– Спеціально приїхали без попередження, приємний сюрприз зробити тобі хотіли! А що здобули? Чекали на вокзалі дві години! Рідня називається

– Марино, привіт! Так давно не бачились. Як ся маєш?
– Привіт! Емма?
Я навіть не одразу впізнала голос своєї двоюрідної сестри. Востаннє вони приїжджали в гості років п’ять тому з тіткою Зоєю.
Дзвонили вони рідко, тільки якщо щось їм треба було. Тож несподіваний дзвінок і насторожив мене.
– Та все гаразд, усе нормально. Усі живі – здорові.
– Зібралися до вас у гості. Зустрічайте завтра ранковим потягом. Прибуває о двадцять на восьму.
І далі гудки. Я навіть нічого не встигла відповісти. Передзвонила – зайнято. Я засмутилася, ось тільки гостей нам зараз не вистачало.
Я пам’ятала минулий приїзд тітки Зої з дочкою, їхню нахабну поведінку. Тоді я ще мешкала з батьками, квартира у батьків трикімнатна, але одна кімната прохідна.
Її зайняла тітка Зоя, а Емма жила в одній кімнаті зі мною. І це було дуже неприємно. Вона скрізь пхала свій ніс. Безцеремонно зазирала до шаф і в шухляди, користувалася косметикою, приміряла одяг.
– Тобі що, шкода? Я тільки подивитися, я поверну.
– Можна я сьогодні одягну ось цей твій костюм, дивись, як добре він сидить на мені.
Хоча костюм сидів на ній не дуже добре, але Емма вважала себе красунею, і любила нові речі. Вона навіть вважала, що деякі зі своїх речей я могла б віддати їй.
– Вони виглядають на тобі не дуже, подивись, як мені личить. Ти купиш собі щось більш підхоже.
Це все дуже дратувало мене, але Емма на це не звертала уваги, а тітка Зоя захищала дочку.
– І справді, Марино! Навіщо тобі стільки речей, ділитися треба, ви ж сестри.
Мати винно, зі співчуттям, дивилася на мене, і просила мене не скандалити із сестрою.
– Марино, це ж моя рідна сестра, вони не мають такого достатку, і ми повинні їм допомогти.
– Ну звісно, це ж дає їм право так поводитися, лазити по моїх шафах і чіпати мої речі, – обурювалася я, і стримувала себе, щоб не засмучувати маму.
Кілька речей все ж таки довелося віддати. Мама тоді накупила нам подарунків, дорогих цукерок, частування. І їхній від’їзд був великим щастям для нас.
Ось тому зараз я прийняла тверде рішення, що до своєї квартири непроханих гостей я не пущу.
Я вийшла заміж два роки тому. Тітка Зоя тоді дуже образилася, що їх на весілля не запросили. А мама виправдовувалася перед сестрою.
– Так вирішили молоді. Вони не хотіли пишне весілля, були лише близькі, друзі, та батьки. Емма теж одружилася, ми ж не ображаємося, що ви нам навіть не повідомили.
Чоловік заїхав за мною на роботу, і дорогою додому я повідомила йому новину.
– Уявляєш, зателефонувала, попередила про приїзд. Зустрічайте. Навіть не спитала, чи можемо ми їх зустріти, і чи вільні ми цими вихідними.
– Ну, ні. Я минулий їхній приїзд ледве пережила, але зараз нехай на мою гостинність не розраховують.
Ми з Ігорем уже пів року жили у новій, просторій квартирі, недалеко від центру. І я твердо вирішила, що не дозволю родичам у мене розміститися. Я навіть не зрозуміла, хто приїде, Емма з чоловіком, чи з мамою.
– Ти їм що відповіла?
– Та я нічого не встигла відповісти. Я навіть голос її не одразу впізнала. Новий номер телефону, я його не маю.
Ігор завжди й в усьому підтримував мене, тим більше у вихідні займатися родичами в нього не було бажання. Адже зараз почнуть просити показати їм місто, пам’ятки, музеї.
