— Ось так, Марино, зазвичай про жінок кажуть у негативному ключі, мовляв, узяв із дитиною, виростив, вигодував чужий приплід, а в нас ситуація навпаки, у мами, – сумно каже Ольга.

— І що тепер? Маму до себе заберете?

— Та вже забрали, не залишати ж її там. Поки ми з дітьми в одній кімнаті, мама в іншій. Орендуємо, найімовірніше, трикімнатну, дві свої квартири здамо, хоча б гроші будуть. Ну і я з роботи, схоже, через місяць звільнюся, планувала вийти з декрету, але яке там, – махає рукою Ольга.

У Ольги злягла мама. Стан, відверто кажучи, ніякий зараз. Лежить. Мамі 62 роки, є ще й супутні захворювання. Самій Ользі 37, заміжня, синові 11 років, доньці за місяць виповниться три роки.

Сім’я жінки мешкає у квартирі, яка за документами вже належить Ользі, добре хоч, що це жінка зробити встигла, бо тепер зафіксувати дарчу або заповіт було б проблематично, документи могли б бути оскаржені в суді, бо у мами є законний чоловік.

Квартира ця моїх бабусі з дідом, я Богу дякую за те, що мама все ж таки зробила дарчу півтора року тому, але ж вона не хотіла, мовляв, там чоловік і син, нехай не рідний, але син, совістю мучилася, а її, тільки як захворіла, як стару ганчірку з квартири викинули. Її ж чоловік.

Маму Ольги звуть Ксенією Олексіївною. Оля зʼявилася в шлюбі, але шлюб цей якось скоро розвалився, чоловік почав показувати мамі, хто в домі господар, щойно дізналися, що в сімʼї скоро буде дитина. Коли Олі було півроку мама з’їхала назад до батьків, трохи пізніше розлучилися. Батько Олі давно спився і пішов іншими світами, власності у нього не було.

Коли доньці було 2 роки з невеликим Ксенія Олексіївна познайомилася з чоловіком, молодим вдівцем. Йому дружина подарувала сина, а сама віддала Богу душу. Хлопчика тимчасово віддали сестрі чоловіка, його звуть Максимом. Коли мама Олі з ним знайомилася, синові Максима було місяців 8.

— У вітчима квартира двокімнатна була, ну й мама не злякалася, пішла «на дитину чужу», як бабуся казала. Ой, дуже маму батьки відмовляли заміж за Максима виходити, дитина ж завжди на жінці, не на чоловікові. А дитина там була ще зовсім маленька, але мама розсудила, що це буде рівноцінно: у нього син, у неї – я, – продовжує Ольга. – І в принципі, ми чудово жили, я ж маленька ще була, я довго не знала, чому в брата інше по батькові. Мені років у 12 тільки розповіли.

Розповіли, до речі, в тому ключі, щоб Оля не сміла ображати брата, у нього ж мами немає, його треба пожаліти й оберігати. Дівчинка і не ображала, так, дитячі бійки. Навіть батьки Ксенії Олексіївни з часом прийняли нерідного онука.

— Ми не особливо близькі були з Вітею. І не мамина в тому вина, вона справді йому мамою була чи не більше, ніж мені, – вважає Ольга.

– Просто там же ще сестра була у вітчима, та мати його першої дружини, які голосили, що сирітку мачуха гнобить. А як гнобить? Вчитися змушує? Так мені більше діставалося, а Вітя, можливо, саме завдяки моїй мамі людиною став. Рідний його батько вічно по відрядженнях мотався.

Віктору зараз майже 35 років, він давно живе окремо, є у чоловіка сім’я, свій бізнес, заміський будинок. І донедавна він Ксенію Олексіївну називав мамою, як сумно жартує пані Ольга, коли треба було, щоб мама з онуками безоплатно сиділа – була мамою, а як захворіла – стала сторонньою жінкою.

— Нічого не знаю, – заявив Віктор, коли мама вже лежала в реанімації. – У мене зайвих грошей немає, щоб доглядальниць наймати. І квартиру батькову я продавати хотів, а його в заміський будинок переселю.

Це Ольга до «брата» по допомогу звернулася, маму ж треба якось реабілітувати, та ще й доглядати за нею, Ользі ж скоро на роботу треба виходити з декретної відпустки.

— А татусь що ж? – запитує подруга в Ольги.

– Вона йому сина виходила, він і сам ще далеко не немічний.

— І він не немічний, і у Віті гроші водяться, але сина мама виходила – і на тому спасибі, – усміхається Ольга.

— Ну що ти заладила, виходила, виходила, – роздратовано відповів Ользі чоловік, якого вона донедавна називала батьком.

– Ми квити, ми в рівному становищі були. Я тебе ростив, вона – Вітю. Ну не чоловіча це справа, з-під неї вигрібати. Ти дочка, ти й доходжуй. Вітя вважає, що квартиру цю треба продавати, Вітя правий. Я ж поки що за материну квартиру не збираюся заступатися.

— Поки? – скипіла Ольга (про дарчу вітчим не знає).

– А нічого, що поки що мама жива і я дуже сподіваюся, що вона ще поживе, щоб побачити, як Вітюша і рідного батька на смітник життя викине. Тільки тоді до мене тоді не повзи, не пошкодую.

— А що це я рідного батька маю викинути? – спокійно сказав брат.

– Він – батько, а мати твоя – стороння жінка.

Ксенію Олексіївну Ольга того ж дня перевезла з лікарні додому. Тепер вирішують питання з переїздом у більшу квартиру, Оля збирається звільнятися. Якось виживуть, будуть гроші орендарів, мамина пенсія, заробіток чоловіка.

— Ось так, – розводить Ольга руками.

– Що можна, ми зробимо для мами. А батька в мене немає. Жодного з двох. І брата немає.

— Уявляю, який сюрприз вітчима чекає, коли він про дарчу дізнається. Мабуть, руки потирає, що дружина з ним розлучитися не зможе і він щось успадкувати зможе? От же люди, – обурена подруга.

Ользі дуже хочеться, щоб батько з братом не дізналися про дарчу якомога довше. Але й у неї іноді миготить думка про те, як було б прикро, якби не вмовила вона маму оформити папери. Мало того, що від неї відмовилися чоловік і прийомний син, ще й рідна дочка втратила б частину спадщини.

КІНЕЦЬ.