Моє заміжжя не тривало й року. А все через безглуздий принцип батьків, що нема чого з хлопцем жити до весілля. Так і до весілля не дійшло, і не було б такого жахливого розчарування, вдалося б заощадити час і гроші. Відразу б з’ясувала, що він мамин синочок, і відійшла від такого подарунка подалі.

Мої батьки – люди дуже консервативних поглядів. Я в них пізня дитина, мене народили, коли їм було сорок років. Погляди життя вони сильно відрізнялися від батьків однолітків. З хлопчиками дружити в школі було рано, вдома має бути рівно о дев’ятій, ніякого макіяжу до школи і все в цьому дусі. Про ночівлі з подругами я й думати не могла. Вперше я ночувала поза домом без батьків на першому курсі.

У відносинах чоловіка і жінки у батьків теж є свій погляд. До весілля лише за ручку триматися і максимум поцілунок у щічку. Інакше тебе одразу можуть затаврувати дівчиною гуляючою, легковажною та для шлюбу непридатною.

Загалом обмежень у мене завжди було дуже багато. На тлі решти однолітків я була білою вороною, і, звичайно ж, мені це не подобалося. Але й проти батьківської волі я не могла йти. Так, іноді тихесенько бунтувала, наприклад, фарбувала в школі вії, але на щось серйозніше не наважувалася.

В університеті мене доглядали хлопчики, але я ні з ким не гуляла – батьки були проти. Говорили, що спочатку треба здобути освіту, а потім уже думати про хлопчиків.

– Їх у твоєму житті може бути багато, а от бездарно витрачений час не повернеш, – хором наставляли мене батьки.

Зараз я з ними згодна, але тільки щодо часу. Бездарно витраченим я вважаю час, який провела у шлюбі з Вітею. Хоч і вклалися ми у вісім місяців, але все одно, цей час можна було витратити більш продуктивно і без душевних потрясінь.

З Вітьою ми були колегами, познайомились на роботі. Він високий, в міру доглянутий, завжди згладжений, пахучий і дуже галантний. Мені така увага була приємна, я навіть не запитала, чому такий чоловік у свої двадцять дев’ять років усе ще один.

Відносини розвивалися стрімко, але зайвого я йому не дозволяла, виховання, знаєте. Пропозиція з’їхатися була відкинута з обуренням, я пояснила, що спільне проживання можливе лише після походу до РАЦСу. Вітя взяв до уваги, і півроку ми чинно гуляли під ручку, ходили в кафе та кіно, загалом, був традиційний танець залицяння.

Потім Вітя познайомився з моїми батьками і пишномовно попросив мої руки. Отримавши благословення від моїх батьків, повів мене знайомитись зі своїми.

У нареченого вдома всім заправляла мама. Вона здалася мені надмірно дбайливою. Чи не з носовою хусткою за сином ходила, але я чомусь не надала цьому значення. У голові вже звучав марш Мендельсона, що відкриває мені двері до самостійного життя.

Мама Віті схвалила, що я росла в такій скромності і не схожа на інших гулящих дівчат, які зазвичай  крутилися біля її красеня-сина. З весіллям було вирішено не зволікати, тим більше, що якогось масового гуляння не намічалося.

Ось ми розписалися і прийшли жити до будинку свекрухи. Навіть мої батьки тепер не заперечували, адже чоловік має ввести дружину до свого дому, а якщо свого поки немає, то до дому своїх батьків. Це правильно, на думку батьків.

Навіть мій сплячий спроможний розум зміг відразу зрозуміти, що десь я сильно прокололася з цим шлюбом. Таке відчуття, що я не одружилася, а всиновила Вітю. Від мене потрібно було стежити за чистотою його шкарпеток, нагадувати йому прийняти душ і почистити зуби, готувати одяг та збирати з собою їжу на роботу.

Вдома за Вітьою теж треба було доглядати – накладати йому їжу, наливати чай, мити ванну, щоб він міг там полежати в піні, заправляти ліжко та не заважати відпочивати. За виконанням усіх цих обов’язків пильно стежила свекруха. Якщо я щось упускала, то мене довго і нудно вичитували.

Я завила вовком уже за півроку. Жодні мантри, які я собі читала, ніякі вмовляння мама, що треба просто звикнути, жодні обіцянки чоловіка, що він поговорить з мамою, нічого не змінювали. Зрештою я порушила питання рубом – або розлучення, або йдемо на орендовану квартиру. На священний жах свекрухи, Вітя обрав переїзд.

Моє серце співало і тріумфувало, я думала, що вирвавши чоловіка з-під маминої турботи, вдасться його переробити в нормальну самостійну людину, але не вдалося. Після роботи я їхала додому, а він до мами, бо вона хвилюється за нього. Приїжджав уже до ночі, ситий, задоволений і втомлений. Але я тоді ще сподівалася.

Остаточно я зрозуміла, що все, тільки розлучатися, коли до нас у гості напросилася свекруха. З моменту переїзду вона в нас ще не була, тільки чоловік до неї їздив. А тут вирішила зробити візит. Звичайно, два дні перед приходом свекрухи пройшли для мене в режимі збирання. Не можна було вдарити в бруд обличчям.

Але мої старання не допомогли. Свекруха пройшлася по нашому житлу з гримасою жаху та гидливості на обличчі. Хоча нічого кримінального у квартирі не було. Так, старий ремонт, який би непогано освіжити, але все в робочому стані і виглядає акуратно, просто не сучасно.

Але мама чоловіка поводилася так, ніби прийшла в притулок бродяжок та жебраків. Нікуди не сідала, від чаю відмовилася, навіть рукавички не зняла. А потім голосно заявила, що вона не для того тридцять років сина виховувала, щоб він тут загнувся в такому жахливому клоповнику. Віті була дана команда збирати речі та відбувати разом із мамою додому.

На мій подив, Вітя насправді почав збирати сумку, зніяковіло поглядаючи на мене. Взявши найнеобхідніше, вони з мамою пішли, а я залишилася сама в квартирі. Ось до такого мене життя не готувало.

На роботі чоловік намагався зі мною заговорити, жартувати, та я його ігнорувала. Потім він заявив, що поїхав із мамою, щоб вона не хвилювалася. Чи хвилююсь я, мабуть, його мало хвилювало. А найголовніше, назад він не збирається, бо інакше мати пoмре від розриву серця.

На розлучення я подала того ж дня. Нас розвели швидко, хоча Вітя досі не розуміє, а що він не так зробив.

Добре в цій ситуації тільки те, що в мене тепер більше сміливості. Тому що я так і не повернулася до батьків, просто змінила житло та роботу. І тепер я слухатиму тільки себе.

КІНЕЦЬ.