Баба Зоя жила на краю села, де за сто метрів від її будинку красувався зелений гай. Повз село і гай проходила жвава шосейна дорога.

Починаючи з травня і до осені в гай, де баба Зоя знала кожне деревце і кожен кущик, часто приїжджали відпочивальники, та все на дорогих іномарках. Бабуся пильно відстежувала все, що відбувається в гаю. Після від’їзду відпочивальників вона ретельно обстежувала всі місця відпочинку і щоразу до своєї старенької хати поверталася з трофеями: то з шампурами, то з відром, то з ножем, то з пластмасовими і скляними пляшками. Усе мила в старому оцинкованому тазі й пристосовувала в господарстві.

Баба Зоя у свої сімдесят вісім років, була ще кремезною і жвавою старенькою бабусею, невід’ємною частиною її образу була горіхова палиця, яку рідко випускала з рук. Ніяк не погоджувалася вона їхати до сина зі своїх «хором».

— І що я буду в цій їхній квартирі на шостому поверсі робити? Сидіти, як курка на сідалі? Ні, у мене он який простір: і траса, як арена цирку, і гайок, що театр розваг – телевізора не треба, – міркувала старенька під час розмови зі своїми сусідами.

Якось у середині червня, почувши вкотре шум мотора іномарки, що в’їжджала в гай, баба Зоя поспішила туди тільки їй відомою короткою стежкою. Зайнявши пост спостереження за в’юнким кущем ожинника, вона побачила, як з машини вийшли двоє: представницький чоловік і молода дівчина в тілі, схожа на жваву конячку. Дівчина постелила на траву плед, скинула з себе короткий сарафанчик. Чоловік тут же поклав піджак, сорочку.

На пледі з’явилися пляшки з напоями і закуска. Бабусі було соромно спостерігати за любовними іграми молодих. Вона раз у раз відверталася, кидаючи в рот зібрані тут же в траві ягідки суниці. Але цікавість брала гору: баба Зоя знову дивилася на всі очі, хрестилася і шепотіла: «Тьху, антихристи! Упаси, Господи!»

Ані відпочивальники, ані бабуся, захоплені кожен своїм заняттям, не помітили, як набігла хмаринка, і забризкав дощик. Для баби Зої він був як освіжаючий душ, а коханці схопили свій одяг, струсили плед – і в машину.

Поки баба Зоя покидала свій спостережний пункт, слід іномарки вже прохолов. Вона підійшла до прим’ятої трави і чіпким поглядом оглянула щойно покинуте місце відпочинку. Підібрала ледь розпочату пластмасову пляшку з мінеральною водою і недопиту – з ігристим. Усе вилила на землю.

«Стане в пригоді тара для святої води, яку в церкві на Водохреща роздають», – подумала баба Зоя. Вона стала збирати залишки їжі і зносити під найближчий кущик, лаючи відпочивальників за їхнє потворне ставлення до природи. Несподівано побачила в траві коричневий предмет. Підібрала і відчула у своїх жорстких руках м’яку бархатистість шкіри.

«Гаманець», – забилося серце у старенької. Озирнувшись навколо – чи немає кого – тремтячими руками відкрила портмоне і побачила сіро-зелені папірці. Витягнувши один, помітила на ньому цифру сто. «Мабуть, гроші іноземні», – промайнуло в голові. Вона сунула папірець назад, швидко сховала гаманець за пазуху і, притиснувши його обома руками, підтюпцем заспішила додому…

Зачинивши за собою всі двері, баба Зоя завісила вікно в спальні й сіла на ліжко. Перехрестившись, витягла гаманець, вийняла купюри і почала розглядати. З кожної на неї дивився чоловік із високим чолом і довгим до плечей хвилястим волоссям. Затамувавши подих, перерахувала: «Десять по сто… Так це ж ціла тисяча!» – вигукнула вона вголос і, притиснувши гроші до грудей, заметушилася по хаті, не знаючи, що робити далі. Від дармового багатства, що звалилося, у бабусі запаморочилося в голові. Вона взяла склянку з водою, де зберігала знімну щелепу, накапала тридцять крапель валеріани, випила.

