У мами в серванті зберігаввся кришталь. Салатниці, фруктівниці, оселедниці. Все громіздке, непрактичне. І ще фарфор. Гарний, з переливчастим малюнком квітів та метеликів.

Набір з 12 тарілок, чайні пари та страви під гаряче. Мама купувала його ще за радянських часів і ходила кудись уночі з номером 28 на руці.

Вона називала це: “Урвала”. Коли у нас бували гості, я стелила на стіл білу скатертину. Скатертина просила ошатного фарфору.

— Мамо, можна?
— Не треба це для гостей.

— То ж у нас гості!
— Та які це гості! Сусіди та баба Поліна…

Я зрозуміла, щоб порцеляна вийшла з серванту, треба, щоб англійська королева покинула Лондон і зазирнула в спальний район в гості до мами.

Раніше так було заведено — купити та чекати, коли почнеться справжнє життя. А те, яке вже сьогодні, не вважається. Що це за життя таке?

Суцільне подолання. Мало грошей, мало радощів, багато проблем. Справжнє життя розпочнеться згодом. Прямо раз – і почнеться. І в цей день ми будемо їсти суп із кришталевої супниці та пити чай із порцелянових чашок.

Але не сьогодні. Коли мати захворіла, вона майже не виходила з дому. Пересувалась на кріслі колісному, ходила з милицями, тримаючись за руку супроводжуючого.

— Відвези мене на ринок, — одного разу попросила мама.
— А що тобі треба?

Останні роки одяг мамі купувала я і завжди вгадувала. Хоча й не дуже любила шопінг для неї — ми мали різні смаки. І те, що мені не подобалося, — напевно подобалося мамі.

Тому це був такий антишопінг — треба було вибрати те, що ніколи не купила собі — і саме цими речами захоплювалася мама.

— Мені білизна потрібна нова, я схудла.

У результаті ми поїхали до крамниці. Вона був у ТЦ, на вході, на першому поверсі. Від машини, припаркованої на вході, до магазину ми йшли хвилин двадцять. Мама важко переставляла хворі ноги. Прийшли. Вибрали. Приміряли.

— Тут дуже дорого й не можна торгуватись, — сказала мама. — Ходімо ще кудись.
— Купи тут, я ж плачу, — говорю я. — Це єдиний магазин, який найближчий до нас.

Мама зрозуміла, що я права, не стала сперечатися. Мама вибрала білизну.
— Скільки коштує?

— Не має значення, — кажу я.
— Важливо. Я мушу знати.

Мама фанат контролю. Їй важливо, що це вона ухвалила рішення про покупку.
— 1500 гривень, — каже продавець.
— 1500 гривень за труси?????

— Це комплект із нової колекції.
— Та яка різниця під одягом!! — мама обурено відповіла.

Я щосили підморгую продавцю, показую пантоміму. Мовляв, збреши.
— Ой, — каже дівчинка-продавець, дивлячись на мене. — Я зайвий нуль додала. 150 гривень коштує комплект.
— Отож! Може, скинете трохи?

— Мамо, це магазин, — втручаюсь я. — Тут фіксовані ціни. Це не базар.

Я плачу з карти, щоб мати не бачила купюр. Зминаю чек, щоб зайвий нуль не потрапив їй на очі. Забираємо покупки. Ідемо до машини.

— Гарний комплект. Ошатний. Я спеціально сказала, що не подобається, щоб інтерес не показувати. А раптом скинули б нам трохи ціну. Ніколи не показуй продавцеві, що річ тобі сподобалася. Інакше ти на гачку.

— Добре, — говорю я.
— І завжди торгуйся. А раптом скинуть?

— Добре.
Я все життя отримую поради, які не застосовуються у моєму світі. Я називаю їхні пейджери. Начебто вони є, але у вік мобільних вже не треба.

