– Інно, онучко, чому ти плачеш?

– Запитала Катерина Андріївна у двадцятичотирирічної онуки.

– Та я не потрібна нікому!

– У серцях сказала дівчина.

– Всі тільки вигоду свою дивляться, а до мене нікому й діла немає!

– Як це не потрібна? А я? А мама з татом? Я як подивлюся, як тебе балують, так дивуюся. Дуже люблять тебе батьки, можна сказати, що обожнюють.

– Я чула, що батько збирається машину тобі подарувати. Чого ж тобі не вистачає? Яке ще кохання має бути?

– Я про хлопців говорю. Вони зі мною якщо і починають зустрічатися, то тільки тому, що знають: у мого батька власна фірма. Варто мені з ними побачитись кілька разів, як починаються прохання.

– То треба допомогти грошима, то до тата я маю звернутися, бо в нього багато зв’язків, а ними можна скористатися. Загалом, всі зиск шукають, а я сама нікому не потрібна!

– Так прикро, що хочеться плакати, – знову схлипнула Інна.

– Я кохання хочу, розумієш, бабуся, кохання, справжнісінького, чистого і світлого. Такого кохання, яке в тебе з дідусем було, або в моїх батьків.

Катерина Андріївна подивилася на онучку ласкаво, пригладила їй волосся, а потім прошепотіла:

– Іди спати, онучечко. Ранок вечора мудріший. Я щось придумаю, а зранку ми з тобою поговоримо. Знайдемо з тобою спосіб перевірити твоїх кавалерів. Дізнаємося, хто з них справжній, а кого за три кілометри оминати треба.

– Який спосіб, бабусю? – пожвавішала Інна.

– Поки не знаю, але обіцяю вночі щось вигадати.

Інна до ранку не могла заснути. Їй не терпілося дізнатися, що придумає бабуся, а на вигадки Катерина Андріївна була справжньою майстринею.

Ні світ ні зоря Інна зайшла в кімнату бабусі, яка вже піднялася, застелила своє ліжко і робила ранкову зарядку.

– Бабусю, ти так рано встала?

– Скажу тобі чесно, я взагалі не стуляла очей. А ти чому встала в таку рань? Сьогодні ж вихідний, могла б ще спати.

– Дізнатися хочу, що ти вигадала.

– Ну, ось тобі мій план. Я ж влітку в село своє, де виросла і довгий час жила, поїхати хочу. Там будинки занедбані є, стоять вони, нікому не потрібні, до будь-якого можна піти.

– Багато їх там, вибирай, який сподобається. Так я ось що вирішила, моя дівчинко. Давай своїх залицяльників, з якими знайомишся, запрошуй на зустріч в село. Говори, що бабці треба допомогти, бо вона зовсім одна.

– Як тільки це скажеш, дивися на реакцію свого кавалера. Якщо злякається він труднощів, почне причини шукати, щоб відмовитися, жени його якомога далі.

– Значить, він при перших же труднощах, яких у вашому з ним подальшого життя буде достатньо, залишить тебе одну. Якщо його нічого не зупинить, значить, потрібна ти йому, Інно. Така, яка є, така й потрібна.

– Бабусю, яка ж ти в мене розумниця! Мені б на думку такий план ніколи спасти не зміг.

Як задумали онука та бабуся, так усе й зробили. Влітку вони вирушили в село, де оселилися у родичів, яких у селищі було достатньо. На той час Інна познайомилася в мережі з кількома молодими людьми й збиралася запросити їх у гості у різні дні.

Занедбаний будинок, що виглядав пристойніше за інші, онука і бабуся привели до більш-менш житлового вигляду, щоб у ньому було не соромно зустрічати гостей.

Як тільки приїжджав залицяльник, Інна зустрічала його на автобусній зупинці, та запрошувала до будинку.

Першим приїхав симпатичний хлопець, який сподобався Катерині Андріївні.

– Здрастуйте! – привітно сказав він.

– Добрий день! – привітала його бабуся. – Інна мене попередила, що до неї новий знайомий приїде, чому я дуже рада. Скажу тобі, що чоловічі руки нам у хаті ой як потрібні. Точніше, просто потрібні! Тож якщо можеш нам чимось допомогти, то ми тільки раді будемо! Правда, Інно?