Трохи заспокоївшись, баба Зоя відклала один папірець у кишеню спідниці і пристебнула її шпилькою. Портмоне з іншими папірцями сховала знову за пазуху, притиснувши до тіла зав’язаною хусткою. Поки справлялася по господарству, бабуся час від часу обмацувала грошики – чи на місці.

Дочекавшись сусіда з роботи, баба Зоя викликала його з дому.

— Василю, хочу з тобою, милий, поговорити.

— Давай, бабо Зоє, а то вечеря холоне.

— Що за папірець? Роз’ясни старенькій, – міцно тримаючи купюру обома руками, наче плакат, тихо запитала бабулька.

Петро Васильович округлив очі і, зсунувши кепку на потилицю, присвиснув:

— Нічого собі! Це ж сто доларів! Їх на гривні поміняти можна.

— І скільки дадуть? – затамувавши подих, поцікавилася старенька.

— Це треба дізнаватися який наразі курс. Але це дуже багато…

— Багато? – пошепки перепитала баба Зоя і миттєво затиснула купюру у свій висохлий від праці й часу кулачок.

— І де ж, Петрику, дадуть? У магазині?

— Та ні, баб Зоє. Є в місті спеціальні пункти обміну. А де ти взяла цю грошину?

— Ластівка в дзьобику принесла, – віджартувалася бабуська…

Усю ніч бабі Зої не спалося: вона боялася, що той чоловік повернеться за втратою; розмірковувала, куди надійніше заховати долари і, зрештою, чи можна довіряти сусідові в такій важливій справі.

Рано вранці вона наважилася на чергову зустріч із Петром Васильовичем перед його виходом на роботу:

— Васильовичу, рідний, ти ж часто буваєш у місті.

— Часто, бабо. Ось і сьогодні буду.

— Милий чоловіче, зайди в потрібний пункт, поміняй мій папірець на гривники.

— Давай, бабусю, – заквапився Петро Васильович.

— А не обдуриш? – з побоюванням запитала старенька, розтискаючи кулак зі стодоларовою купюрою.

Цілий ранок баба Зоя провела в тривозі. Вона кілька разів перераховувала зелененькі папірці. І щоразу, щойно брала їх до рук, з’являлося почуття радості, упереміш із жадібністю.

Вона розділила папірці на три купки – по три в кожній, розірвала свою стару ситцеву головну хустку на три клаптики й загорнула в них купюри. Бабуся довго ходила хатою і подвір’ям із цими вузликами, не наважуючись кудись їх сховати.

Нарешті один вона сунула в мішок із зерном, що стояв у коморі, другий пристебнула у внутрішню кишеню нового халата, що висів на кухні, а третій поклала під перину.

Поглянувши на годинник, баба Зоя поквапилася своєю стежкою до гаю… Бачить, попереду праворуч поспішає Нюра Мавріна, сорокарічна жінка. «Невже теж дізналася про місця відпочинку заїжджих? – з жалем подумала бабуся… – Та ні, сама щось тягне в мішку». Старенька стала стежити за Нюрою, намагаючись залишатися непоміченою.

Жінка зупинилася біля краю густої зарості кропиви, витягла з мішка якийсь великий сріблястий предмет і з розмаху кинула в саму середину, примовляючи: «Ти в мене поп’єш, ти в мене тепер поп’єш, грішний!»

Згорнула порожній мішок, сунула його під пахву і побігла назад.

Дочекавшись, поки Нюра зникне з поля зору, баба Зоя, спираючись на свою палицю, поспішила до кропиви. Знатна виросла кропива, вища за бабусин зріст. Її прямостоячі чотиригранні стебла гордо тримали крупнозубчасті, вкриті безліччю пекучих волосків, широкі листки…

Баба Зоя двічі обійшла зарості. Цікавість і жадібність здолали страх перед підступною травою. Вона пов’язала хустку навколо голови, сховавши обличчя так, що залишилися видні тільки очі; натягнула рукава кофти на кисті рук і, розсуваючи палицею стебла кропиви, пробралася в самісіньку її гущавину; схопила щойно кинутий предмет і волоком потягнула його назовні… «О-о-о, то це ж апарат для варіння вогняної водиці! – здивувалася старенька.

