Вішаючи піджак Євгена в шафу я автоматично запхала руку в кишеню. Мене туди наче магнітом потягнуло, і не даремно. Там я знайшла чек з дорогого ресторану.

Зі мною він завжди був економний. Найбільше, що ми могли собі дозволити, це сходити на піцу з томатним соком. А в списку оплачених страв були такі, що мені і не снилися. Це був дорогущий рибний ресторан, де вони їли устриці, яких я в очі не бачила

Мене звати Ліліана, і мені 56 років. Мій шлюб тривав понад двадцять років, і я завжди вважала його міцним і стабільним. Ми з чоловіком були парою, яка звикла до рутини, і, здавалося, обом це підходило. Я цінувала передбачуваність нашого життя.

Недільні обіди, прогулянки вихідними, теплі вечори вдома — усе це давало мені відчуття безпеки. Але, як виявилося, не Євгену.

Одного разу, у звичайну неділю, я приготувала наш улюблений обід — картоплю з запеченою куркою. Чоловік прийшов на кухню й сів за стіл із таким виглядом, ніби несвідомо прийшов до свого начальника в офіс, а не до власної домівки. Коли я подала тарілки й сіла поруч, він раптом випалив:

— Ліліано, я більше так не можу. Наше життя нудне.

Ці слова були як грім серед ясного неба.

— Що ти маєш на увазі? — здивовано запитала я.

— Усе повторюється день у день. Я почуваюся, як хом’як у колесі. Немає ні цікавості ні яскравих фарб. Я довго так не витримаю.

Його слова зачепили мене до глибини душі. Адже я завжди намагалася зробити наше життя комфортним. Для мене рутина була символом стабільності. Хіба це погано?

— А ти колись казав, що тобі цього замало? — відповіла я, стримуючи емоції.

— Ні, але це не означає, що я не відчуваю себе скованим, — відповів він і, навіть не торкнувшись їжі, встав із-за столу й вийшов.

Це був лише початок.

Чоловік змінився. Євген почав частіше затримуватися на роботі, раптом захопився спортом, купив собі абонемент у дорогий тренажерний зал, відмовився від солодощів і навіть попросив мене готувати менші порції. Спочатку я раділа за нього. Думала, що це хороший спосіб боротися з кризою середнього віку. Але зміни були надто очевидними.

Я намагалася зрозуміти, чи це дійсно прагнення до кращого життя, чи за цим ховається щось інше. Відповідь прийшла швидко.

Одного вечора Євген прийшов додому пізніше звичайного. Вішаючи його піджак в шафу я автоматично запхала руку в його кишеню. Мене туди наче магнітом тягнуло, і не даремно. Там я знайшла чек з дорогого ресторану.

Наші з ним вечері не виходили за межі місцевої піцерії. Це змусило мене звернути увагу на його телефон. Повідомлення було коротке, але очевидне: “Дякую за чудовий вечір, коханий”.

Мій світ обвалився. У Євгена є інша жінка…

Я дізналася, що його дамочка на стороні – молода колега з роботи. Її енергія та легкість зачарували його. Він проводив із нею вечори, поки я чекала його вдома, готуючи ті самі “нудні” страви.

Я спочатку мовчала, сподіваючись, що це швидко закінчиться. Але з кожним днем він ставав холоднішим до мене, а брехня в його очах лише посилювала неприємні відчуття.

Коли я остаточно впевнилася в його вчинку, прийшов час діяти. Я не могла дозволити йому далі топтати мою гідність. Одного дня, коли Євген повернувся додому, побачив у коридорі свої валізи.

— Що це означає? — запитав він, здивовано дивлячись на мене.

— Це твої речі. Тепер ти вільний. Ти ж цього хотів, правда? Іди до своєї молодої дамочки, хай вона подарує тобі те саме “веселе” життя, яке ти шукав.

— Ліліано, це було лише один раз! Це нічого не означає! — почав виправдовуватися він.

— Ні. Для мене це означає, що я більше не дозволю тобі так зі мною чинити. Мій адвокат зв’яжеться з тобою. А тепер — іди звідси.

Я була непохитною. Наступного дня я замінила замки в дверях і вперше за багато років відчула себе сильною.

Тепер я залишилася наодинці зі своїм “нудним життям”. Але я відчуваю, що можу змінити його на краще.

Я стою на порозі нового життя.

Як знайти в собі сили залишити минуле позаду та почати все з чистого аркуша? Як вийти з цієї ситуації з гідністю та знову навчитися радіти кожному дню?

Джерело