Лідія Василівна старшу онуку недолюблювала. Вина Ангеліни була лише в тому, що її мати – Ритка-вертихвістка. Саме так називала першу невістку Лідія Василівна.

Рита була тонкою і дзвінкою, з копицею густого лляного волосся. На її лялькове личко з порцеляновою шкірою і блакитними очима, що сміялися, задивлялися багато хлопців у їхньому селі. А вибрала вона Микиту – сина Лідії Василівни.

Звідки раптом з’явилася Маргарита ніхто так до кінця і не зрозумів. Приїхала зі столиці до бабці на літо, ну або, іншими словами, «попрощатися».

Бо баба Віра була вже стара, глухувата і тіло слухатися не хотіло. Про те, що в неї є онука, ніхто й не знав. І розпитування не особливо допомогли: старенька все плутала, забувала, втрачала нитку розмови. Зі шматочків склеїли історію: син поїхав давно до столиці, там обзавівся сім’єю, та там, схоже, і згинув.

Інакше як пояснити, що до матері він не приїжджав. І в селі навіть старожили почали забувати, що у Віри, дійсно, був син. Хоча й не дивно: Віру із сусіднього села посватав Іван, коли тій уже було далеко не тридцять. Про неї мало що знали: незлобива, працьовита, мовчазна жінка. У сімдесят залишилася вдовою, і в останні роки сусіди взяли її під опіку: допомагають хто чим може. У селі інакше ніяк.

І ось коли відміряного бабі Вірі часу залишалося зовсім трохи, з’являється Маргарита і зводить з розуму чоловічу частину населення, старшу за шістнадцять років. І Микита, звісно, теж потрапив під чари столичної гості. І та відповіла взаємністю, чому Лідія Василівна не здивувалася – свій син завжди красивіший за інших, та й недоліки в нього не настільки помітні. Але ось до того, що молоді вирішать одружитися, вона не була готова. Яка сім’я, якщо обом ледь по дев’ятнадцять стукнуло?

Але хіба зможе дорослий та мудрий утримати палаючі серця?

Ніхто її слухати не став, одного дня поїхали в райцентр та подали заяву. Так Рита прийшла невісткою в її дім, що Лідію Василівну тішило – син під наглядом. Господинею Рита виявилася непоганою. Але дратувала Лідію Василівну несерйозність невістки. Все б їй похихикати, пошуткувати. Легкість, якою наскрізь була просякнута Маргарита – дратувала. Напевно, тому як у самої Лідії Василівни її не було. Не так вихована. У неї все строго, все під контролем, по поличках. До будь-якої справи вона підходила ґрунтовно.

Незабаром Рита подарувала Микиті доньку Ангеліну. Таку саму, як вона сама: гостроносу, білошкіру, немов лялечка, красиву. А вже як вона заливалася сміхом! Сама маленька, ніби іграшкова, а як засміється, так весь будинок наповнюється дзвоном.

Ось за це Лідія Василівна теж недолюблювала внучку. За те, що більше в матір пішла, а не в батька. Судячи з усього, і характер у неї більше материнський, – зітхала жінка. А вже коли між молодими розлад пішов, і коли Маргарита поїхала до своїх в столицю, то Ангелінка зовсім увійшла в немилість. Рита їхала поспіхом, розмазуючи по ніжній шкірі сльози і морщачись від болю, зачіпаючи синець, який поставив їй чоловік погарячкувавши.

— Лідія Василівна, ви за Ангелінкою нагляньте, – благала вона. – Ну куди я з нею зимою в холод? Мені до столиці з пересадками добиратися!

Лідія Василівна підтискала губи:

— Так і не треба їхати тоді… У сімейному житті всяке буває…

— І це? – невістка тикала тонким пальчиком у синяк.

– І це буває, так?! Ну ні, я так не дозволю з собою поводитися. Підняв руку один раз, буде і другий!

Свекруха знизувала плечима, не розуміючи невістку. Маргарита поїхала, наостанок зацілувавши сплячу доньку, та вмивши її гарячими сльозами.

І ніхто більше її не бачив. Лідії Василівні здавалося, що й не було в їхньому житті ніякої Маргарити. Причудилася вона, привиділася. Але онука, яка підростає, нагадувала про те, що не видіння то було.

Микиту вимотали нескінченні сварки, і коли поїхала дружина, він навіть зітхнув із полегшенням. Потім на нього, як водиться, напала туга, занудьгував, почав збиратися за нею. Лідія Василівна відмовляла, але Микита все ж поїхав. Довго його не було. А повернувся розлученим.

А що і як не говорив. Мати і так і сяк, а він мовчить. Навіть випивши оковитої, мовчав. Що вже там сталося Лідія Василівна так і не дізналася. Запитала тільки:

— А Ангеліна? Ангеліна як?