– Давненько я не гнала: відтоді, як поховала свого діда – царство йому небесне – двадцять рочків минуло… А гнати тепер легше: газ провели в село, – міркувала баба Зоя. – Буде з чого тепер настоянки лікувальні робити»…

Повернувшись із роботи, Петро Васильович зайшов до сусідки:

— Ось тобі, бабо Зоя, гривні замість того зелененького папірця.

— Спасибі, милий, – із завмиранням серця прийняла бабуся гроші в тремтячі руки.

— Тепер можеш бізнес починати, – пожартував сусід.

— Це ж як?

— Із цих грошей можна зробити їх ще більше. Давай, сусідко: можливо, бізнес-леді станеш.

— Бач ти-и, – недовірливо протягнула старенька…

За ніч у баби Зої дозрів бізнес-план. Уранці вона поспішила до відкриття продуктового магазину. Біля входу зустріла двох літніх жінок, які скаржилися одна одній на здоров’я.

— Пришлеш тижнів за півтора свого Степановича до мене, передам тобі розтирку – забудеш про свої суглоби, – запропонувала баба Зоя одній із них…

«Аромат» сивухи заповнив усю кухню. «Дивовижна вийшла водиця, дуже навіть будуть лікувальними розтирки й настоянки», – розкладаючи по баночках зібрані трави й заливаючи їх вогненним перваком, раділа бабуся…

— А тепер перетворимо цей сільський напій на більш елітний , – сказала вона коту Васьці, який розлігся на почесному місці, і виклала на стіл молоду дубову кору. Васька облизнувся і схвально муркотнув.

Не знаючи втоми, баба Зоя працювала: збирала лікувальні трави, перевіряла в гаю місця відпочинку заїжджих, працювала на городі, годувала свою нечисленну живність (рябе порося Борьку, курей-горобчиків, кота-лежебока), підмітала подвір’я й особливо старалася навколо розлогої ірги, ходила до крамниці за потрібними продуктами, щоб запарити чергову партію…

Нарешті лікувальні зілля були готові.

У призначений день, ближче до вечора, прийшов Степанович по розтирку для своєї дружини, а слідом і сусід Петро Васильович.

— Тричі на день нехай розтирає суглоби і зав’язує шерстяною хусткою, – пояснювала баба Зоя Степановичу, передаючи пляшечку з темно-зеленою рідиною.

— Як мені тобі дякувати?

— Перша порція безкоштовно. А хочеш, відпрацюй, – лукаво посміхнувшись, запропонувала бабуська.

— А що робити?

— Та колоди до ірги прикотити. І ти, Петре Васильовичу, якщо прийшов, по-сусідськи допоможи.

За десять хвилин навколо ірги стояли три широкі колоди, вийшли столики, а поруч – меншого розміру для сидіння.

— Зоя Микитівна, ніяк літнє кафе ти влаштувала? – здивовано запитав Петро Васильович.

— А, схоже?

— Цілком згодиться, – схвалив Степанович.

— Ну, так сідайте, пригощу вас цілющим напоєм.

Баба Зоя принесла в півлітровій пляшці напій золотистого кольору, у тарілці свіжі огірки, зелену цибулю, хліб і сіль.

— Відмінний смак, – витираючи вуса, сказав Степанович.

— Так, підтверджую, – схвально вторив йому Петро Васильович і, схаменувшись, продовжив, – так я чого прийшов до тебе, бабо Зоє. Ти ж просила зерно відвезти на млин. Можу зараз забрати.

— Почекай, Петре Василовичу, – заквапилася старенька, згадавши, що сховала в зерно долари. – Ніколи мені. Іншим разом і без мене можеш забрати. Мішок стоїть у коморі, біля стіни…

Через кілька днів потягнулися до баби Зої любителі випити: начулися про якість її напою. На винос вона нікому не давала. Усіх саджала у своєму імпровізованому кафе під іргою, випивати більше двохсот грамів не дозволяла, та ще й закушувати змушувала тим, що ставила на столики. Ті, кому потрібні були розтирки і настоянки для поліпшення здоров’я, теж стали відвідувати бабусю все частіше і частіше.