Якось мамі подзвонили у двері. Вона довго йшла до дверей. Але за дверима стояв терплячий і усміхнений молодий хлопець.

Він продавав набір ножів. Мама його впустила, не замислюючись. Неходяча пенсіонерка впустила до квартири широкоплечого молодого чоловіка з ножами. Без коментарів.

Хлопець розповідав мамі про сталь, про те, як ніж може розрізати носову хустку, підкинуту нагору, на льоту.

— А я без мужика живу, у будинку ніколи немає нагострених ножів, — поскаржилася мама.

Виявила інтерес. Хоча сама вчила не виявляти. Це було мале шоу. У житті моєї мами було мало шоу. Тобто багато, але лише у телевізорі.

А тут – наяву. Хлопець не продавав ножів. Він продавав шоу. І продав. Хлопець оголосив ціну. Зазвичай цей набір коштує три тисячі, але сьогодні лише 1200 грн. І ще подарунок кулінарна книга. Ну треба ж! Ще й кулінарна книга! — подумала мама, яка жодного разу в житті не готувала за рецептом — вона відчувала продукт і знала, що й за що треба додавати до супу. Мама зрозуміла — ножі треба брати. І взяла.

Пенсія у мами – 3 400 грн. Якби вона жила сама, то вистачало б на комуналку та хліб із молоком. Без ліків, без одягу, без спідньої білизни. І без ножів.

Але оскільки комуналку, ліки, продукти та одяг оплачувала я, то мамина пенсія дозволяла їй почуватися незалежною. Наступного дня я приїхала у гості.

Мама почала хвалитися ножами. Розповіла про хустку, яку прямо на льоту можна розрізати. Навіщо різати хустки нальоту та взагалі навіщо різати хустки?

Я не розуміла цього маркетингового прийому. Я знала, що їй впарили якийсь китайський ширвжиток у ошатній валізці. Але мовчала. Мама любить приймати рішення і не любить, коли їх засуджують.

— То що ти сховала ножі, не поклала на кухню?
— Збожеволіла? Це на подарунок комусь. Якщо в лікарню покладуть, лікареві якомусь. Або може, кому треба буде за щось віддячити…

Знову на потім. Знову все найкраще – не собі. Комусь. Комусь гіднішому, хто вже сьогодні живе по-справжньому, не чекає.
Мені теж генетично передалася ця безглузда навичка: не жити, а чекати.

Моїй доньці нещодавно подарували дорогу ляльку. На коробці написано “Принцеса”. Лялька і справді в шикарній сукні, з короною та чарівною паличкою.

Доньці — півтора роки. Решту своїх ляльок вона возить за волосся по підлозі, носить за ноги, а улюбленого пупса якось мало не розігріла в мікрохвильовій печі.

Я сховала нову ляльку. Потім якось, коли доробимо ремонт, донька підросте, і настане справжнє життя, я віддам їй Принцесу. Проте не сьогодні.

Але повернемося до мами та ножів. Коли мама заснула, я відкрила валізку і взяла перший нож. Він був гарний, з блакитною ошатною ручкою.

Я дістала з холодильника шматок твердого сиру і спробувала відрізати шматочок. Ніж залишився у сирі, ручка у мене в руці. Така блакитна, ошатна.

— Це навіть не пластмаса, — подумала я.

Вимила ніж, полагодила його, поклала назад у валізку, закрила і прибрала. Мамі нічого, звісно, ​​не сказала. Потім подивилася кулінарну книгу.

У ній були переплутані сторінки. Початок рецепту від солодкого пирога — кінець від печінкового паштету. Безсовісні люди, які дурять пенсіонерів, як ви живете з такою совістю?

У грудні, перед Новим роком мамі різко стало краще, вона повеселішала, почала сміятися. Я надихнулася її сміхом.
На свято я подарувала їй гарну білу блузку з невеликим делікатним вирізом, з різьбленим комірцем і акуратними ґудзиками. Мені подобалася ця блузка.

