Коли Дмитро запросив Вероніку на пікнік, вона зраділа. І не стільки можливості провести вихідний день на природі, скільки тому, що Діма, нарешті, вирішив познайомити Ніку зі своїми друзями. Вона вважала це хорошим знаком. Значить, їхні стосунки виходять на новий рівень!

Вероніка зустрічалася з Дмитром вже майже два місяці, і молодий чоловік подобався їй дедалі більше. Він був цікавим і начитаним співрозмовником, багато всього знав, постійно цитував класиків, що особливо подобалося Ніці – студентці філологічного факультету. А крім того, Діма був веселим і дівчині з ним ніколи не було нудно.

— Ми знаємо одне дивовижне містечко недалеко від міста, – сказав він Вероніці. – Там і озеро, і галявина є, ми завжди з друзями туди їздимо на відпочинок.

— Звісно, сподобається! Люблю природу, але не часто вдається вибратися з міста. Дякую тобі за запрошення.

— Тоді в суботу ми за тобою заїдемо.

— А що взяти з собою? -запитала Ніка. – Я маю на увазі продукти…

— Про це не турбуйся, я тебе запросив і про все подбаю… Головне, теплий одяг захопи, ввечері може бути прохолодно, тим більше, біля води.

— Дмитрику, а хто ще буде крім нас із тобою? Вибач, але я трохи хвилююся… Усе-таки це моя перша зустріч із твоїм оточенням… Може, розкажеш мені трохи про своїх друзів, щоб я мала хоч якесь уявлення…

— Ніка, хвилюватися абсолютно нема про що. Мої друзі тебе точно не з’їдять… – розсміявся Дмитро. – Вони прекрасні люди! Будуть мої найкращі друзі Володя й Артем із дружинами. І Сашко ще. Двоюрідний брат Артема. У нього нещодавно горе сталося, мама пішла з життя, ось Артем і запросив його з нами на природу, щоб Сашко розвіявся хоч трохи. На нього, до речі, взагалі можеш увагу особливо не звертати…

— Так? А чому?

— Та дивний він якийсь… – знизав плечима Діма. – Мені, якщо чесно, не подобається… Мовчазний, замкнутий… І дівчини в нього досі немає, що теж здається підозрілим.

— Може просто не зустрів ту саму…

— Можливо, але поки що чого час втрачає? Зустрічався б із ким-небудь, а там, може, й та сама з’явиться… – сказав Діма, і його слова чомусь неприємно зачепили Ніку, але вона постаралася відкинути погані думки.

— Хоча іноді добре мати такого брата, як Сашко, – продовжив міркувати Дмитро. – Він же непитущий, Артем йому довірить кермо свого мікроавтобуса, а сам зможе розслабитися на природі… Ти, до речі, що пити будеш? Ігристого чи щось міцніше?

— Дімо, я ж не п’ю, ти забув?

— Ну так, але я думав, що на свіжому повітрі гріх не пропустити стаканчик…

— Так, але нехай це буде стаканчик чаю…

— Гаразд, отже, крім Сашка ще будуть тверезі люди…

Настала субота. Рівно о десятій ранку до будинку Вероніки під’їхав мікроавтобус. З нього одразу ж вискочив Дмитро, і взявши Ніку за руку, підвів її до машини і представив дівчину друзям. Після чого компанія рушила в дорогу…

Всю дорогу Діма і його друзі розважали жіночу половину компанії анекдотами і різними жартами, викликаючи в тих усе нові й нові напади сміху. І тільки Олександр весь час мовчав, уважно спостерігаючи за дорогою…

Місце, куди вони приїхали, виявилося дуже мальовничим… Красива природа, соковита зелень, а неподалік виднілося озерце… Але, коли компанія вийшла з мікроавтобуса, і прийшла до того місця, де вони збиралися влаштувати пікнік, виявилося, що там уже хтось встиг побувати…

