– Я забороняю вам продавати квартиру! – лаяла дочка свою матір Олександру Миколаївну. – Це, взагалі-то, наша майбутня спадщина.

– Ще чого надумали, в хату вони зібралися переїжджати! А потім вам ремонт буде потрібний, а може, і город нас змусите копати!

– Але нам незручно вже на дев’ятому поверсі, і ліфт постійно на ремонті, батько поки підіймається додому, то весь пітніє, – відповіла Олександра Миколаївна дочці Каті.

Але та її не слухала, а все підвищувала голос, і градус скандалу.

Майже тридцять років Олександра Миколаївна та Георгій Павлович прожили у квартирі, отриманій колись у спадок від її бабусі.

У ній ростили двох дітей, а потім лишилися вдвох. З роками їх дев’ятиповерхівка теж не стала новішою, сміттєпроводи заварили, щоб не бігали пацюки, та не смерділо.

Ліфти постійно зупиняли на ремонт та профілактику, а гарний вид, на який у молодості любила дивитися з балкона їхнього дев’ятого поверху Олександра Миколаївна, забудували іншими висотками.

– Олександро, я так довго не витримаю, – прошепотів дружині Георгій Павлович, після чергового забігу на дев’ятий поверх без ліфта. – Мені шістдесят п’ять, ще кілька років, і цей марафон виявиться останнім.

– Присядь, відпочинь, – підставила чоловікові табурет Олександра Миколаївна. – Так, з цими ліфтами зовсім ніякого толку немає. А головне, раніше ми так раділи, що ніхто не тупає по головах. А тепер я все віддала б за перший поверх.

– Ага, з підвалом під підлогою, та комарами цілий рік, – зітхнув Георгій Павлович. – Та ми навіть дачу з тобою продали, а як її любили.

– Ти там такі квіти вирощувала, як зараз пам’ятаю, і троянди, і золоту кулю. Куди тепер подітися? Скоро засядемо тут, як дві рохлі, та чекатимемо милості від дітей, щоб вони продукти нам привезли.

– Ну ні, мені така перспектива не до душі! – обурилася Олександра Миколаївна. – Ти нарешті виходиш на пенсію. Можемо розпочати нове життя, якомога далі від рідного заводу.

– Що ти маєш на увазі? – здивовано спитав Георгій Павлович. – Яке ще нове життя?

– А ось таке, – посміхнулася Олександра Миколаївна. – Як ти дивишся на те, щоб купити будинок у межах міста? Моя подруга нещодавно так з чоловіком зробила, ти її пам’ятаєш, на ювілеї бачив, Нінель.

– Ми разом займаємось скандинавською ходьбою. І вони купили будинок на Квітковій вулиці, поряд лісопарк, де й тренується наша секція. Собаку завели, уявляєш, гуляють тепер.

– Це дорого, мабуть, – сказав Георгій Павлович. – Але звучить привабливо.

Порахувавши ці слова чоловіка схваленням її планів, Олександра Миколаївна взялася до справи.

Вона добре розпитала ту саму подругу Нінель про схему, за якою вони купували будинок, паралельно продаючи свою квартиру.

Та дуже зраділа перспективі отримати приятельку, яка житиме по сусідству, і за місяць ощасливила Олександру Миколаївну дзвінком:

– У мене чудові новини! – Кричала Нінель так, що було чудово чути за метр від слухавки. – Сусіди продають будинок на ділянці, що примикає до нашої.

– Купуйте його, без церемоній будемо бігати один до одного на каву. Зробимо хвіртку між ділянками у паркані.

– А дорого продають? – Запитала Олександра Миколаївна, відчуваючи, як б’ється її серце. – Може, ми не потягнемо.

– Приїжджай із чоловіком, сама з ними поговори. Вони готові почекати, там теплиці, гараж на ділянці, будинок капітальний, цегляний. Вони до дітей зібралися переїжджати в іншу область. Самі хочуть, щоб будинок у добрі руки пішов.

Олександра Миколаївна з Георгієм Павловичем того ж дня поїхали дивитися будинок, запропонований для покупки.

Він виявився рівно таким, як вони завжди мріяли, просторим, можна брати на літо онуків, із літньою мансардою, що замикається на зиму. З садом, теплицями та малинником. Олександра Миколаївна взяла у Нінель контакт рієлтора.

Наступного дня у їхній квартирі вже снувала активна молода жінка Рита, робила виміри та знімки, запевняла, що така квартира піде швидко.

У неї навіть були на прикметі потенційні покупці. Повні райдужних планів та надій, Олександра Миколаївна з чоловіком стали чекати на огляд квартири. А про їхні плани тим часом дізналися діти, і це їм зовсім не сподобалося.

Зазвичай Катя та Дмитро не особливо спілкувалися, брат був на пару років старший, сестра завжди здавалася йому надто легковажною.

