Ірині настільки остогидло жити під наглядом свекрухи, яка, до речі, вирізнялася вельми важким характером, що, коли, нарешті, іпотеку було оформлено, молода жінка зробила все можливе, щоб якомога швидше з’їхати.

Ремонт робили своїми силами, вечорами, після роботи, а також у вихідні. Навіть відпустку свою провели за наклеюванням шпалер і встановленням сантехніки. В’їхали майже без меблів, спали на підлозі на матраці, попутно доробляючи дрібні недоробки.

І ось, нарешті, ремонт підійшов до свого завершення. Кухня милувала око новеньким сучасним гарнітуром, меблі було зібрано і вони посіли своє законне місце, і тепер Ірина з натхненням обирала штори, килимки, вази, картини і диванні подушечки – все для створення затишку і своєї особливої атмосфери.

Саме на цьому етапі численна рідня вперше завела розмову про святкування наовосілля.

Першою, звісно, цієї теми торкнулася свекруха, Зоя Степанівна.

— Синку, а святкувати коли будемо? – запитала вона, заглянувши до молодих на чашку чаю, – Другий місяць уже, як вселилися, а про новосілля ні слуху, ні духу.

— Та ми, і не планували, – чесно відповів Ілля, – Отже, на ремонт витратилися добряче, платіж іпотечний щомісяця по бюджету б’є.

— Нам зараз потрібно переходити в режим жорсткої економії, – підтримала його дружина, – Не до свят зовсім. Тим паче, ми планували іпотеку достроково закривати за можливості, щоб не переплачувати банку, тож у нас зараз кожна копійка в справу йде.

— Ти що, Ірочко, але це ж неправильно! – ахнула мати чоловіка, – Новосілля обов’язково потрібно справляти, так годиться, це традиція, а традиції потрібно шанувати!

Підтримала сваху й Ірина мати.

— Доню, як же це – не відзначати? – здивувалася вона, – Не по-людськи якось! Ні, потрібно обов’язково влаштувати новосілля, тим більше всі родичі давно чекають, коли ви їх запросите, хочуть квартирку вашу подивитися. І взагалі, ми ж усією ріднею вам допомагали, і грошима, і з ремонтом, недобре це!

Друзі Ірини та Іллі теж ненав’язливо цікавилися, коли молоді люди планують відзначити купівлю свого житла. Нікому й на думку не спало, що подружжя не хочуть святкувати новосілля, для всіх оточуючих торжество було само собою зрозумілим, і, коли вони чули, що новосели не хочуть збирати гостей, дуже дивувалися.

Порадившись, подружжя все ж вирішило влаштувати свято, і ось тепер, склавши список гостей, схопилося за голову. Одна справа, що місця в їхній новій двокімнатній квартирі було не так багато, щоб із комфортом розмістити більше двадцяти осіб, а інша – це ж скільки продуктів потрібно на таку ораву! Новосілля обіцяло влетіти в копієчку.

Весь наступний тиждень Ірина носилася по магазинах, закуповуючи продукти за списком. Святкувати вирішили в суботу – щоб вранці нікому з гостей не потрібно було поспішати на роботу.

Увечері п’ятниці Ірина та Ілля почали всі необхідні приготування, які затягнулися до пізньої ночі. Наступного дня жінка підняла невдоволеного чоловіка о сьомій ранку, щоб продовжити готування святкових страв.

Гостей чекали о п’ятій годині. До цього часу Ірина так втомилася на кухні, що єдиним її бажанням було лягти і заснути. Найменше їй зараз хотілося приймати гостей, посміхатися і підтримувати бесіду за столом. У Іллі теж зовсім не було святкового настрою. Чоловік увесь день допомагав дружині готувати, накривати на стіл, тричі бігав у магазин по продукти, яких не вистачало, і в підсумку у свій вихідний день втомився більше, ніж на роботі.

Першими приїхали батьки Ірини, а з ними – її старша сестра Марина з чоловіком і п’ятирічним сином.

— Ой, Ірочко, ледве дісталися до вас! – вигукнула з порога Марина, – У такій глушині купили квартиру, жах просто!

— Так, райончик так собі! – погодився з нею її чоловік, – Ну добре, на що вже грошей вистачило.

— Донечко, ось, тримай, це вам від нас подарунок, – сяючи посмішкою, мати вручила Ірині велику коробку, – Користуйтеся на здоров’я! У кожної господині має бути такий агрегат!

