— Куди йдеш, дурень, не бачиш, чи що?

Висока, великоноса тітка з візком, промчала повз Мишка, і проїхала колесами по нових черевиках, притиснувши до стелажа з продуктами. І його ж облаяла, назвавши недотепою, але й Мишко не промовчав, він ніколи не давав спуску таким нахабкам.

— Жінко, ти що зовсім з глузду зʼїхала? – крикнув він услід божевільній бабі, подумавши, додав – фу, товстозада!

Фігурка у тітки була приємна, талія тонка, а округлості ззаду, правильної форми, пишні, немов булочки. Але характер, мабуть, був поганий, почувши слова Михайла, вона різко розвернулася, вихопила з візка пляшку молока і, не роздумуючи, запустила в бік ворога. “Як добре, що зараз пляшки роблять із пластику”, подумав Мишко, перед тим як упасти на підлогу, “скляною вона б мене прибила”.

А далі – темрява!

Так зазвичай пишуть в оповіданнях!

Але в даному випадку темряви не було, був прикушений язик, шишка на лобі, і легке запаморочення з нудотою. І прохолодна підлога під п’ятою точкою, куди опустився раптово атакований підступним ворогом, чоловік.

“Струс, напевно” – сказали продавці магазину, прикладаючи заморожену рибу до шишки”.

“Який струс” – заверещала тітка з носом і задом, – “були б у нього мізки, не ображав би незнайомих жінок”.

А Михайло нічого не сказав, йому було прикро й боляче, а ще приємно, що кілька молоденьких продавчинь нахилилися над ним. Він відчував їхні теплі руки на своїй голові, і млів від задоволення. Жінки, ніколи до цього, його не оточували такою турботою.

Якби поруч не стояла ця неприємна тітка, він був би щасливий, але буйна жінка псувала всю картину своїм вереском. Нещасний трофей великоносої і товстозадої, поморщився від її нестихаючого крику, і добрі продавці дружно цикнули на жінку.

— У людини може через вас травма голови буде, а ви!

Жіночці, мабуть, стало соромно за поведінку, вона замовкла і почервоніла, а потім зовсім знітилася і сховалася за полицю. Але не пішла, зрідка визирала, зітхаючи і переживаючи за підбитого пляшкою лихослова. Насолодившись увагою дівчат, і ще раз обізвавши тітку дурепою, Мишко піднявся і побрів до виходу. Забуті ним на підлозі хліб і макарони, турботливий персонал продуктового магазину, сунув йому в руку безкоштовно, як компенсацію.

А противна тітка з носом як у орла, тихо йшла позаду, покашлювала винувато, переживаючи за здоров’я незнайомця. У голові шуміло і навіть клацало, але він не поспішав додому, йому після неприємного інциденту захотілося хоч трохи розвіятися. Тітка позаду шаркала ногами в кросівках, не відстаючи, і бурчала щось собі під ніс, напевно, лаяла Михайла останніми словами.

Він дійшов до дерев’яної лавки під кленом, де зазвичай сидів вечорами, і зупинився, сподіваючись, що товстозада обжене й піде, залишить його в спокої.

Але носата дилда теж зупинилася віддалік, і втупилася на нього, притискаючи до грудей покупки в синьому пакеті.

— Вибачте, – прошепотіла фурія, і підсунулася ближче, – не думала, що влучу у вас. Я ключем у замкову щілину потрапляю не з першого разу, а тут…

Жінка заплескала довгими віями, схлипнула, і злість, яка щойно кипіла в чоловікові, кудись зникла безслідно. Тим паче, що він раптом роздивився, що, незважаючи на орлиний ніс, агресорка, пані досить симпатична. А ще незнайомка зовсім не тітка, а швидше за все його ровесниця, років тридцяти п’яти.

— І ви мене вибачте, – сказав він доброзичливо, – я так не дозволяю собі грубити жінкам, але ви проїхали по моїх ногах візком. Ось я і не стримався, негарно висловився про вашу… кхм…

Він зніяковіло кашлянув і тихо промовив, дивлячись убік:

— Але я не правий, ви дуже симпатична дівчина, чесно, чесно!

Незнайомка почервоніла і мимоволі поправила волосся, їй років десять не говорили компліменти.

А чоловік, з яким її звів безглуздий випадок, був приємною на вигляд людиною, і виявився не нудним дядьком, як вона подумала спочатку.

Вони посиділи на лавці, милуючись тихим вечором, ще раз попросили одне в одного вибачення, і розлучилися з легким жалем, кожен пішов своєю дорогою, не озираючись.

А хотілося…

Мишко ішов і думав, що незнайомка виявилася зовсім не такою противною, як здалося з першого погляду.

А Євгенія йшла і сподівалася, що приємний чоловік, якому вона влучила в лоб пляшкою, наздожене і запропонує ще трохи посидіти на лавці.

Мишкові довготелеса звичайно сподобалася, але якраз у будинку навпроти жила його таємна мрія, дівчина, яка зайняла всі його думки. Ось уже півроку він приходив на цю лавку вечорами і дивився як миготить у вікні милий силует.

Уперше він звернув на неї увагу випадково, привернули увагу штори, точно такі ж, як і в нього на вікні.

Бузкові, з жовтими смужками по краях, легкі такі, Михайлу на новосілля подарували батьки, і побажали знайти в новій квартирі особисте щастя. Сказали, пора, пора стати розсудливим, завести дружину, діточок, купити машину, гараж і дачу. Вирощувати моркву й огірки, і закривати на зиму салати, щоб усе як у нормальних людей.

