Коли свекри зайшли в хату, все виблискувало, наче після великого святкового прибирання. Різниця була очевидна – навколо все чисто, свіжо, затишно.

Але замість того, щоб хоч якось оцінити нашу працю, свекруха почала вихваляти іншу невістку, бо вони, мовляв, такі молодці – нову автівку з салону купили.

Чесно кажучи, я вже не знала, куди дівати очі. Мене охопило відчуття, що в цій родині ніколи не будеш “в своєму місці”.

Я ж пів дня варила борщ, пекла пиріжки з м’ясом, нарізала сало з часником – все, як треба для рідних, які приїхали з далекої дороги. А тут – навіть жодного слова подяки.

Тільки хвалебні вигуки на адресу тієї, хто, за їхніми словами, “усе зробила як слід” і ще й на новій автівці катається.

У мене підкосилися від їх поведінки ноги. Я навіть не мала бажання їсти свої смаколики, та й слухати все це було неприємно.

Я дивилася на це, як на якийсь театральний виступ, де я, здається, – не головна героїня.

Раптом вирішила, що нам краще поїхати додому. Важко було притримувати емоції, тому сказала чоловіку, що на повню місяця голова розболілася, мовляв, не до святкових застіль.

Свекри живуть в селі, я завжди намагаюся бути толерантною, але у їхній хаті час немов зупинився.

В дитячій кімнаті, де вони і не збираються робити ремонт, досі висять старі значки, піонерський галстук, який вже давно посірів, а на столі – зошити та старі щоденники синів, які вони “не мають права” викидати, бо ж це пам’ять.

Та й сама хата, хоча і велика, потребує багато уваги, але свекруха завжди каже, що це “не важливо”. Господарство велике, часу на прибирання – немає.

Коли вони поїхали на тиждень до молодшого сина і невістки, ми лишилася на господарстві, як то кажуть. Я з Дмитром вирішила, що пора вже нарешті в тій хаті навести лад, щоб коли вони повернуться, було приємно зайти в приміщення.

Ви навіть не уявляєте, скільки ми з ним за ті кілька днів зробили. Все прибрали, штори попрали, змінили постіль, поливали квіти в саду, а вікна – аж сяяли. Я була задоволена результатом: хата чиста, все як нове. Я навіть святкову вечерю приготувала – борщ з пиріжками, сало з часником і свіжими овочами, – усе, як має бути в родині.

Але коли вони повернулися, навіть не сказали жодного слова подяки. Свекор обійшов своє господарство, а свекруха почала вихваляти молодшу невістку, бо вона так живе з їх сином гарно і навіть до автівки доробилися.

А я? Якось так стало образливо – ми ж не просто так старалися! Може, вони справді не помітили всієї нашої роботи? Чи не хочуть її бачити, що ми теж можемо зробити для них щось добре?

Мене так це розчарувало, що я вирішила: більше не буду витрачати свій час на такі зусилля. Я втомилася від цієї постійної конкуренції. Саме в той момент я попросила чоловіка, щоб ми поїхали додому. Мене таке відношення не влаштовує.

І ось тепер я замислююся – чому так відбувається? Чому ми, приїхавши, старалися зробити все, а в результаті не отримали навіть натяку на похвалу?

Можливо, вони просто не хочуть бачити наші зусилля, а хочуть бачити тільки те, що їм вигідно. Може, і не треба більше старатися, а просто залишити все, як є?

А ви як би на моєму місці відреагували?

Джерело