Як я раділа, коли дізналася, що донька знайшла хорошого чоловіка. Пригадую, як вона вперше привела до нас Дмитра. Постійно хвалила його:

– Мамо, уявляєш, йому лише 23 роки, а він уже успішний бізнесмен! А батьки в нього – тато чиновник, мама свій магазин має.

– Доню, але це ж не головне, – намагалася я пояснити.

Ліза завжди вважала, що не варта такого чоловіка. Хоча вона в мене справжня розумниця – найкраща учениця в школі, закінчила університет із червоним дипломом, займалася музикою й танцями. Та й ми не бідні – завжди мали все необхідне. Я намагалася донести, що вона гідна, і це Дмитро має пишатися, що йому так із нею пощастило.

З часом вони одружилися й оселилися у квартирі Дмитра. Згодом народилися діти. Донька ніколи не скаржилася, але я помічала, що не все в їхній родині гладко. Дмитро категорично забороняв Лізі працювати. На його думку, її обов’язок – сидіти вдома з дітьми й дбати про чистоту. Він не дозволяв їй ні з подругами зустрічатися, ні до мене приходити. Лише коли Дмитро був на роботі, донька могла викроїти трохи часу, щоб вирватися з дому.

– Ти що, роботи не маєш? Нема чого байдикувати! – часто дорікав він.

Звісно, Дмитро мав і хороші риси. Донька почувалася захищеною, мала все необхідне. Але хіба це причина, щоб забороняти їй навіть прийти до матері на чай? Мені вже 68 років, я залишилася зовсім сама й дуже потребую уваги.

Після смерті чоловіка Ліза почала частіше навідуватися до мене. Та навіть тоді траплялося, що вона відповідала на мій дзвінок пошепки:

– Мамусю, не можу зараз говорити, Діма вдома.

Я не могла зрозуміти, чому він так контролює її, навіть у спілкуванні зі мною.

Одного разу донька приїхала до мене, коли Дмитро був на роботі. Але він зателефонував їй, і я випадково почула розмову.

– Ти де?

– У мами.

– Навіщо?

– Просто подивитися, як вона.

– Не більше 10 хвилин, щоб ти там сиділа!

Я не могла повірити своїм вухам. Але найгірше було те, що Ліза погодилася й рівно через 10 хвилин поспішила додому, аби Дмитро не сварився. Того вечора я довго плакала, а наступного дня вирішила поговорити з зятем особисто.

Коли я прийшла до їхньої квартири, Дмитро здивувався – він не любить, коли я приходжу без попередження.

– Мамо, щось трапилося?

– Я до Дмитра, – сказала я.

Він явно не очікував такого повороту.

– У нас серйозна розмова. Чому ти проти, щоб Ліза спілкувалася зі мною?

– Я не проти. Просто вважаю, що це марна трата часу.

– Ти що, перетворив її на в’язня?

– Ні, але ви маєте зрозуміти, що в нас своя сім’я, і ми самі вирішуємо, як жити.

– А ти маєш зрозуміти, що я стара й також потребую уваги. Уяви, що твоя дитина навіть на хвилину не може забігти до тебе.

Скільки я не намагалася достукатися до нього – марно. А найбільше мене вразила Ліза. Вона образилася, що я прийшла поговорити з Дмитром.

Тепер я не знаю, що робити. Мені здається, що донька потрапила в пастку. Але хіба я можу просто стояти осторонь і спостерігати?

КІНЕЦЬ.