Безладна ходьба відвідувачів відривала бабу Зою від запланованих справ. Вона вирішила впорядкувати свій графік роботи: у шухляді старого буфета відшукала олівець, яким не користувалися вже років двадцять, змочила його слиною і на пожовклому аркуші паперу великими цифрами написала: 16.00 – 20.00. Ретельно змастивши зворотний бік свого оголошення звареною картоплиною, приклеїла аркуш на хвіртку і закрила її на клямку.

Через годину прийшов відвідувач завчасно, Іван-буян, та як застукає у хвіртку!

— Відкрий, бабцю, душа горить! Недарма беремо!

Бабуся відчинила крикуну, завела його у двір.

— Я дурню тобі не бабця Зоя, а Зоя Микитівна, біз… біз… (запнулася бабуська) бізнес-леді! – і пристукнула палицею, ніби царським посохом, по нозі гостя. – Іди, почитай ще раз моє оголошення і приходь у призначений час, а то зараз як дам! – і замахнулася палицею…

Зоя Микитівна, як сказав Іван-буян, роздавала свої напої та зілля недарма. Щовечора, замкнувшись на засуви і завісивши вікна фіранками, вона перераховувала гроші, міркуючи, де чистий дохід, а що доведеться вкласти в розвиток бізнесу. Бабуся добре засвоїла слова сусіда про те, що гроші повинні працювати… «Ось вона – наука яка! – думала баба Зоя. – Ех, мені б років двадцять скинути, стала б я цією справжньою леді!»

Гроші бабуся, як і раніше, розкладала по пакетах, розсовувала по різних місцях у хаті: за стару картину, за рамки з фотографіями, в кишені завислого одягу в шафі, за шпалери, що відірвалися. Тільки портмоне з оксамитової шкіри був порожній і як прикраса лежав на комоді.

Від усього цього багатства серце баби Зої солодко завмирало, їй хотілося грошей ще й ще. Вона відчувала, як ця клята жадібність падала на середину її старечої плоті в саме сонячне сплетіння чорною жирною плямою, що розтікалася на всі боки, заповнюючи все тіло. На що воно відгукувалося печінням, поколюванням і свербінням. Бабця Зоя розуміла, що, якщо ця жадібність-пляма оселиться в судинах голови, їй прийде кінець. Вона плюхалася на коліна перед образами Ісуса Христа і Миколи Чудотворця, за які не наважилася складати свої вузлики з грошима, молилася, просячи врятувати від гріха її душу…

Того серпневого ранку стояла спека, яка ніяк не хотіла змиритися з тим, що час і честь знати – осінь настає. Баба Зоя зовсім голову втратила від метушні навколо свого бізнесу. Поставивши бачок із брагою на увімкнений газовий пальник, похапцем кинувши поруч рушник, поквапилася до гаю, сподіваючись швидко повернутися.

Скільки часу пробула там, вона не помітила. Несподівано бабуся відчула гар, який доніс вітерець. Серце старенької тьохнуло. Поспішивши додому, побачила чорний дим і танцюючі язики вогню над своєю хатою…

Будинок згорів повністю, недоторканими залишилися сарай і старенька комора. Поїхала пожежна машина, народ став розходитися. Ноги баби Зої підкосилися, вона опустилася на перевернутий оцинкований таз, який опинився посеред двору. Старенька, схопившись за голову, повторювала одне й те саме:

— Покарав мене Господь, за мою жадібність покарав!

Бажаючи хоч чимось заспокоїти бабу Зою, сусід Петро Васильович повідомив, що перемелене зерно в коморі. Згорбившись, старенька пішла перевірити. Розв’язала мішок і побачила в борошні сіро-зелені шматочки паперу…

Дружина Петра Васильовича вмовила бабу Зою піти переночувати до себе в хату. А наступного дня приїхав син і забрав матір у місто.

Ось така історія.

КІНЕЦЬ.