— Дякую, — сказала мама і прибрала її до шафи.
— Одягнеш її На новий рік?

— Ні, навіщо? Заляпаю ще. Я потім, коли поїду кудись…

Мамі вона не сподобалася. Вона любила яскраві кольори, що кричать. А може, навпаки, дуже сподобалася. Вона розповідала, як у молодості їй хотілося вбиратися.

Але ні одягу, ні грошей на нього не було. Була одна біла блузка та багато шарфиків. Вона міняла шарфики, пов’язуючи їх щоразу по-різному, і завдяки цьому уславилася модницею на заводі.

До тієї новорічної блузи я теж подарувала шарфи. Я думала, що подарувала мамі небагато молодості. Але вона забрала молодість на потім.

Так робили люди її покоління. Відклало молодість на старість. На згодом. Знову потім. Все найкраще на потім. І навіть коли очевидно, що найкраще вже в минулому, все одно потім. Синдром відкладеного життя.

Мати померла раптово. На початку січня. Цього дня ми збиралися до неї всією родиною. І не встигли. Я була приголомшена. Розгублена.

Ніяк не могла взяти себе до рук. То плакала. То була спокійна. Я як би не встигала усвідомлювати, що відбувається довкола. Я поїхала до моргу. За свідченням смерті.

За нього працювало ритуальне агентство. Я байдуже тицяла пальцем у якісь картинки з трунами, атласними подушечками, вінками та іншим. Агент щось складав на калькуляторі.

— Який розмір у покійної? — Запитав мене агент.
— П’ятдесятий. Точніше згори п’ятдесят, з-за великих грудей, а знизу… — навіщось докладно почала відповідати я.

— Це не важливо. Ось такий набір одягу у нас є в останній шлях. Можна навіть взяти, щоб вільно їй було. Тут сукня, капці, білизна…

Я зрозуміла, що це мій останній шопінг для мами. І заплакала.
— Не подобається? — агент неправильно трактував мої сльози, я ж сиділа зібрана і спокійна ще хвилину тому, а тут істерика. — Але в принципі, вона ж зверху буде накрита таким атласним покривалом з вишитою молитвою…

— Хай буде, я беру.
Я оплатила покупки, які стануть у нагоді мамі в день похорону, і поїхала в її спорожнілий будинок. Треба було знайти її записник і обдзвонити друзів, запросити на похорон та поминки.

Я зайшла до квартири і довго мовчки сиділа в її кімнаті. Слухала тишу. Мені дзвонив чоловік. Він хвилювався. Але я не могла говорити.

Прямо ком у горлі. Я полізла в сумку за телефоном, написати йому повідомлення, і раптом абсолютно без причин відчинилися двері шафи. Містика.

Я підійшла до неї. Там зберігалася мамина постільна білизна, рушники, скатертини. Зверху лежав великий пакет із написом «На смерть». Я відчинила його, зазирнула всередину.

Там лежав мій подарунок. Біла кофтинка на новий рік. Білі капці, схожі на чешки. І комплект білизни. Той самий, за 1500 грн.

Я побачила, що на бюстгальтері збереглася ціна. Тобто мама все одно дізналася, що він коштував так дорого. І відклала його на потім. На найкращий день її справжнього життя.

І ось він, мабуть, настав. Її найкращий день. І почалося інше життя. Зараз я допишу цей пост, вмиюся від сліз і розпакую доньці Принцесу.

Нехай вона тягає її за волосся, забруднить сукню, загубить корону. Натомість вона встигне. Пожити справжнім життям сьогодні.

Справжнє життя — те, в якому багато радості. Тільки радість не треба чекати. Її треба створювати самим. Жодних синдромів відкладеного життя у моїх дітей не буде. Тому що кожен день їхнього справжнього життя буде найкращим.

Давайте разом цьому навчатись — жити сьогодні.

КІНЕЦЬ.