– У твоєму стані нервувати не можна. Викинь їх із голови. Дивно, що навіть не спитали дозволу приїхати?
– У кожної людини на вихідні свої плани, це природно. Завтра вранці мені треба вийти в офіс, виправити помилку в договорі з партнерами.
Після дванадцятої звільнюся. І Сашко з Вікою запрошували нас до себе на дачу відпочити, та насолодитися природою. Сказав, що ввечері передзвоню. Ти як, поїдемо?
– Мамі важко буде. Адже приїдуть до неї. Її адресу вони знають. Вона не готова до їхньої зустрічі.
– І не треба хвилювати Тетяну Дмитрівну заздалегідь, це її рідна сестра та племінниця. Візьмуть таксі на вокзалі, доїдуть, не маленькі.
– А ми серед тижня їх відвідаємо. Тим більше, що твоя кімната вільна, розміститися буде де. Не хвилюйся.
У суботу вранці у мене задзвонив телефон.
– Ти що, спиш. чи що? Голос сонний. Ми на вокзалі. Чому не зустрічаєш?
– Доброго ранку! Так, ще спала. Ігор машиною поїхав на роботу, я теж зараз йду, так що доведеться вам на таксі
Дуже хотілося мені продовжити фразу: на таксі до готелю, але втрималася.
– А Тетяна з Віктором? Де вони?
– Не знаю, ми вчора з батьками не зідзвонювалися. Відпочивають, мабуть.
– Ти не сказала їм, що ми приїжджаємо?
– А мусила? Ви приїжджаєте, ви й мали їй зателефонувати.
– Але я зателефонувала тобі, попередила про приїзд. А ти навіть не зустріла нас. Не чекали від вас такого.
Після розмови я зробила глибокий вдих, потім глибокий видих. Повторила вправу кілька разів, щоб заспокоїтися. Адреси моя сестра не знала, і я почала готуватися до поїздки на дачу з друзями.
Зоя Дмитрівна дзвонила сестрі, вона була обурена.
– Ми на вокзалі. Нас ніхто не зустрів.
– Що ж ви не попередили, розгубилася Тетяна Дмитрівна. Віктор пішов по хліб, зараз прийде і приїде по вас. Зачекайте, чи візьміть таксі, швидше буде. Втомилися, мабуть, з дороги.
Емма дзвонила Марині, сказала, що ми приїжджаємо, та навіть не подумала нас зустріти. Ми не чекали такого.
Тетяна Дмитрівна одразу зателефонувала чоловікові, сказала, що ще купити.
– І давай швидше додому, Зоя з Еммою чекають на вокзалі.
І подзвонила дочці.
-Ти знала? Чому не попередила, ми б їх зустріли.
– Мамо, я прошу тебе. Не починай стрибати перед ними, бо сядуть на шию. Вони самі мали тобі подзвонити. Ось нехай зачекають і подумають.
Тетяна встигла швидко накрити стіл, без особливих вишуканостей, але пиріг встигла спекти.
– Ну, зустрічай матір гостей, проходьте, не соромтеся. Вибачте, що так сталося. Несподівано. Повідомити треба було.
На порозі з’явилися Емма з чоловіком, та незадоволена Зоя Дмитрівна.
– Ми в якісь віки вирішили приїхати, подивитися культурну столицю. Емма з Вадимом насилу відпросилися у відпустку.
– Спеціально приїхали без попередження, приємний сюрприз зробити тобі хотіли. А що здобули? Чекали на вокзалі дві години. Рідня називається!
Тетяна клопотала перед гостями, намагалася загладити провину.
– Проходьте, влаштовуйтесь, розташовуйтеся. Марина в положенні, втомлюється, роботу не кидає, от, мабуть, і проспала.
– Та зарозумілася ваша Марина! Розбагатіла, не потрібні їй бідні родичі. Нова квартира, близько до центру міста, у гості жодного разу не запросила. Зустріти рідну тітку із сестрою не могла. Перед зятем соромно за таку рідню.
Після застілля гості розслабилися, заспокоїлися, лягли відпочити.
