Те, що характер моєї мами залишає бажати кращого, я знала завжди. Вона завжди повинна мати рацію, всі завжди повинні робити так, як сказала мама, а хто наважиться зробити не так, буде знищений. Напевно, саме тому ми з братом залишилися без батька рано. Він просто втік у невідомому напрямку та на зв’язок не виходив.

Я з батьківського дому з’їхала після одинадцятого класу, як тільки поступила. А я поступала спеціально в іншому місті. Навіть думала, що зможу там залишитись після навчання.

Але на моє величезне розчарування, жити у великому місті я не змогла. Так і не влилася у ритм мегаполісу. Вся ця метушня і товкучка дратували, великі відстані теж дратували і я ледве дочекалася випускного, щоб повернутися до своєї милої серцю провінції.

Щоправда, з мамою я після університету прожила лише два тижні, а потім переїхала до подруги. Більше я у маминій квартирі не жила жодного дня. Винаймала квартиру собі, а потім вийшла заміж і переїхала до чоловіка.

Брат теж поїхав підкорювати велике місто, але це вийшло набагато краще. Він зміг стати там своїм і після навчання вже не повертався до рідного містечка. Ну, тільки погостювати на кілька днів.

Маму не влаштовувало, що всі її пташенята розлетілися з гнізда, але зробити вона нічого не могла. Тільки намагатися маніпулювати та сподіватися, що ці маніпуляції прокотять. Але я надто довго з нею жила, щоб потрапити на такий прийом. Тому як би мама не стогнала з приводу своєї тотальної самотності, я навідріз відмовилася переїжджати з чоловіком до неї.

Зате часто доводилося її відвідувати, тому що вона зображала із себе різко ослаблу і безпорадну стареньку, яка без чужої участі і в магазин вийти не може. Зате сил на те, щоб посваритися зі мною через не той сорт сиру, у неї вистачало з надлишком завжди.

До нас у гості вона сама не ходила після того, як чоловік не витримав, і сказав, що ми самі розберемося, які клеїти шпалери. Мама сильно образилася і довго чекала на вибачення, які їй ніхто приносити не збирався. Чоловік не сказав нічого неприпустимого.

Гнів на милість вона змінила лише після народження у мене дочки. Мама стала приходити в гості, няньчити внучку, і перші пару місяців навіть не сипала порадами, як вона зазвичай любить робити. Я вже вирішила, що в неї щось у голові повернулося у потрібний бік, але дарма сподівалася.

Дитина нещодавно захворіла, і я викликала лікаря. Він поставив діагноз, призначив лікування, виписав ліки. Саме листок із рецептом мамі попався на очі, коли вона прийшла до нас у гості. І вона відразу ж розкритикувала все, що там написано, хоч і до педіатрії, і до фармакології не має жодного стосунку.

Я й так була на взводі, бо дитина хворіє, тому мені багато не треба було. За мамою я не побігла, миритися до неї не поїхала. Так набридло першій з нею миритися – ну хто б знав. І вона також знайшла час, коли мені на нерви капати.

За турботами про дитину я провела спокійно тиждень. Мама не з’являлася, я теж не поспішала спілкуватися з нею. Але тут мені дзвонить схвильований брат, каже, що йому набирала мати, їй погано, потрібна допомога. На закономірне запитання, а якогомилого вона дзвонить йому в інше місто, а не мені, він відповів, що мама на мене образилася. Я їй кілька разів набрала – вона не брала слухавку. Довелося їхати.

Приїхала я до мами, а там на мене чекав спектакль з нашою примою в головній ролі. Говорила вона довго. Вмираючі явно стільки не можуть стояти і говорити. Я поставила чергове запитання, чи все у неї в порядку, почула “ну а яка тобі справа”, і поїхала додому. У мене там хвора дитина, взагалі-то. Нехай з ним чоловік, але мені все одно спокійніше, коли я поряд.

Мама спробувала за кілька днів знову той самий захід через брата. І я знову з’їздила. Нічого цікавого – та сама постановка. На третій, четвертий та наступні дзвінки я вже прямо говорила братові, що нікуди не поїду.

Він дуже обурювався, адже це наша мама, як я так можу поводитися. Як же швидко в нього з голови все вивітрилося, я дивуюся. Я сказала, що він може сам приїхати, доглянути за вмираючою, яка ось уже місяць тріпає всім нерви.

Тепер на мене скривджений ще й брат, адже маминої образи мені явно було недостатньо. Але мені байдуже, нехай. У мене своя сім’я, своя голова на плечах, і під когось підлаштовуватися постійно мені вже набридло.

КІНЕЦЬ.