— Не віддам! – коротко кинув син.

Ось відтоді інакше як Ритка-вертихвістка Лідія Василівна колишню невістку не називала. Доброго про неї не говорила, а може, і забула б зовсім. Та тільки внучка була їй щоденним нагадуванням про минуле життя сина. Якось жінці потрапила до рук газета, в якій чорним по білому було написано, що часто люди легкої поведінки обирають собі псевдоніми ближче до Бога: Анжела, Ангеліна, Божена…

І навіть цей факт, придуманий жовтою пресою, став приводом недолюблювати дівчинку. Може, Ритка і була цією самою жінкою легкої поведінки, або прости господи, продажною жінкою, раз дала доньці таке ім’я?

А вже коли Микита одружився з Наталею – дівчиною з їхнього села, і один за одним у них зʼявилися дітки: дві дівчинки і хлопчик, так і зовсім Ангеліна відійшла на останнє місце. Усе найсолодше, найкраще насамперед віддавалося онукам від другої невістки. Саме для них Лідія Василівна відкладала з кожної зарплати копієчку, щоб у день народження порадувати дорогим подарунком. Саме про них завжди говорила з гордістю, хвалилася успіхами. А Ангеліни немов і не було.

Микита з Наталею, щойно діти трохи підросли, то в місто вирішили переїхати – у селі роботи все менше, зарплати все нижчі. А Наталя жінка пробивна, зможе в будь-якому колективі ужитися і доріжку свою протоптати. Ангеліні на той момент чотирнадцять виповнилося і вирішили, що в такому віці їй переїжджати не варто.

Та й переживав Микита, що своїм виглядом приверне вона непотрібну чоловічу увагу. Ангеліна була зовсім як мати: тонка, дзвінка, копицею лляного волосся змахне, розрегочеться, і всякий замилується. Немов актриса з екрана зійшла.

Щоправда, говорив Микита словами дружини, якій до падчерки діло було, тільки коли він за нею доглядав.

Дівчинка нібито й не засмутилася зовсім:

— Мені з бабусею добре!

— Звичайно, добре. Бабуся і приготує, і вранці розбудить, гуляти ввечері відпустить, – бурмотіла Лідія Василівна, вирішивши, що в словах онуки чистісінької води розрахунок: у домі, де господинею Наталя, ухилятися не вийде. За молодшими доглянь, поки всі на роботі, обід звари. Та й свого куточка у двокімнатній квартирі не знайдеш. А орендувати житло більшої квадратури – накладно.

— Ось із «гуляти» акуратніше! – суворо сказав Микита.

– Дивись у мене, аби з ким не водися, щоб о десятій годині під ковдрою була. І ти теж, – звернувся чоловік до матері.

– Дивись в обидва. А то…

Микита недоговорив, але всім присутнім було зрозуміло, що за «а то…» криється невисловлене «підеш стопами матері та станеш такою самою вертихвісткою, яка своє дитя кинула».

Так і жили Лідія Василівна та Ангеліна удвох. Син приїжджав рідко – у місті клопоту багато, час там немов стискається, і його вічно не вистачає. Чи жарт, до роботи годину добиратися, і назад стільки ж. Де вже тут відпочити? Та ще й Наталя позмінно працює, а якщо її зміна на суботу-неділю припадає, то сім’я точно без неї нікуди не поїде.

Лідія Вікторівна сумувала за сином. Так само відкладала гроші на подарунки онукам. Так само в її розмовах тільки Микита і його сім’я і були присутні. Подругам тільки про їхні успіхи й хвалилася: Микита нову роботу знайшов, начальство задоволене ним. Старший онук у шкільній олімпіаді переміг. Молодша на фігурне катання ходить. Ось квартиру скоро купувати збираються. Молодець Микита – хороша сім’я в нього. Міцна, працьовита.

А Ангелінка що? Вона її особливо не помічала. Дівчинка клопоту не завдавала, жила якимось своїм життям. Домашні справи робила, уроки вчила, з подружками гуляла, але не допізна. Школу закінчила, у районному центрі в технікум вступила. У місто пробувала, звісно, але куди вже їй на бюджетний з її рівнем знань? А в технікумі познайомилася з хлопцем, і як диплом отримала, так того ж року заміж вийшла. У сусіднє село переїхала, тридцять кілометрів від рідного.