Придивившись, господиня квартири впізнала кухонний комбайн, який дарувала матері на ювілей.

— Мамо! – вигукнула вона, – Так це ж ми тобі купили. Ти ще тоді скаржилася, що тобі комбайн потрібен, у сезон заготовок овочі шинкувати!

— Ми вирішили, що тепер вам він потрібен більше, – анітрохи не зніяковівши, заявила жінка, – Тож користуйся на здоров’я!

Свекруха, яка приїхала майже відразу після перших гостей, вразила молодих ще більше.

— Ось, мої дорогі, мій подарунок! – простягаючи щось, загорнуте в тканину, сказала вона, – Нехай вона береже ваш дім!

— Ікона? – здивувався Ілля, розгорнувши подарунок, – Мамо, але ти ж знаєш, у нас немає ікон.

— Тому й подарувала! – прошипіла Зоя Степанівна, – А то живете, як нехристи, так не можна! Ця ікона ще прабабусі твоїй належала, вона дуже стара і дуже сильна!

Гості прибували і прибували. Кожен із них приходив не з порожніми руками, але лише двоє близьких друзів подарували новоселам конверти з грошима. Решта несли всяку дурницю: картину з конем у масивній рамі, наляпистий сервіз, швабру… Степаненки, так взагалі, принесли солом’яну фігурку домовика. Мовляв, сильний оберіг, як у новому житлі без домовичка?

Коли, нарешті, після невеличкої екскурсії квартирою, всі сіли за стіл, кожен із гостей вважав своїм обов’язком, вітаючи господарів, розкритикувати будь-що в їхньому житлі.

— Мені здається, що ці штори зовсім не підходять до шпалер, – підібгавши губи, повідомила сестра Ірини, – Сюди краще б підійшли бежеві.

— І телевізор ви занадто високо повісили, з дивана дивитися буде незручно! – додав батько Іллі.

— А холодильник потрібно пересунути в інший кут кухні, – внесла свої «п’ять копійок» Ірина мама, – Так у кухні більше місця стане. І навіщо ви люстру туди на три плафони повісили? Потрібно було точкові світильники поставити, як у нас вдома, краще б виглядало.

До кінця святкового вечора подружжя дізналося, що вони вибрали незручний унітаз, вішалка в передпокої надто маленька, і взагалі там треба встановити шафу-купе, вид із вікна в них похмурий, а третій поверх для нормального життя взагалі не підходить – не треба було погоджуватися, вимагали б краще п’ятий.

Коли гості розійшлися, задоволені святом і одне одним, Ірина та Ілля взялися прибирати посуд.

Бідолашна жінка ледь не плакала – настільки їдкі коментарі гостей про їхнє сімейне гніздечко зачепили її за живе.

— Не звертай уваги, Іринко, – заспокоював її чоловік, – Подумаєш, знайшлися експерти! Головне, що нам усе подобається, а вони нехай думають, що хочуть!

— Усе, – зі сльозами на очах відповідала Ірина, – Більше ніяких гостей! Ніяких сімейних застіль! Нехай у своєму будинку що хочуть, те й роблять, хоч світильники, хоч унітази комфортні! А я тепер і на поріг нікого з них не пущу – вистачило! Ти подивися, біля вимикача все заляпано жирними пальцями, а скатертина моя? Нова! Як із неї тепер червоне виводити, яке твій братик розлив? І Маринчен Іван плінтус відірвав у передпокої, тепер прикручувати!

— А що з подарунками робити будемо? – запитав Ілля, – Куди тепер усе це барахло дівати?

— Не знаю, – зізналася Ірина, – Нічого з цього до нашого інтер’єру не підходить.

Частину подарунків вони продали на «Олх» за символічну плату, щось виставили в групу «Віддам задарма». Залишили тільки комбайн, раптом, і справді, знадобиться?

— Так, потрапили ми з тобою, цього місяця через новосілля доведеться сильно стиснутися, – зітхнув Ілля, підрахувавши витрати, – Ну нічого, зате традиції дотрималися і нікого не образили!

— Тільки давай домовимося: більше ніяких подібних традицій у нашій родині не буде! – вигукнула Ірина, – Ще одного такого заходу, боюся, я більше не витримаю!

КІНЕЦЬ.