І цей хтось, хоча це явно була не одна людина, залишив після себе моторошний безлад. Кругом валялися пластикові та скляні пляшки, деякі з яких були розбитими, порожні консервні банки, паковання з-під чіпсів і сухариків та багато іншого сміття…

Складалося відчуття, що відпочивальники провели тут не один день, найімовірніше, приїжджали з ночівлею, бо пляшок та іншого мотлоху було вже дуже багато…

— Ох нічого собі! Весілля тут чи що гуляли, – присвиснув Артем, підчепивши ногою шматок якоїсь тканини, що нагадувала фату нареченої…

— Яке свинство! – вигукнула його дружина Олена. – Артеме, куди ви нас привезли?

— Фу! Я не хочу сидіти в такій багнюці, давайте знайдемо інше місце, – скривилася дружина Володимира Оля.

— Та без проблем, дівчата,- сказав Дмитро. – Ходімо он до того дерева, там теж цілком непогане містечко. А якщо і там хтось залишив після себе багнюку, проїдемо трохи далі, пошукаємо чисте місце. Ліс великий, що-небудь знайдемо.

— Послухайте, навіщо кудись іти або їхати, якщо можна просто взяти і тут прибрати, – сказала Вероніка. – Я захопила з дому кілька великих пакетів, зараз приберемо тут, а на зворотному шляху викинемо сміття.

— Що? – змахнула довгими нарощеними віями Олена. – Ти цілком серйозно пропонуєш нам прибирати цей безлад?

— Хіба ми його влаштували? -підтримала Олену Ольга.

— Ніко, правда, ти чого? – зі здивуванням просив Діма. – Справді готова прибирати тут усе незрозуміло за ким?

— Готова, – відповіла Вероніка. – Навіть якщо ми тут не залишимося, я все одно пропоную прибрати все сміття.

— А я згоден із Веронікою, – підтримав дівчину Саша.

— Ну вже ні, я прибирати сміття за якимись свинями не збираюся, – вигукнула Ольга,- тим більше голими руками! Тут і скло, та й узагалі, хіба мало хто тут був, я не хочу підчепити якусь заразу… До того ж у мене дорогий манікюр.

— Йдемо звідси, – зажадала Олена. – Ми сюди навіщо приїхали? Відпочивати чи смітники розгрібати?

— Звичайно ж, відпочивати, дівчата! – весело відповів Діма. – Усе, йдемо звідси… Ніко, Саньок, ви йдете, здалося вам це чуже сміття…

Вероніка мовчки дістала з сумки великі пакети, які вона завбачливо захопила з дому, і почала збирати сміття. Олександр тут же до неї приєднався.

— Та киньте ви дурницями займатися! -закричав Володимир. – Може, ще по всьому лісі пройдетеся?

— Може й пройдемося, – спокійно відповів Сашко.

— Гаразд, хочуть якщо, нехай прибирають, – сказав Артем. – Давайте поки знайдемо інше місце для пікніка. Теж мені… ековолонтери…

— Ніко, можна тебе на хвилиночку, – Дмитро відвів Вероніку вбік. – Ти навіщо це робиш?

— Дімо, а що тебе дивує? По-твоєму, краще залишити все як є? На мій погляд, це абсолютно нормально. Ти б краще допоміг нам із Сашею, щоб ми швидше впоралися…

— Ну вже ні, я сюди не для цього приїхав… І я не збираюся бруднити руки чужими відходами… – бридливо скривився Дмитро.

— Тоді просто не відволікай мене, – зітхнула Ніка і продовжила очищати галявину від залишеного кимось сміття…

— Ти розумієш, що зараз ганьбиш мене перед друзями? – запитав Дмитро. У цей момент він дуже шкодував, що запросив Вероніку на пікнік.

— Ганьблю тебе? – зі здивуванням вигукнула Ніка. – Чим же?

Дмитро нічого не відповів Ніці, повернувшись до друзів, які чекали на нього.

