Більшу частину свого життя я віддала роботі, намагаючись допомогти дітям, але, на жаль, не отримала навіть подяки. Тому я вирішила, що настав час їх повчити.

15 років я працювала в Португалії. Відмовляла собі у всьому, економила, щоб допомогти родині. Купила сину з невісткою квартиру, потім ще й машину.

Зробила ремонт у їхньому житлі, постійно надсилала подарунки, одяг і смаколики онукам. Доньці теж не відмовила — допомогла купити будинок і відкрити бізнес.

Два роки тому, коли я вирішила зменшити свою фінансову допомогу і надсилати лише подарунки, син почав мене критикувати:

— Чому ти нам більше не допомагаєш? З такими цінами дуже важко жити!

— Я купила вам квартиру та машину, цього більше ніж достатньо. До того ж, постійно надсилала подарунки. Мені теж потрібно думати про старість. Хочеш, щоб я жила на мізерну пенсію?

— Твоя квартира в хрущовці, а ми мріяли про новобудову. І машина не найновіша. Могла б і більше постаратись. А от доньку ти не образила, допомогла з бізнесом.

— Я їй дала на відкриття бізнесу ту ж суму, яку вам на машину.

Ця розмова переросла в скандал, після якого син припинив зі мною спілкування.

З донькою ж таких проблем не було. Вона з чоловіком відкрили кафе в нашому місті і мали непоганий прибуток. Донька ще й допомогла з ремонтом будинку.

Коли я повернулася додому у свій відремонтований будинок, син відразу написав, чи привезла я подарунки для онуків.

Онукам я привезла подарунки, а їм з невісткою — ні. Вони мене згадували тільки тоді, коли потрібні були гроші. Тепер я не хочу навіть про них думати.

Як мати, я вклала багато в своїх дітей. Якщо вони хочуть більше, хай заробляють самі. Я їм лише бажаю успіху.

Тепер буду жити для себе. Діти виросли, і нехай самі працюють, а не чекають маминих грошей.

Чи не права я?

КІНЕЦЬ.