Анатолій ніколи не був ідеальним чоловіком. Ми часто сварилися, а його зради я пробачала не раз. Але він любив наших дітей, мав стабільну роботу і не зловживав алкоголем. Я намагалася оцінювати ситуацію тверезо, дивлячись, як живуть подруги, і думала, що мені ще пощастило.

Разом ми прожили 36 років, але останні з них стали найважчими. Чотири роки тому Анатолію діагностували рак шлунка. Я сподівалася, що він впорається – ще не старий, сильний чоловік.

Але хвороба виявилася невблаганною. Ми пробували все: операції, лікування, ліки, процедури – нічого не допомогло. Я залишалася поруч і доглядала за ним навіть тоді, коли в самої вже не було сил.

Часом було дуже важко, особливо через його складний характер. Він часто ображав мене або звинувачував у чомусь, але я розуміла, що йому самому несолодко.

За кілька місяців до смерті Анатолій вирішив серйозно поговорити:

– Знаю, що ти не ладила з моєю мамою. Але після моєї смерті їй буде важко.

– У тебе ж є сестра, – спробувала заперечити я.

– Ти ж знаєш, вона живе в Польщі, не залишить свого чоловіка, той ще той негідник. Тому прошу тебе – доглядай за мамою. Інакше я не матиму спокою на тому світі. Пообіцяй.

Я кивнула, сказавши те, що він хотів почути. Але в голові не вкладалося, як я маю це виконати. Ліда Іванівна, його мати, була дуже важкою людиною. Скільки ж вона мені нервів попсувала після нашого весілля! Ми мусили жити з нею три роки, і я тоді мало не розлучилася – щоденні сльози були моїми постійними супутниками.

Навіть після переїзду вона не перестала втручатися в наше життя. Кожна зустріч супроводжувалася зауваженнями, критикою та приниженням. Коли я зізналася, що її син має коханку, вона відповіла, що це навіть добре – може, знайде собі кращу. А коли Анатолій захворів, вона заявила, що це через мої «жахливі» страви.

Та після його смерті я все ж намагалася виконати обіцянку. Я приїжджала до Ліди Іванівни двічі на тиждень, хоча працювала і ледве знаходила на це час. Моя дочка мала свої клопоти і маленьку дитину, а син вже три місяці був на фронті.

Свекруха ніколи не дякувала за мої старання. Навпаки, постійно жалілася:

– Поки тебе дочекаюся – помру з голоду!

– Як? У вас же холодильник повний, ще й запаси є.

З часом стало ще гірше. Ліда Іванівна перестала ходити, і мені довелося звільнитися, щоб доглядати за нею. Я втішала себе тим, що стараюся заради дітей – квартира свекрухи колись перейде їм. Але одного разу, прибираючи у неї, я натрапила на документи. Серед них був заповіт, у якому вся квартира залишалася її дочці, що живе в Польщі.

Я не могла повірити! Виходить, я терпіла всі ці роки лише для того, щоб мене використали. У той же день я висловила свекрусі все, що думаю. Але вона лише розсміялася:

– А ти що, думала, що за кілька поїздок я залишу тобі квартиру?

Тепер я розгублена. Чи повинна я далі виконувати обіцянку, якщо зі мною так несправедливо вчинили? Я все частіше думаю здати її в будинок для літніх людей. Але чи правильний це крок? Як би ви вчинили на моєму місці?

КІНЕЦЬ.