— От ненормальні, – сказала Оля, коли вони всі, окрім Ніки і Саші, перебралися на інше місце і почали розташовуватися, виявивши, що тут немає чужого сміття.

— Ага. Дімко, ти де таку відкопав? – усміхнулася Олена. – Одружуватися з нею не збираєшся, випадково?

— Взагалі-то не збирався. А що?- невдоволено запитав Діма.

— Ти дивись, така, як вона, обов’язково почне додому всіх хворих собак і котів із вулиці тягати й виходжувати… – захихикала Оля.

— А, точно,- підтримала подругу Олена. – Артеме, ти ж не збираєшся на нашій машині вивозити ці мішки зі сміттям? Я проти, раптом, там зараза.

— Не збираюся, звісно. Нехай тут залишаються… Хочуть якщо, нехай на собі тягнуть… Я свою машину чужим лайном забивати не збираюся.

— Ну що, хлопчики, шашличок сьогодні буде? -запитала Ольга. – Я так зголодніла.

— Звичайно, зараз мангал дістану, – заметушився Володя…

Поки Вероніка та Олександр прибирали галявину від сміття, вони розговорилися. Сашко трохи розповів про свою маму, яку нещодавно втратив. Життя п’ятдесятирічної жінки обірвав нещасний випадок…

Ніка висловила молодій людині свої співчуття і запитала, чим він займається. Саша розповів про свою роботу і захоплення, а Вероніка поділилася своїми успіхами в навчанні та планами на майбутнє. Незабаром на неї чекав захист диплома, після чого дівчина збиралася влаштуватися на роботу в школу.

Коли все сміття було зібрано в мішки, і Ніка, і Саша відчули приблизно одне й те саме…

“Ніякий він не дивний,- подумала про Олександра Вероніка, згадуючи слова Дмитра. – Цікавий і добрий хлопець».

«Яка гарна дівчина,- подумав Сашко. – Не часто трапляються дівчата, у яких, крім яскравої зовнішності, ще й гарна, сповнена добром душа… Не те, що ці пустушки: Оля і Олена»…

— Чомусь мені зовсім не хочеться йти туди, – зізналася Ніка, кивнувши в той бік, де розташувався Дмитро з друзями та їхніми дружинами.

— А знаєш, мені теж… – відповів Сашко.

— І ще я дещо сьогодні зрозуміла: я не хочу бути з Дімою. Нічого в нас із ним не вийде…

— Якщо хочеш, ми можемо вийти на дорогу і спробувати зловити машину…- запропонував Олександр. – Тут досить жвава траса, хто-небудь точно зупиниться і підкине нас до міста. А завтра я приїду сюди на своїй машині й вивезу пакети зі сміттям. Артем цим займатися точно не стане, Оленка йому не дозволить…

— А можна я з тобою завтра сюди приїду? -запитала Ніка.

— Звичайно. Так, що, йдемо?

— Йдемо. А їм скажемо про це?

— Вирішуй сама, але я думаю, що вони не засмутяться. Хіба що Артем, який не зможе випити, бо тепер йому доведеться самому сісти за кермо…

Саша і Ніка взялися за руки і пішли в бік головної дороги… Ніхто не став їх наздоганяти і зупиняти, хоча і Діма, і його друзі з дружинами прекрасно все бачили…

— Та й нехай,- махнув рукою Дмитро, якому стало все зрозуміло, Вероніка більше не його дівчина.

Утім, не сильно його це й засмутило… Серйозних планів щодо Ніки він однаково не будував… Так, просто проводив із нею час, чекаючи на більш підходящу партію…

А Олександр і Вероніка з того дня більше не розлучалися. Одного разу взявшись за руки, вони так і пішли по життю разом. Через півроку після знайомства закохані зіграли весілля… Артем і Олена на нього не прийшли, хоча й були запрошені…

КІНЕЦЬ.