Машину Мишко купив, майже назбирав на гараж, а от із дружиною і дітьми поки не виходило. Були жінки на роботі, які не відмовилися б потоваришувати, а потім додружитися до весілля, наприклад Оленка або Валюшка. Симпатичні дівчата, привітні, добрі, але не стукає в Мишка серце, коли зустрічає їх, і не пурхають метелики, які мали б бути в животі.

А ось від силуету на освітленому вікні запурхали, і ще й як запурхали, аж крилами бити стали, намагаючись вирватися. З першого погляду, без попередніх пестощів… Ой, не те написала, але видаляти не буду, самій смішно стало.

(Ось так от, якщо вірити Фрейду, я написала про те, про що думала. А про що мені ще думати, якщо я пишу про чоловіка і жінку? Про трактори і комбайни, чи що?)

Коротше, закохався Мишко в ту, що жила за бузковими шторами, і часто милувався на неї вечорами. Йде з роботи і не полінується ж, зробить великий гак, щоб хоч вікна її подивитися, посидить, поморозить собі…

Ох, знову не те на думку спало!

Коротенько, історія така, побачив у вікні, закохався і придумав образ ніжний, начебто живе у квартирі принцеса, і цілий день плаче і тужить за ним.

І одного разу вона побачить його і зрозуміє, що він і є принц довгоочікуваний, стрибне з третього поверху на клумбу, скаже – я твоя, відвези мене, у своє королівство.

Але вона жодного разу не визирнула, і природно, не помічала його, а піти і дізнатися, хто ж це там живе за бузковими шторами, Михайло не наважувався.

«Моя любов на п’ятому поверсі» – тихо наспівував він, роздивляючись дівчину з довгим волоссям, і не втрачав надії, що одного разу вона… А потім він… А потім вони разом.

Щоправда, його кохана жила на третьому поверсі, але хіба це так важливо, головне, що вона є. Принцеса його серця, королева його фантазій, з довгим, русявим волоссям, напевно, у неї шикарна фігура, і чарівний голос, і чудовий характер.

Півроку він ходить під вікнами її будинку, і сумує, потихеньку починаючи розуміти, що їм ніколи зустрітися. Це могло б статися, якби Михайло обійшов цей будинок, знайшов її під’їзд, посидів, зачекав, дізнався, хто ж живе у квартирі з красивими шторами. Але він же цього не зробить ніколи, придумає десятки відмовок, що вона заміжня, що занадто гарна для нього, що горда, зарозуміла, і ще багато чого.

Буде сидіти з носатою незнайомкою, яка в лоб йому заїхала і мріяти про іншу, в підсумку, залишиться один, так йому і треба.

Того вечора теж дивився на її вікна, але, на жаль, у них було темно, радість його душі гуляла десь, а може і з кимось. Поруч сидить нормальна така жінка, з характером і красивими формами, а він витріщається кудись убік, і ні бе, ні ме, дурник!

І наступного дня він пішов туди ж, знову натирає задом лавку, і мух ловить ротом, сподівається, що принцеса помітить. От анітрохи не дивуюся, що він до тридцяти п’яти років не одружився, принцеси-королевишні не екстрасенси, щоб його думки на відстані читати. А потім із валізою посагу за ним бігти, щоб узяв заміж. А раптом і не наздоженеш? Сили тільки витратиш на такого, дихалку зіб’єш, підбори зітреш, коротше, зовсім не варіант.

Так думала і Євгенія, роздивляючись з-за кущів за Михайлом, той сидів на лавці й зітхав, думаючи про щось. Чоловік їй сподобався, але був такий нерішучий і полохливий, імовірність того, що справа дійде до весілля, була невелика. Ех, була, не була, вирішила вона, підійшла до самотнього страждальця і була здивована, побачивши радість у його очах.

Ех, була, не була, подумав і Мишко, до красуні на третьому поверсі не дотягнутися, не дістатися, а ця поряд, посміхається, як рідній людині.

— Як я радий вас бачити, – сказав він, звільняючи місце поруч із собою, – щойно згадував.

— Лаяли, напевно, за вчорашнє, – зніяковіла Женя, – чесне слово, сама не знаю, що на мене найшло.

Вони ще раз попросили вибачення одне в одного, і не помітили, як торкнулися плечима. Ну, типу не помітили, не можна ж відразу кидатися в обійми, а так хотілося, чорт забирай. А потім вони вирішили погуляти вулицею, а для цього довелося взятися за руки, теж так, непомітно.

Йдучи, Михайло озирнувся на знайомі вікна й тихо зітхнув, принцеса знову десь вештається, у квартирі світло не горіло. Ну й на біса вона потрібна, – подумав він, – хай Євгенія і не королева, зате бойова яка, з нею поруч не страшно навіть у парку гуляти. Вона будь-якого хулігана завалить одним махом, довго думати не стане.

До речі, і метелики в животі з’явилися, нехай і не махали ногами, як Джекі Чан, але не слабо так лоскотали.

«Потрібно його в гості запросити, – думала Женя, – ближче познайомитися, так би мовити, куй залізо, поки гаряче».

І вирішила завтра відпроситися з роботи, прибрати вдома, штори бузкові з жовтою смужкою по краях випрати. Хоч і на третьому поверсі живе, але пил вуличний добирається і до її квартири.

Яка вікнами виходить просто на ту щасливу лаву, де вони з Михайлом познайомилися.

КІНЕЦЬ.