Крім того, кожен вважав, що батьки саме йому недодали ласки, кохання та уваги. Хоча і син, і дочка здобули освіту в комерційних навчальних закладах, і обох батьки забезпечили квартирами, що дісталися їм у спадок від їхніх батьків.

Першою про плани мами та тата дізналася Катя. Вона гортала сайт з оголошеннями про продаж квартир, та раптово побачила знайомі інтер’єри. Вона зробила знімок екрана з оголошенням, а потім зателефонувала до Дмитра.

– Послухай, мабуть, наші батьки стали жертвами якихось аферистів. Інакше, з чого їм квартиру терміново продавати?

– А може, це взагалі підставне оголошення, – відповів Дмитро. – Хоча звідки тоді шахраї мають фото квартири. З’їздьмо до батьків разом, нехай пояснюють, що за справи такі творяться.

– Так, тут краще виступати з єдиною думкою. Навіть якщо вони продають, ситуація все одно дивна. З чого б раптом батьки вирішили позбутися квартири? Може, вони боргів наробили, чи набрали кредитів? І де збираються жити – у тебе чи в мене?

Розлючені діти приїхали до батьків пізно ввечері, та одразу розпочали розмову зі скандалу. Дорогою вони встигли посваритися і між собою, але тут об’єдналися, щоб натиснути на батьків.

– І коли ж ви збиралися сказати нам, що продаєте квартиру? – кричала на матір Катя. – Чи взагалі планували зробити все нишком?

– Загалом це наша квартира, – сердито відповіла Олександра Миколаївна, яку відірвали від перегляду улюбленого телесеріалу.

– У що ви вляпалися кудись, мамо? – подав голос Дмитро. – Борги, кредити, я не знаю, може, батько зосліпу когось задавив, чи на дорозі підрізав? Чому такий поспіх?

– А що ви так переполошилися? – Поцікавився у дітей Георгій Павлович. – До цього місяця три навіть не заглядали. А тут обидва прискакали.

– А ми маємо право знати! – Підвищила голос Катя. – Ви взагалі, як діти стали наївні. Будь-який обдурити може. І потім, квартира ця грошей гарних коштує, навіщо вам такі гроші, двом пенсіонерам? Тут точно пахне шахрайством.

– Ми продаємо квартиру, щоб купити будинок, – з гідністю пояснила Олександра Миколаївна. – Шукаємо зараз варіанти, щоб зробити зустрічну угоду, та одразу переїхати.

– Та що ви надумали?! – обурився Дмитро. – Звідки раптом такі фантазії? Стільки років прожили у квартирі, а потім раптом відкрили в собі жагу до землеробства? І в яке село ви зібралися їхати?

– Взагалі-то, будинок у межах міста, – пояснила Олександра Миколаївна. – З газом, водою, каналізація центральна, всі зручності. І потім, Дімо, ми не молодшаємо.

– Батькові вже зараз важко підійматися на дев’ятий поверх, а ліфт ламається часто. Та і я поступово здаю. А там буде краса, природа довкола, при цьому, і магазини, і поліклініка поряд.

– Ага, а потім почнеться, зробіть діти ремонт, викосіть траву, розчистіть кучугури! Ми на таке не згодні! – обурився Дмитро. – Тут усім зручно, тільки ви чимось незадоволені вічно!

До згоди того дня вони так і не дійшли, батьки бачили, що Дмитро та Катя не надто задоволені цією ідеєю, але схвалення дітей їм і не потрібно. Єдиною власницею квартири усі ці роки була Олександра Миколаївна.

Незабаром знайшлися і покупці на їхнє житло, молода пара з дитиною, яка вирішила розширювати житлоплощу.

Свою квартиру вони вже продали, гроші мали на руках, не треба було чекати жодного схвалення від банку. Угоду уклали спокійно, без зайвої метушні, одразу оформили й купівлю будинку, і продаж квартири.

Через місяць, вступивши в права власності, подружжя почало звільняти нерухомість, поступово перевозячи речі у свій новий будинок.

Саме в цей день до них і приїхала раптом Катя, яка була впевнена, що батьки послухалися, і передумали продавати квартиру.

Побачивши, як у «Газель» біля будинку вантажать диван із вітальні батьків, вона одразу зателефонувала братові. Разом вони піднялися у квартиру, де господарювали вантажники.

– Це що тут відбувається? – Закричав Дмитро. – Та ви реально з глузду з’їхали! Мамо, тату, я офіційно заявляю, жодної допомоги від мене ви не отримаєте! Навіть, якщо благатимете. І адресу вашу нову знати не хочу!

– Дімо, а відколи ти вирішив, що можеш нам вказувати? – поцікавилася Олександра Миколаївна. – Так, ми тепер обоє на пенсії. І сходами бігаємо не так бадьоро. Але мізки поки що у нас на місці! А ти ніби відмовляєш нам в праві взагалі ухвалювати якісь рішення.