Лідія Василівна навіть зітхнула з полегшенням: відповідальність передала. Одній, звісно, незвично жити було. А тут ще на пенсію вийшла і якось зовсім нудно стало. Дзвонила Микиті з Наталею: мовляв, привозьте онуків хоч на канікули…

Ті приїжджали, але все для них було незвично і незатишно. І вбиральня на подвір’ї, і півень, що кукурікає ні світ ні зоря, і необхідність допомагати бабусі по городу…

Вони вже й забули, що колись жили таким самим життям. Дедалі частіше тікали до батьків Наталії – у них умови були сучаснішими, давалася взнаки наявність чоловічих рук у домі. Микита теж пропонував зробити матері вбиральню в будинку. Але Лідія Василівна відмовлялася: незвично, дорого, та й завдавати синові клопоту не хотілося.

А ось Ангеліна приїжджала часто. Майже щотижня. Навесні-влітку по городу допомогти, восени зі збиранням врожаю підсобити, взимку з чищенням снігу. Лідія Василівна навіть злилася іноді: ну що зачастила, не дає про себе забути. А та прийде, пощебече на кухні, та тут же в сад смородину збирати.

— Ангеліно, ти ось цю, велику, окремо збери. У сінях залиш. У суботу Микита приїде, забере. Малину не чіпай, Василина її любить, нехай із кущів поїсть.

— Так осиплеться, бабусю…

— Не осиплеться, – підвищувала голос Лілія Василівна.

– Дочекається. Роби, як кажу.

І Ангеліна слухняно збирала смородину, ставила відерце в прохолодне місце, щоб дочекалася батька.

А батько не приїжджав, і в наступний свій приїзд Ангеліна знаходила те саме відерце, але з ягодою, що вже заграла. Та й малина сипалася на землю, так і не зібрана улюбленою онукою.

Лідія Василівна не здавалася.

— Ангелінко, там пенсію принесли. Ти квитанції сходи оплати, а решту поклади в конверт, ну ти знаєш де.

— Бабусю, а може тобі продуктів купити? Я ж усе одно повз магазин піду.

— Не треба нічого! Усе в мене є. Відклади в конверт. Даші цього року нові ковзани купувати треба…

І в наступний свій приїзд Ангеліна привозила дещо з круп, домашніх пирогів. Пригощала бабусю, а та хмурилася: не треба мені нічого!

Зате як раділа Лідія Василівна подарункам сина. Новий чайний сервіз, чайник красивий, та шаль тепла. Хороший у неї син, турботливий. Так усім і говорила.

Ніч змінював день, опале листя вкривав сніг, зелена трава проростала щовесни. Роки йшли. Ось уже Ангеліна – двічі мама. І Микита із сивиною. І Лідія Василівна без палички на вулицю не виходить. Час нікого не щадить. І віковим деревам приходить свій термін, що вже казати про тендітне людське тіло?!

— Бабусю, може, у мене поживеш? – запитала Ангеліна.

— Ще чого?! – обурилася Лідія Василівна. – У цьому будинку все життя прожила, тут і Богу віддавати душу буду.

— Але ж важко тобі.

— Нічого, справляюся! – відрізала старенька, а Ангеліна сумно обвела будинок поглядом.

Зараз це можна було робити, не криючись: Лідія Василівна майже нічого не бачила. Домом пересувалася впевнено – тут кожен кут знайомий. Але ходила повільно, обережно. Раз у раз Ангеліна виявляла на тілі бабусі нові синці.

Колись чистий і охайний будинок вкривався пилом. І хоч жінка кожен свій приїзд намагалася навести порядок, але дух тління вже оселився в ньому. Різкий неприємний запах чувся, щойно зайдеш – до вбиральні Лідії Василівні дійти важко, не завжди все виходило гаразд. Від біотуалету, привезеного онукою, вона спочатку відмахувалася, сердилася, але потім звикла.

Інший раз запах пригорілої їжі перебивав усі інші запахи. Ангеліна стала привозити бабусі готову їжу. Та, вередувала, мовляв, сама ще в змозі кашу собі зварити. Переконати вдалося тільки завдяки тому, що розігрівати їжу, привезену Ангеліною, необхідно в мікрохвильовій печі, а дарма чи що її Микита подарував?

Роки стали йти повільніше, дні тягнулися нескінченно, сил залишалося все менше.

Микита матір не забував, приїжджав. Привозив продукти, ліки, жив у неї по кілька днів. Але залишатися надовго не міг – робота, справи.

Він уже й сам став дідусем не тільки завдяки Ангеліні, а й інші діти подарували онуків. Наталя все частіше бувала у своїх батьків – воно й зрозуміло, ті теж не молодіють, і їм турбота потрібна. А онуки, ну що онуки: їм би своє життя в місті влаштувати. Складно зараз усе, Лідія Василівна не завжди розуміла, про що говорять. Іпотеки, кредити, нові незрозумілі професії.

Ангеліна, як і раніше, приїжджала майже щодня. Вона вже кілька років водила автомобіль, і тридцять кілометрів для неї не відстань.

