Мої діти вирішили, що на старість я повинна їх утримувати, бо так їх привчив батько.

Я вдало вийшла заміж і ніколи не знала потреби. Чоловік добре заробляв, тому я не працювала, займалася домом і вихованням дітей. У Михайла був бізнес – він займався ремонтом та продажем автомобілів, які привозив із Польщі чи Німеччини.

Син і донька також не знали відмов. Вони отримували все, чого бажали. Подорослішавши, кожен із них отримав від батька квартиру, а також шикарні весілля. Вони звикли, що все робиться заради них і для них.

Хотіли на море – летіли. Захотіли дорогі телефони – будь ласка, ось вам. Михайло завжди старався догодити дітям. Але сьогодні наслідки такого виховання стали для мене справжньою проблемою.

Чоловіка вони ще якось поважали, а мене сприймали лише як служницю. Я для них була лише кухаркою та прибиральницею, бо грошей їм не давала. Вони вимагали, щоб я готувала страви, які їм подобаються, щоб їхні речі були випрані, а кімнати прибрані. Самі ж удома не робили нічого.

Коли чоловік пішов із життя, діти почали ділити спадок. Мене вигнали з нашого будинку й продали його.

– Навіщо тобі такий великий будинок? Тим більше ти нічого для нього не зробила – все тато! – сказали вони.

За гроші від продажу будинку діти придбали собі автомобілі, а я залишилася без даху над головою. Мене прихистила подруга, яка порадила поїхати на заробітки, бо на своїх дітей надіятися годі. Я послухалася її.

Вже третій рік я працюю в Італії, заробляючи гроші на власне житло та спокійну старість. Тут я знайшла нових друзів, переважно українок, з якими ми часто підтримуємо одна одну. Моя робота теж мене влаштовує – доглядаю літню пані та допомагаю їй по господарству.

Ці роки я не приїжджала додому навіть на свята. У мене вже немає дому, куди можна було б повернутися. Але кілька днів тому несподівано зателефонував син. Як з’ясувалося, він не зміг утримати бізнес батька й загруз у боргах.

І тут він вирішив, що я, працюючи за кордоном, зобов’язана виплатити його кредити.

– Тато завжди нам допомагав, а ти ні! Хоч зараз могла б виправитися й допомогти! – кричав він.

– Я вам нічого не винна. Усі діти мають доглядати батьків на старість, а ви думаєте тільки про себе. Я теж тепер дбатиму лише про себе!

Після цієї розмови діти перестали зі мною спілкуватися. Мені боляче усвідомлювати, що в мене такі невдячні діти. Але я сподіваюся, що з часом вони зрозуміють свою помилку.

Чи права я? Я вважаю, що маю право дбати про себе, бо більше мені сподіватися нема на кого.

КІНЕЦЬ.