— І чому саме я маю за мамою доглядати? Це, між іншим, і твоя мати теж! – заявила сестра.

— Ти живеш за два кроки, а мені півдня до неї автобусом їхати, – відповіла Світлана.

— Візьми таксі, у чому проблема? – округлила очі Віра.

— Тобто, я стану за мамою доглядати, на таксі витрачатися, а ти житимеш, як жила?!

— Ну хтось же має цим займатися! І якщо я не можу, залишаєшся тільки ти, інших родичів на горизонті не видно, – розвела руками Віра.

— А я можу, чи що?! У мене робота, навчання, коли мені ще й за мамою дивитися? А ти на своїй роботі можеш серед білого дня піти, ніхто й не помітить!

— Так, звісно! Я не можу навіть раніше відпроситися, якщо мені потрібно Марійку в поліклініку вести! – вигукнула сестра. – І як я буду в садок встигати вчасно, якщо мені доведеться до мами ходити?

— Ну так можеш і відпустку взяти, зрештою, всі так роблять, – запропонувала Світлана.

— І на які гроші я житиму?

— Знаєш що, Віро? Якщо ти всім незадоволена, давай запропонуй що-небудь сама. А то я маю голову ламати, а ти тільки все відкидаєш! – з образою вимовила Світлана.

— Так я тобі вже запропонувала, щоб ти доглядала за мамою сама. До речі, в інституті можна академ узяти або на заочне перейти за сімейними обставинами. І на роботі ти теж можеш відпустку попросити.

— І на що тоді буду жити? У тебе Олексій є, він уже якось вас з Марійкою прогодує, а я одна! – нагадала сестра.

—  Зарплати Олексія ледь на оплату рахунків вистачає, – хмикнула Віра. – А Марійці постійно щось потрібно. У тебе просто дітей немає, тому ти не уявляєш, наскільки це дороге задоволення.

— Якщо в мене немає дітей, це не означає, що є купа грошей і вільного часу! – відрізала Світлана і склала руки на грудях. – Брати відпустку на роботі, переходити на заочну і їздити на таксі я не буду!

— Та й не треба їздити! – в голову Вірі прийшла слушна думка. – Ти можеш у мами й оселитися, поки їй допомога потрібна. А що? Будеш там спокійно займатися навчанням у перервах між доглядом за мамою.

— А на роботу як мені їздити? А Барон? – згадала Світлана про свого вихованця.

— Барона до мами перевезеш!

— Мама не любить котів!

— Вона навіть не помітить! – запевнила сестра.

— У неї алергія. Ти думаєш, у маминому стані розумно навалювати на неї ще одну проблему?

— Ну розберися з цим якось, зрештою! Що б я не запропонувала, тобі все не подобається! – підняла підборіддя Віра.

— Так тобі теж не подобаються мої пропозиції! – парирувала Світлана. – Хоча в тебе якраз більше можливостей за мамою наглядати. І живеш поруч, і чоловік у тебе є, щоб гроші заробляти!

З іншої кімнати пролунав кашель, і сперечальниці замовкли.

— Дівчатка, підійдіть сюди, – почувся слабкий голос, і сестри пішли на поклик.

— Вибач, мамо, ми думали, ти спиш, – виправдовувалася Віра.

— Я спала, але ви своїми криками мене розбудили, – поморщилася Алла Федорівна. – Я ніколи не думала, що мені доведеться від когось залежати, але так уже вийшло…

Мати замовкла, і доньки теж не знайшли що сказати.

— Найменше я хотіла б вас навантажувати і створювати проблеми, але, на жаль, без допомоги мені не обійтися.

— Ми щось придумаємо, мамо, – подала голос Світлана.

— Я чую, що домовитися у вас не виходить, – зауважила мати.

— Та в нас би все вийшло, якби твоя молодша донька не вперлася, – заявила Віра. – То навчанням, то котом прикривається. А на те, що в мене сім’я, їй наплювати!

— Я такого не говорила! – обурилася Світлана. – Я просто виходила з того, кому зручніше і ближче до мами добиратися. Я далеко живу, і часу в мене зовсім немає.

— Ну ось бачиш, мамо? У неї немає ні часу, ні бажання, а я маю все кинути…

— Тихіше, тихіше, – замахала руками мати і знову закашлялася.

Жінки кинулися до дивана, на якому лежала Алла Федорівна.

— Може, тобі води, мамо? – запитала старша, подаючи склянку. – Чи подушку вище підняти?

— А може, нам доглядальницю найняти? – осінило молодшу. – Віро, що скажеш?

— І хто платитиме за доглядальницю? – поморщилася та. – Ти, чи що? Чи я? А може, маминої пенсії на все вистачить?

— Але ми можемо скинутися разом, – запропонувала жінка.