– Правда, бабусю! – погодилася Інна.

– Як тебе звуть, бо я навіть твого імені не знаю, – схаменулась Катерина Андріївна.

– Федір, – відповів молодик, оглядаючи «масштаби лиха». Паркан покосився, ґанок похилився, а дрова лежали не колоті.

– З чого починати? – спитав Федір після того, як вийшов із-за святкового столу, накритого з нагоди його приїзду.

– З огорожі давай і почнемо, – запропонувала Катерина Андріївна.

– Я зараз тобі й інструмент дам, і старий одяг, щоб переодягнутися. Якщо треба, то й допомогти зможу.

Федір почав несміливо прибивати палиці, що відвалилися, до паркану. Робив хлопець все не надто вміло. Було видно, що з інструментом мати справу він не звик, хоч він і намагався.

Бабуся довго гостю працювати не дала, щоб він не втомився. За годину покликала його назад.

– Ще роботи непочатий край, – заїкнувся Федір.

– Якось іншим разом доробиш, наприклад, завтра, – відповіла Катерина Андріївна, хитро примруживши очі.

– На жаль, завтра приїхати я не зможу, маю справи. Ми з Інною все обговоримо і вирішимо, коли зустрінемося знову, – сказав Федя. Потім вони з Інною пішли прогулятися, а ввечері хлопець поїхав у місто.

Як тільки Інна повернулася, бабуся сказала:

– Не повернеться він, онучко, я в очах його це прочитала. У них був такий переляк, що мені шкода цього Федю стало. Сподіваюся, що ти не сильно переживатимеш?

– Ні, не буду. Він мені й не дуже сподобався, – відповіла Інна.

– Хто у нас наступний?

– Молода людина з рідким ім’ям Роберт. Тільки вже одне ім’я говорить про те, що навряд чи він зрадіє, побачивши, скільки роботи йому доведеться переробити.

– Хто його знає, побачимо, – підморгнула бабуся внучці.

Інна мала рацію. Другий кавалер тільки-но побачив будинок, розчаровано помітив:

– Мабуть, ремонту тут і не було ніколи.

– То на все гроші потрібні, а звідки у пенсіонерки гроші на ремонт, синку? Добре, хоч онука приїжджає і допомагає щось по хаті робити, а так важко довелося б.

Роберт від чаю не став відмовлятися, до того ж він сам привіз цукерки, але й ремонтом займатися не збирався. Зізнався чесно:

– Вибачте, але я в селі був лише кілька разів. Ми все життя з батьками прожили у місті. Тож я вам не те, що не допоможу, а зіпсувати все зможу.

– Ну ні, так ні, – відповіла Катерина Андріївна. Вона спостерігала, як Роберт поспішив відкланятись і швидко пішов у напрямку своєї машини.

Третій кавалер, приїхавши в село і побачивши старий будинок, навіть не зайшов у нього. Він запропонував Інні покататися з вітерцем, а потім послався на невідкладні справи, кинувши на прощання:

– Якось подзвоню!

Інна зажурилася. Увечері, коли вони сиділи на просторій терасі у родичів і пили чай, вона з досадою сказала:

– Я ж казала, бабусю, що всім потрібний комфорт. Нема того, хто захоче допомогти просто так, від душі. І зникли всі кавалери, які до села приїжджали.

– Виходить, не твоє це все було. Ти не поспішай, Інно. У серцевих справах краще почекати, ніж поспішати. Клич наступного кавалера до нас у гості!

– Ні, не хочу ні з ким більше знайомитись і зустрічатися теж не хочу. Краще з тобою проведемо час. Залишився лише один тиждень, а потім знову в місто треба повертатися.

Минуло ще п’ять днів. Інна та бабуся пішли до порожнього будинку, де зустрічали наречених, щоб закрити його та забрати скатертину та посуд. Раптом вони почули гуркіт машини, що під’їжджала.

– Кого це ще принесло в наші краї, як гадаєш? Ти когось запросила до нас? – Подивилася Катерина Андріївна на Інну.

– Ні, бабусю, гадки не маю, хто це. Може, ще до когось приїхали.

Бабуся та онука вийшли на ґанок і подивилися на чорний автомобіль. З нього вийшов юнак років тридцяти.

