Я заможна літня жінка, але хочу свій чималий спадок від чоловіка-чиновника залишити не рідним дочкам, а комусь з іншої рідні. Я вже записалася до добре знайомого нашій родині нотаріуса, щоб змінити заповіт.

Нехай дочки живуть своїм життям, я не маю на них зла. Але залишати спадок людям, які навіть не згадують про мене без потреби, не бачу сенсу.

Це моє рішення, і я нікому про нього не скажу. У мене заміський будинок на три поверхи, чача біля річки і дві квартири у місті. але – про все по-порядку.

Життя, сказати щиро, мене любило і балувало. Заміж я вийшла досить рано, і мій Павло став не лише партнером у житті, але й прикладом сили та впевненості.

Він займав одну з найвищих посад у районі – був впливовим чиновником, і багато хто його поважав. Наш дім завжди був повний гостей: чиновники, бізнесмени, знайомі й друзі.

Я не працювала, завжди була в ролі ідеальної господині, і мені це подобалося – підтримувати порядок, приймати людей, створювати атмосферу затишку. Чоловік забезпечував нам відпочинок, мій догляд за собою і все інше.

У нас з Павлом виросли дві доньки. Їхнє дитинство можна назвати ідеальним: вони мали все, що тільки могли побажати діти. Ми дарували їм найкраще: модний одяг, іграшки, подорожі.

Старша донька дуже любила коней, і ми навіть орендували для неї стайню. Молодша любила танці, тому її навчали найкращі хореографи міста. Ми не шкодували ні сил, ні коштів, щоб дати їм краще майбутнє.

А потім Павло раптово полинув на небеса. Коли чоловіка не стало, я опинилася на роздоріжжі. У спадок мені залишилися триповерховий будинок за містом, де ми жили і живу я зараз, дача біля річки, де ми проводили літо, і дві квартири в центрі міста.

На той момент доньки вже мали свої життя: старша переїхала до Іспанії, де вийшла заміж за архітектора, а молодша влаштувалася в Києві, працює в банку.

Перші роки після втрати я ще мала надію, що дочки будуть підтримувати мене. Але чим більше часу минало, тим більше я розуміла: їхнє життя пливе зовсім в іншому напрямку.

Дзвінки від дочок стали рідкістю. А коли телефон і дзвонив, то зазвичай звучало прохання: “Мамо, позич грошей”, “Мамо, продай ту дачу – ми зможемо вкласти ці гроші в бізнес”, або “Мамо, а ти можеш купити подарунки онукам на день народження?”

Мене найбільше вражає, що навіть на Різдво чи Великдень вони не знаходять часу приїхати. Я бачу онуків хіба що раз-два на рік, коли хтось із дочок випадково опиняється поруч у справах. Я для них ніби стала лише частиною минулого.

Зараз я живу безбідно: здаю квартири в оренду, доглядаю свій будинок і дачу. Люблю влітку садити квіти, а взимку читати книги в теплій вітальні біля каміна.

Але мене не полишає думка: кому залишити все це? Адже мої дочки не цінують того, що в них є. Навіть коли я натякаю про допомогу чи турботу, у відповідь чую: “Мамо, ну ти ж сильна, ти справишся”.

Одного дня я випадково зустріла свою племінницю. Вона завжди була доброю дівчиною, відкритою і щирою. Ми розговорилися, і я відчула, що їй небайдуже, як я живу. Мілана цікавилася моїм здоров’ям, просила, щоб я дзвонила, якщо щось потрібно.

Тоді мене осяяло: а що, якщо моє майно дійсно віддати їй або ще комусь із близьких, хто про мене пам’ятає?

Я вирішила діяти. Найближчим часом піду до юриста, аби скласти новий заповіт. Нехай дочки живуть своїм життям, я не маю на них зла. Але залишати спадок людям, які навіть не згадують про мене без потреби, не бачу сенсу.

Це моє рішення, і я нікому про нього не скажу. І мені здається, я зроблю правильно, залишивши дочок без спадку.

Джерело