Степан повернувся додому після отримання зарплати і вирушив до квіткового магазину, де вибрав найдорожчий букет.

Продавчиня, помітивши його сивину та зморшки, захоплено глянула на чоловіка і, не стримуючи подиву, запитала:

– У вас, мабуть, якась особлива нагода? Ви, певно, дуже любите свою дружину! Пощастило їй!

Степан подякував чемно, зібрав квіти і вийшов. Не встиг він зачинити двері, як відчув, як по його щоці зрадницьки потекла сльоза.

Він мовчав, не відповівши продавчині, бо ці квіти він купив не для того, щоб піднести дружині і потішити її, а щоб покласти на її могилу.

Степан не міг заспокоїтись. Його світ змінився два роки тому, коли не стало Марії. І навіть тепер, коли минув час, йому все ще не вдавалося оговтатися. Кожного разу, коли він мав час і гроші, він відразу купував найкращі квіти і йшов до неї.

Він сам не міг зрозуміти, як так сталося, що він, чоловік середнього віку, що вже не один рік носив на собі тягар нещасливого вчинку, ніколи не міг подарувати їй квітів, коли вона була жива.

Степан ніколи не розумів, чому жінки так люблять квіти. Коли вони святкували 8 Березня чи інші свята, він дивувався з того, як всі чоловіки носились із букетами, даруючи їх своїм жінкам.

А він завжди вважав це марною витратою грошей, адже квіти так швидко в’януть. У нього не було жодного бажання дарувати Марії квіти, навіть на свята, хоча вона, як і кожна інша жінка, мріяла про такий жест.

Чоловік був переконаний, що для щастя Марії вистачить того, що він приносить додому зарплату, що він не п’є, не гуляє, завжди повертається додому – хоч і не завжди вчасно.

Він думав, що для жінки важливо тільки це. Але Марія, хоч і не говорила йому про це, теж хотіла чогось більшого. Вона чекала від нього хоч маленької уваги, хоча б інколи отримати квітку, яка б символізувала його ніжність, його повагу і любов.

Але Степан так і не зрозумів цього. Найболючішим був той момент, коли Марія, попередивши чоловіка, що хоче провести 8 Березня з ним, так і не дочекалася його.

Степан обіцяв їй, що повернеться після роботи і вони проведуть цей день разом. Але обіцянка так і залишилася порожнім словом. Того дня він пішов з друзями в бар, і там добре і весело провели час.

Марія розуміла, що чоловік має право інколи відпочити від сімейних обов’язків, але все ж таки це було свято, яке вона хотіла провести разом з ним. Степан, знову не прийшовши додому вночі, не подзвонив і навіть не попередив дружину про свою відсутність.

Марія була в розпачі. Тієї ночі вона плакала, не розуміючи, чому чоловік, якого вона любила, так безцеремонно і безжально поводиться з нею.

Коли ж Степан вранці повернувся додому і пояснив, що затримався через свого друга, який попросив його допомогти привітати з 8 Березня своїх колег-жінок в банку, Марія вже не могла стримати свій розпач.

Виявилося, що він купив квіти для колег, торти для них же, і витратив весь день на святкування з іншими жінками. І навіть не потурбувався, щоб приїхати додому, щоб побути з нею, хоча обіцяв.

Тим більше, що цей день був важливим для Марії. Їй було боляче не через те, що він не купив їй квітів, а через те, що він не приділив їй часу в цей особливий день. Для неї, як для жінки, це було дуже болісно. Степан не розумів, що Марія не просила нічого великого – просто кілька теплих слів, трохи уваги та турботи.

Цей момент відобразився на здоров’ї Марії, адже вона була з тих жінок, які не любили відкрито висловлювати свої почуття і завжди намагалася зберігати спокій, не даючи волі негативним емоціям.

Однак, як виявилося, не висловлені емоції руйнували її зсередини. Лікарі сказали, що це було найгірше, що можна зробити для себе – постійно тримати в собі біль і невдоволення.

Невдовзі Марія захворіла, і коли Степан зрозумів, як серйозно все, було вже пізно. Її не стало, і він залишився один. Він став жити в іншому світі, де вже не було Марії, і він не міг повернути назад ті роки, коли він був таким байдужим до її потреб.

Степан носив квіти на її могилу, щоразу, коли мав час. Та вже не було її, і квіти не могли повернути те, що він втратив.

Одного разу, сидячи на лавочці біля могили, він почув дитячий голос:

– Дідусю, а чому ти плачеш?

Обернувшись, Степан побачив маленьку дівчинку з квітами в руках.

– Я сумую за бабусею, – відповів він, витираючи сльози.

– Моя бабуся теж на небі, – сказала дівчинка. – Але мама каже, що вона завжди буде з нами, в наших серцях.

Ці слова надали Степану сили. Він зрозумів, що Марія завжди буде жити в його серці.

З того часу, щоосені, Степан приходить на могилу до Марії з букетом білих лілій. Він сидить там годинами, згадуючи їхнє спільне життя. І кожного разу він відчуває, що вона поруч з ним, що їхнє кохання вічне.

– Маріє, – шепоче він, дивлячись на небо, – я люблю тебе.

І в цей момент йому здається, що він чує її тихий голос у відповідь: “І я тебе, мій коханий”.

Тепер, у тиші, він усвідомив свою помилку. Він зрозумів, як важливо цінувати те, що маєш, поки це є. І він ніколи не зможе виправити того, що не зробив.

Але його історія може бути нагадуванням для інших чоловіків – цінуйте своїх дружин, даруйте їм квіти, час, увагу, адже життя непередбачуване. І одного дня може бути вже занадто пізно.

Джерело