Каюся, завжди була розтяпою. Скільки в дитинстві втратила іграшок, рукавичок та зошитів – одному Богу відомо, та й то приблизно. У студентстві ситуація не стала кращою. Не. В інституті посіяла кілька золотих каблучок, сережок та кулончиків. Плакала, обіцяла собі бути зібранішою. Куди там – з роками лише гірше…

Остання моя втрата – не найдешевший смартфон. До речі, подарунок коханого чоловіка на день народження. Я пішла перекусити в обідню перерву в кафешку поряд з офісом, та й забула його на столі. Поки замітила, поки повернулося – гаджета і слід простиг. Намагалася, звичайно, шукати, але куди там.

Прийшла додому ввечері, поплакала у благовірного на плечі. А він прийняв мене і пообіцяв купити новий. Слово своє, треба сказати, дотримався, причому дуже швидко.

Вже наступного дня приніс мені коробочку з новим телефоном. Між іншим, ще дорожчим за втрачений. Ох, як я тішилась. Раділа. А Юра навіть не сварився!

Чоловік у принципі дуже рідко свариться. Особливо з питань, пов’язаних із грошима. І це незважаючи на те, що він людина досить скупа. Зайву копійчину не переплатить, до всього підходить із розрахунком. Напевно, тому може купити дружині смартфон за сорок тисяч.

Ну гаразд, це лірика. Настав час знайомства з моєю свекрухою Оленою Василівною. На перший погляд вона навіть адекватна – намагається не бурчати без діла, мене зустрічає з розкритими обіймами. Розумію, що це здебільшого це вистава, але стареньку не відштовхую. Точніше, не робила цього раніше з поваги до неї самої, і до Юри.

Незабаром після пригоди з телефоном ми поїхали до неї у гості. Просто так, без приводу – іноді сідаємо в машину, та за один день об’їжджаємо і моїх батьків, і маму Юри. Цього разу навіть шиканути вирішили – купили їй у подарунок кілька пар домашніх капців. Теплі, красиві, різні кольори. “Під настрій”, – як сказав благовірний.

Приїхали, значить, розташувалися, стали пити чай і щось говорити. Коли свекруха помітила мій новий телефон, ми обговорювали, здається, подорожчання молока в магазинах. Точно не пам’ятаю, але щось із цієї серії.

Олена Василівна спочатку замовкла, потім присунулася ближче і почала розглядати гаджет. Навіть помацала його, ніби не вірила в картину, що відкрилася перед нею. Потім несміливо поставила запитання:

– А це що, новий? У тебе ніби раніше інший був.

– Ну так. Був. Але це Юра, дякую йому, Ой, знаєте, мені так подобається!

– Ага… А старий куди поділи? Відклали? Чи, може, зламали його своїми кривими руками?

– Ні, що ви, – я променисто посміхнулася. – Тут просто така ситуація смішна.

І я, не думаючи про бурю, що насувається, почала розповідати свекрусі про нещодавню подію в кафе. Все в деталях розповіла – як пішла обідати, як поклала телефон на стіл, як потім бігала його шукала.

Ось навіщо, питається, посвятила свекруху у ці справи? Купили новий та купили. Їй-то, вибачте, яка різниця?

Свекруха ж уважно вислухала, потім підібгала губи і почала з неприємними звуками сьорбати чай з великого кухля. Потім уточнила вартість втраченого гаджета, поцікавилася, чи шкодую я про те, що трапилося, чи не дуже. Коротше, засипала дивними питаннями. Я аж заїкатися почала.

Ну, а після апогей, кульмінація. Те, чого, власне, і слід очікувати від Олени Василівни.

– Юра, – звернулася вона до мого чоловіка, – ну і навіщо ти їй купив новий телефон? Та ще й такий дорогий…

– Що, мамо?.. Вибач, не почув, – він зробив круглі очі і дивився на матір.

– А то. Вона гроші розтринькує, а ти радий намагатися. Кнопковий би їй узяв, старенький. Знала б як смартфони губити! Багатим чи що став?!

– Навіщо ви так… – хотіла я втрутитися, але була грубо перебита.

– Тебе поки що ніхто не питав! Навчися спершу заробляти, а потім тявкай!

Вже місяць не спілкуюся зі свекрухою. Юра до неї теж не їздить. А того вечора ми просто поїхали. Не стали сперечатися, не сперечалися, навіть не сварилися. Сенс їй щось пояснювати? Дивна старенька, нічого не скажеш.

КІНЕЦЬ.