— Та ти хоч знаєш, скільки це коштує?! – розлютилася Віра.

— Ну ось знову, я пропоную, а ти відразу відкидаєш!

— Та тому що ти всяку дурницю пропонуєш! Давай, придумай що-небудь нормальне, і я одразу ж погоджуся!

— Тихо, дівчатка, не кричіть так, – слабким голосом попросила мати. – Послухайте мене.

Жінки замовкли і схилилися над матір’ю.

— Я знаю, що все це жахливо невчасно, але, як я говорила, мені цього не хотілося. І мені доведеться просити вашої допомоги. Я розумію, що все це займає багато часу і потребує грошей, тому я вирішила ось що.

Мати знову закашлялася, сестри мовчки чекали продовження.

— Та з вас, хто погодиться за мною доглядати, отримає все, що залишиться після мене. Квартиру, нашу дачу і невеликі заощадження, які я робила на чорний день.

Дочки продовжували мовчати, не зводячи очей одна з одної.

— Усі ми знаємо, що це надовго не затягнеться, але кілька місяців комусь доведеться присвятити мені, залишивши осторонь особисті інтереси. Тому я вважаю правильним заповідати все майно тільки одній із вас.

— Ну що ти, мамо, ніхто ж не відмовлявся… – пробурмотіла Віра.

— Ми зможемо домовитися, мамо, просто це якось… – залепетала Світлана.

— Я намагалася вас не засмучувати, не навантажувати і не повідомляла вам скільки могла, – продовжувала мати. – Розумію, для вас це несподівано і важко…

— Ми знайдемо вихід. Ми будемо разом за тобою доглядати! – бадьоро вигукнула Віра. – Наприклад, я приходитиму у вихідні, а Света – у будні.

— Чудово! – уїдливо зауважила Світлана. – Враховуючи, що вихідних тільки два, а всі інші – будні…

— Спадщину залишу тільки одній із вас, – перервала суперечку, що поновилася, мати. – Домовляйтеся і вирішуйте самі, а я втомилася і хочу поспати.

Жінка зробила жест рукою в напрямку вхідних дверей. Продовжуючи сперечатися напівголосно, сестри вийшли в передпокій.

***

Розмовляючи вкотре телефоном із сестрою, Алла Федорівна зізналася тій, що її справи кепські. Жінка зовсім не розраховувала на допомогу з цього боку, але, тим не менш, Наталя Федорівна примчала з іншого міста, залишивши роботу і сім’ю.

— Ну як твої справи?

Сестра сіла на краєчок дивана і співчутливо дивилася на Аллу Федорівну.

— Нормально, Наталко, – усміхнулася та, – усе йде за планом.

— Жартуєш, значить, – зітхнувши, констатувала гостя.

— А ти чого зірвалася завчасно? У таку далечінь їхала. Усе одно через кілька місяців довелося б…

Жінка закашлялася, і Наталя Федорівна потягнулася за склянкою, що стояла на столі поруч із диваном.

— А що, ніхто за тобою не дивиться, не допомагає? – запитала вона, розглядаючи порошинки, що плавають на поверхні води.

— Та як же, доньки ходять, тільки толку від цього мало, суєта одна.

Жінка прикрила очі, згадуючи останній візит дочок.

***

У замку заскреготів ключ, і до квартири увійшла Віра.

— Мамо, це я прийшла, – крикнула жінка з передпокою і осіклася, помітивши на вішалці куртку сестри.

— Світлано, і ти тут чи що?

— Ну так, – вийшла з кухні сестра.

— І навіщо ти приїхала? Сьогодні ж не твій день, – розгубилася Віра.

— Мій завтра, але завтра я не можу, – заявила сестра. – Ось і приїхала сьогодні, щоб ти не говорила, що я свою чергу пропускаю.

— Як це не можеш? Я завтра теж не планувала, у мене на роботі завал! – почала сердитися жінка.

— Ну тобі доведеться переглянути свої плани, – не зніяковіла сестра. – Тому що я завтра теж зайнята, у мене залік!

— І хто тоді приїде, якщо ні ти, ні я не можемо? – уперла руки в боки старша сестра.

— Ну я не знаю, придумай що-небудь. Зрештою, я сьогодні приїхала, ти не потрібна, можеш іти додому і приходити завтра.

— Ні, почекай, Світлано! А якби я тебе сьогодні не застала і не дізналася б, що ти завтра не з’явишся, хто б тоді був із мамою?

— Як-небудь викрутилися б… – знизала плечима молодша.

Алла Федорівна слухала цей діалог і тихо плакала. Щось подібне повторювалося майже щодня.

***

— Вони обидві ходять, але весь час сваряться. То в них плани змінилися, то часу немає. Інший раз прийдуть обидві, а погодувати мене нікому…

Жінка сумно зітхнула.