– Та тому, що ми розраховували на цю квартиру! – відповіла замість брата Катя. – У мене, не забувайте, однокімнатна. А діти ростуть, ми хотіли наступного року поговорити з вами, щоб помінятися місцями.

– Ти мені про це нічого не повідомляла! – гаркнув Дмитро. – Навіть таких планів не було. А я теж спадкоємець, взагалі-то. І, до речі, теж не проти був заїхати сюди з дружиною та дитиною. Мені так до роботи зручніше діставатися.

– А нас ви куди подіти планували? – сердито спитав Георгій Павлович. – Взагалі, вистачить міркувати так, ніби ми якісь речі. Незручні, старі, які можна перевезти з квартири у квартиру, засунути в комірчину, та забути.

– Тату, та не потрібно цього зараз. Ви вже наробили дурниць. Давайте скасовуйте переїзд, кажіть, що квартира не продається, – посміюючись, сказав Дмитро. – Пограли у дорослих самостійних людей, та й годі.

– Квартира продана, у неї тепер інші господарі, – спокійно сказала Олександра Миколаївна. – А ви могли б допомогти нам упакувати та завантажити речі, а потім розставити їх у домі.

– Ще чого! – Розлютилася Катя. – Самі справляйтеся, якщо вам наша думка взагалі не цікава.

Вони з Дмитром пішли, продовжуючи з’ясовувати між собою стосунки, а Олександра Миколаївна та Георгій Павлович переглянулися, та продовжили збори.

На щастя, в будинку вантажників зустрічали Нінель із чоловіком, на них можна було покластися. У цьому нові господарі будинку переконалися увечері, коли завершили переїзд, сусіди напоїли їх чаєм із пирогами, які напекла Нінель.

Наступні кілька тижнів сумувати їм було ніколи, бо вирішувалися питання з реєстрацією, та оформленням декларації з сімейним лікарем у поліклініці.

Георгій Павлович робив дрібний ремонт, Олександра Миколаївна наводила у кімнатах затишок. Нарешті будинок був облаштований.

Немов на підтвердження цього до них у сад прибігло руде кошеня, явно бездомне, худе і дуже голодне, його пенсіонери, порадившись, вирішили залишити в себе.

Діти ж наче й справді вирішили викреслити батьків зі свого життя, але переконавшись, що про допомогу ті просити не поспішають, виявили цікавість.

Першою зателефонувала Катя, напросилась у гості разом із дітьми. Приїхала на вечір і раптово вирішила залишитися на вихідні, її чоловік Коля разом із Георгієм Павловичем уже розпалював вугілля у мангалі, та весело реготав над анекдотами сусіда.

– А тут не так погано, – неохоче визнала Катя. – Діти так взагалі у захваті, треба вам ігровий комплекс сюди замовити для них із гірками та гойдалками. Нехай грають, у закритому дворі ще й спокійніше.

– А влітку басейн надуємо, плескатимуться, – посміхнулася Олександра Миколаївна. – І можна не боятися, що ввечері когось потривожимо.

– Сиди собі, чаюй у альтанці, хоч до ранку. І взагалі краса, зранку встаю, і хочеться жити. Птахи співають, світанок за вікном, ніякого поспіху та шуму машин.

– Так, вулиця у вас і справді тиха, – сказала Катя. – Ти пробач мені, мамо, що так бурхливо відреагувала на продаж квартири. Може, купівля будинку – це й на краще. Все одно для нас намагаєтеся і для онуків.

– Саме так, влітку їм тут роздолля буде, та й узимку сніжків наліплять, хоч фортецю будуй, хоч гірку роби. І тато нарешті перестав на свої коліна скаржитися, – відповіла доньці Олександра Миколаївна. – Шкода, твій брат цього не розуміє.

– Та Дімці просто треба тут побувати, – усміхнулася Катя, але вона не мала рації. Її брат зовсім не планував визнавати свої помилки.

Дмитро чекав, що батьки розпишуться у своїй безпорадності, щоб знову їх докоряти і впиватись цим, але натомість вийшло, що він просто перестав спілкуватися зі своєю родиною.

Слухаючи веселі розповіді Каті про вихідні у тата з мамою, Дмитро отримував все більш болючі удари по самолюбству. І вже не бачив шляхів до примирення.

А Олександра Миколаївна та Георгій Павлович вирішили, що перші назустріч синові не підуть, він сильно їх образив своїми словами.

Натомість із дочкою вони продовжують спілкуватися, та дуже задоволені своїм переїздом. Життя у приватному будинку зовсім не здається їм складним.

Ось як буває, як діти хочуть батькам добра, а виходить, що намагаються заради своєї вигоди! Невже самі цього навіть не помічають?

А ви як вважаєте, у сина є підстави для такої поведінки? Чи слушно вчинили батьки, не прислухавшись до порад дітей?

КІНЕЦЬ.