– Здрастуйте, дівчата! Підкажіть, будь ласка, які будинки тут продаються? Знаєте чи ні?

– Як не знати, якщо я родом звідси. Тільки ти спочатку розкажи, навіщо тобі це? В село вирішив переїхати? Чи хтось тебе послав?

– Маму хочу ближче до міста перевезти, бо наше село занепало зовсім, а я в місті живу. Хотів і мамі в межах міста будиночок купити, але не хоче вона.

– Каже, що навіть повітря в місті не таке, як у селі, – відповів незнайомець, а потім подивився на купу дров і спитав: – А що це дрова у вас не колоті лежать? Помічників немає, чи що?

– У тому й річ, що нікому нам допомогти, – нарікала Катерина Андріївна.

– Я зараз за дві секунди впораюся, легка справа.

– Ми тільки за, добра людина, – сказала Катерина Андріївна. Тільки одяг на тобі хороший і чистий.

– У мене в машині старі штани та майка, про всяк випадок. Раптом з машиною дорогою щось трапиться, – засміявся хлопець, а потім простяг свою руку:

– Я Сашко, а ви?

– Мене Інною звати, а це моя бабуся Катерина Андріївна.

– Дуже приємно, – на ходу сказав Сашко, а потім швидко підійшов до машини, прямо за нею переодягся і взявся колоти дрова.

Катерина Андріївні тихенько прошепотіла внучці:

– Інно, іди до наших за їстівним. Треба ж нашого працівника нагодувати після такої роботи.

Інні повторювати вдруге не довелося. Вона швидко сходила по фаршировані перці, які вони з бабусею вранці приготували.

Як тільки роботу було зроблено, Сашу запросили за стіл. Тільки молодик засиджуватися не збирався. Він одразу помітив, що і з ґанком не все гаразд, та й паркан не заважало б підправити.

– Послухайте, якщо я завтра приїду, і допоможу вам тут привести все в більш-менш належний вигляд? Ви погодитеся?

– Так, – в один голос відповіли Інна та її бабуся.

Потім вони всі разом пішли подивитись два будинки, які були виставлені на продаж. Катерина Андріївна порадила зупинити вибір на одному з будинків, де мешкали її знайомі. Вони вирішили продати будинок і перебратися в місто.

– Дякую вам велике. Я завтра приїду, тоді поговоримо.

– До завтра! Щасливого шляху! – Побажала Сашкові Інна, і не пішла з вулиці, поки машина помічника не зникла за поворотом.

Катерина Андріївна, яка уважно спостерігала за онукою та її новим знайомим, лише посміхалася. Потім тихенько спитала:

– Ну, що я тобі казала, внучечка? Він сам знайшовся і шукати його не довелося.

– Бабуся, а як він раптом не приїде? Раптом виявиться таким самим, як і всі інші?

– Хто, Сашко? Ти бачила, як він дивився на тебе? Та ви з ним одне з одного очей не зводили. Начебто, крім вас, нікого не існує. Він неодмінно приїде. Навіть скажу тобі, що не чекатиме обіду, а приїде рано-вранці. Ось побачиш.

Сашко приїхав наступного ранку разом з мамою. Хотів, щоб вона побачила будинок, а потім зібрався відремонтувати ґанок і підправити паркан. Тільки Катерина Андріївна та Інна сказали, що робити цього не треба, бо в цьому будинку вже ніхто не мешкає.

– За дрова дякую, звичайно, а більше нічого не треба. Давайте краще питимемо чай!

За розмовою вони познайомились і дізналися, що Сашко зміг відкрити власну фірму, у нього свій, хай і невеликий бізнес.

Через рік Інна та Сашко зіграли весілля. Катерина Андріївна, коли їй дали слово, підійшла до нареченого і сказала:

– Ти єдиний, хто зміг витримати нашу з онукою перевірку.

Вони дружно розсміялися, а Сашко ніжно обійняв Інну та поцілував. Вона була впевнена у своєму чоловікові: він вибрав її за покликом серця і любить усією душею!

А вона відповідає йому взаємністю! А своїй бабусі вона щиро вдячна за її вдалий “план”, який подарував їй коханого! Можливо, для когось це казка, а для Інни та Сашка початок щасливого життя…

КІНЕЦЬ.