— Ну ось, а ти кажеш, навіщо приїхала, – погладила сестру по руці Наталя Федорівна.

— Так у тебе робота, напевно, і гроші не зайві, – похитала головою сестра.

— Робота почекає, сім’я теж. Микола не заперечував проти мого від’їзду, ти ж знаєш, він завжди тебе любив. Сказав, що я можу тут бути, скільки знадобиться.

Наталя Федорівна крадькома втерла очі.

— А дітей, котів, собак та іншого в нас немає, тож …

***

— Мамо, я прийшла! – крикнула з порога Віра.

— Зараз Светка теж прийде, готуйся, знову обурюватися буде, – скидаючи чоботи, оголосила старша донька.

— Я вже тут.

Світлана вийшла з кімнати назустріч сестрі, погляд у неї був похмурий.

— Ага, так я й знала, – закотила очі старша. – Ну не могла я вчора, не могла! У нас перевірка на роботі, затримали, вже пізно було…

— Здрастуй, Віро, – почувся знайомий голос, і жінка побачила тітку Наталію Федорівну, яка стояла в глибині кімнати.

— Я дивлюся, ніяк ви домовитися не можете, як за матір’ю доглядати, – констатувала вона. – Але нічого, тепер я приїхала і буду за сестрою дивитися.

Віра кинула підозрілий погляд на тітку, потім перевела погляд на Світлану. Та злегка кивнула, вгадавши напрям думок сестри.

— Та що ви, тітко Наталю? Ми нормально справляємося, просто іноді бувають накладки… Ми ж працюємо, Светка вчиться ще, а в мене сім’я, – затараторила Віра. – Але ми маму не залишаємо, щодня провідуємо.

— Хто вчора годував матір? – перервала монолог гостя.

Сестри втупилися одна на одну.

— Так, Света, напевно… Я ж не прийшла, кажу ж…

— Коли я приходила, пізно було вже, мама спала, і я будити її не стала. Я просто перевірила, чи все гаразд, думала, раз твоя черга, ти все зробила, як треба… Я взагалі на хвилину заскочила, мене таксі чекало… – виправдовувалася Світлана.

— Загалом, ви з доглядом не справляєтеся, – підсумувала тітка. – Тому тепер я буду тут жити і доглядати за сестрою.

Наталія Федорівна взяла зі столу серветку і продовжила розпочате до приходу сестер прибирання.

— Вам ніколи матері постіль перестелити, пил витерти, – з докором продовжила жінка. – Але ж вона вас одна виростила…

— Та ні ж, ми нормально справляємося, просто іноді буває… – почала було знову Віра.

— Ви через спадщину приїхали, так? – раптом прямо запитала Світлана.

— Яку спадщину? – не зрозуміла гостя. – Я нічого про це не знаю, і мене це не стосується.

— Ну як же! Мама нам сказала, що залишить усе тій із нас, хто буде за нею доглядати. То ви вирішили наш спадок собі забрати, тому й з’явилися?! – обурилася Віра.

— Ще раз вам кажу. Нічого ні про яку спадщину не знаю, це не моя справа. А залишити сестру без допомоги я не можу, тому й залишаюся.

— І що, ні на квартиру, ні на дачу претендувати не будете? – примружилася Світлана. – Щось слабо віриться.

— У мене все є, – відповіла як відрізала тітка.

— А гроші? У мами якісь гроші є, вона сама говорила, – не відставала Віра.

Із кімнати почувся кашель, просунулася Алла Федорівна.

— Досить! – припинила подальші суперечки гостя. – Ідіть по домівках, я тут без вас чудово впораюся! Від вас толку все одно ніякого, тільки шум один…

***

— Ось і чудово! – сердито видихнула Віра, виходячи з під’їзду.

— Могла б і попередити, що тітку Наталю викликала, – похмуро підтримала сестру Світлана.

— Я так зрозуміла, мама її не кликала, вона сама приїхала. Мабуть, хтось їй про спадщину розбовтав.

Віра з підозрою подивилася на сестру.

— Ти на мене натякаєш, чи що? Дуже мені потрібно! – хмикнула та. – Ну нам воно й краще. Не доведеться туди-сюди бігати, гроші на таксі витрачати.

— А свою частину домовленості ми виконали, удвох за мамою доглядали. Ми ж не винні, що тітка приїхала і все у свої руки взяла, – знизала плечима Віра.

На тому сестри й розлучилися.

Зустрітися їм довелося через чотири місяці на прощанні з матірʼю. А ще через деякий час жінки дізналися, що мати залишила все майно своїй сестрі Наталії Федорівні, яка доглядала за нею до самого кінця.

Вступивши у спадок, тітка продала нерухомість і повернулася до рідного міста, з племінницями вона більше не зустрічалася.

Як вважаєте, справедливо?

КІНЕЦЬ.