– Тісно у вас. Емма з Вадимом могли б пожити у молодих, їм там веселіше буде, а я вже тут з вами, зі старими
Я зателефонувала батькам увечері.
– Мамо, як ви? Ти там сильно не напружуйся. Бережи себе. Чи надовго вони приїхали? Мою адресу їм не повідомляй, я до вас заїду на тижні.
Батько ставився до гостей простіше, тож за нього я не переживала. У понеділок після роботи ми із чоловіком заїхали побачитися з ріднею.
– Марино, вітаю! Красуня! – Як ні в чому не бувало, белькотіла тітка Зоя. – Коли нас запросиш, бо квартиру твою подивитися хочеться, як живеш.
За мене відповів Ігор.
– Запросимо, звичайно. Але на тижні не вийде, Марина багато працює, і їй треба відпочивати, тож приїжджайте в неділю зранку, щоб ввечері дружина ще встигла відпочити.
Вигляд у Тетяни Дмитрівни був стомлений. Вона намагалася всім догодити. Їдоків багато, а помічників немає. Тільки чоловік може сходити в магазин, і іноді допоможе помити посуд.
Емма з Вадимом в музеї та на виставки, поверталися голодними, Зоя Дмитрівна іноді залишалася вдома просто відпочити, не «заважала» сестрі на кухні.
У неділю всю родину ми з Ігорем зустрічали у своєму будинку за добре накритим столом. А ввечері чинно проводили їх додому, точніше, у квартиру батьків. Їхати до себе додому гості й не збиралися.
– Треба якось їм натякнути. Мама вже втомилася. Може купити путівки батькам в санаторій? Я знаю поведінку тітки Зої, з нею дуже важко.
– Батьки поїдуть, а гості залишаться, – засміявся Ігор. – Відправити батьків відпочивати краще восени, а зараз треба просто натякнути гостям, що настав час їхати. Я можу це зробити.
Але тут зателефонував батько.
– Марино, приїжджай, мамі погано.
Ми приїхали одразу. Біля будинку стояла швидка допомога. Лікар простяг мені рецепт:
– Нічого страшного, просто перевтома. Підскочив тиск. Відпочинок, спокій, вітаміни. У такому віці берегти себе треба.
Ігор звернувся до Зої Дмитрівни та Емми.
– Дорогі гості, не набридли вам господарі?
Я його перебила.
– Мама втомилася, і їй потрібний відпочинок, тож давайте ваші паспорти, і ми зараз, прямо на сайті, купимо вам квитки.
– Але ж ми ще не все подивилися. У нас ще квитки в театр на завтра!
– Тоді можете переїхати в готель.
Гості явно не збиралися їхати.
– Тетяні потрібен догляд, і я доглядатиму її – сказала Зоя Дмитрівна.
– У неї є чоловік, і ми поруч. Не хвилюйтесь, за нею є кому доглядати. А ви маєте виїхати, звільнити квартиру. Мамі потрібен спокій. Додому, чи в готель, – це ваш вибір.
Вадим почував себе ніяково, Емма знайшла вихід.
– Ми можемо пожити у вас. Люди не чужі, місця вистачить, а мама справді може допомогти сестрі. Та й лікар сказав, що нічого страшного, треба відпочити.
Наполегливість родичів обурювала, та я не здавалася. Мені вдалося випровадити зухвалих родичів, вислухавши на свою адресу багато неприємного. У готель вони, звісно, не пішли – дорого.
Прямо на сайті їм купили квитки. Щоправда, власним коштом, віддали гроші за квитки в театр, і наступного дня проводили їх на потяг.
Порадивши: більше ніколи не приїжджати без запрошення! Мене дуже засмучує той факт, що, приїжджаючи в гості, всі вважають чомусь себе, як на курорті! Звідки така зухвалість?
Тобто, вони відпочивають по повній, а господарі світу білого не бачать, щоб догодити їм! Можливо ви нас засудите за таку поведінку, але, дістали?!
КІНЕЦЬ.