— Не їздила б щодня, – бурчала бабуся.

— Ну як я тебе тут одну залишу?

— Андрій твій лається, мабуть?

— А чого йому сваритися? Він у мене хороший, добрий.

— Добрий, так. Ґанок он мені підправив. Чула, як він із дітлахами розмовляє, вчить їх усьому. Молодець!

— Так, він їх до роботи з дитинства привчає. Вони вже й без нього багато що зробити можуть.

— Мужик із руками ніколи не пропаде. Мужик усе вміти повинен… – Лідія Василівна сумно зітхала. – Дмитрик ось не дуже любить руками працювати…

— Ну Діма головою зате добре працює! – вставала на захист брата Ангеліна. – Адже він у місті ріс, у нього необхідності лагодити паркан немає. Кожен на своєму місці, бабусю.

— А що толку від того? – бурчала старенька.

І Ангеліна чула за цими словами образу. Вона онука любила більше за інших: продовжувач роду як ніяк. Завжди йому найбільше уваги від бабусі діставалося. І навчання в інституті Лідія Василівна допомагала оплачувати, і на весілля грошей дала. А він і не приїжджає до неї зовсім. Та й внучки увагою не балують: ніколи. Одна Ангеліна й не забуває. Тільки вона і приїжджає тепер уже щодня. А зараз і зовсім стала ночувати залишатися: тиск у Лідії Василівни скаче, голова немов у киселі, ноги не слухаються. Пігулки пити забуває, або вип’є, та не ті.

— Ритко, налий води… У горлі пересохло…

Ангеліна здригнулася. Чого це бабуся її материнським ім’ям назвала? У душу забрався крижаний холод.

— Зараз…

Піднесла склянку до сухих бабусиних губ.

— Акуратно, не поспішай, я притримаю.

Лілія Василівна попила, потягнулася сухою рукою до онучиного обличчя. Доторкнулася шорсткими пальцями до носа, щік, провела по волоссю.

— Зовсім не бачу нічого. А чую твій голос, торкаюся тебе і бачу перед собою Ритку. Так ти на неї схожа… Така ж гостроноса, моторна та худа.

— Ну не така вже й худа, – засміялася Ангеліна.

— Ти двох виносила, тобі тріскою бути не належить, – відрізала бабуся. – Ти, знаєш, внучко. Не любила я твою матір. Здавалося мені, що сина вона в мене вкрала, тебе геть кинула. А зараз лежу вночі без сну і думаю, як би вона тебе з собою забрала тоді, хто б зараз за мною доглядав?

— Ну що ти, бабусю, не одна ж ти!

— Не одна… – зітхнула Лілія Василівна. – Та тільки виходить так, що тобі я потрібніше за всіх виявилася. А ти… – вона зковтнула, – Недолюбила я тебе. І в матері твоїй головне не розгледіла. За обличчям душі не побачила.

Ангеліна стиснула бабусину долоню, погладила набряклі вени.

— Ну як недолюбила? Я твою турботу завжди відчувала. І ти ж не відправила мене в місто, коли татко переїхав. Так не хотіла я туди їхати, з тіткою Наталею жити без твоєї опіки. Ти й погодилася залишити мене. Але ж не любила б, спровадила б.

— Як у житті все влаштовано, внученько… Як усе влаштовано… Бог дає нам, а ми відмовляємося, кажемо «за що мені це?». А час минає і розумієш, що якби не трапилося тоді лиха, то й не було б зараз добра.

Ритка, вона ж ось така сама, як ти, добра була. Кошенят усіх жаліла, дітлахи на вулиці до неї липли. І з нею Микита іншим ставав. Вона пожартує, посміється, та свого доб’ється. А Наталя вона сувора.

Мені завжди здавалося, що така жінка і має бути. А зараз він кроку без її дозволу ступити не може. А Андрій твій сам приїжджає допомагати, бо знаєш ти, чим чоловіка взяти. Добра ти… Ангел ти в мене.

— Ну що ти, бабусю! Який уже я ангел? Та кожен на моєму місці так само вчинив би.

— Ех, Ангелінко… Виявляється потрібно осліпнути, щоб знову почати бачити.

Як часто те, що здається нам бідою, виявляється нагородою. Як часто ми дивимося на людей крізь призму свого досвіду, не бажаючи й чути, що в цьому житті у кожного свій шлях і ніхто не зобов’язаний відповідати нашим очікуванням. Але мудре життя все розставляє по своїх місцях.

І слава Богу, якщо ми встигаємо засвоїти урок до того, як підемо туди, звідки можна тільки спостерігати, а зробити вже нічого неможливо.

КІНЕЦЬ.