Віка, моя племінниця, влетіла в кімнату, як ураган і відразу з претензіями.

– Що це за лахміття мама мені прислала?! Це ж гірше секонду! – вигукнула вона, жбурнувши на підлогу нові джинси.

Зачинивши двері у свою кімнату з гуркотом, вона залишила мене у повній розгубленості. Сиджу у кріслі, тримаючись за скроні, й думаю: “Чому я?”

Виховую її вже пів року, поки моя сестра Ірина працює в Шотландії. Сподівалась, що Віка зрозуміє мамин вчинок, але ні – каприз за капризом.

Одного дня повертаюсь додому і бачу, як вона вигукує у навушники, граючи за комп’ютером. Кімната нагадувала поле бою.

– Прибереш – поверну кабелі від комп’ютера, – рішуче кажу я.

До вечора – диво! – підлога чиста. Так поступово ми почали розуміти одне одного. Разом прибирали, вчили уроки, готували вечерю.

Довгоочікуване визнання настало одного дня:

– Тітко, ти не така вже й погана.

Однак це визнання – не фініш, а лише проміжний етап. Підлітки, як і квіти, потребують постійного догляду й уваги. Віка часто сумує за мамою, і це проявляється в її поведінці. Якось вона сказала:

– Знаєш, я іноді думаю, що мама мене покинула.

Ці слова вразили мене до глибини душі. Ми сіли на диван, і я пояснила їй, чому її мама змушена була поїхати. Що це не втеча, а навпаки – спосіб забезпечити краще майбутнє для неї. Віка мовчала, але я відчула, що ці слова досягли її серця.

Ми почали частіше говорити про важливе. Про мрії, про плани, про життя. Якось під час такого спілкування вона запитала:

– Ти коли-небудь любила?

Це було неочікувано, але я вирішила бути щирою. Розповіла їй про своє перше кохання, про радощі й розчарування. Віка слухала, а потім сказала:

– Тепер я розумію, чому ти іноді така серйозна. Але це добре, ти справжня.

Такі моменти стали для нас мостами порозуміння. Ми почали більше часу проводити разом: кататися на велосипедах, ходити до парку, пекти пиріжки. Навіть суперечки вже не здавались такими гіркими, бо за ними завжди приходило примирення.

Одного разу я вирішила зробити сюрприз – знайшла на розпродажі стильну куртку, яку Віка давно хотіла, але вважала занадто дорогою. Коли вона побачила її, її очі засяяли.

– Ти пам’ятала? Дякую! – сказала вона і обійняла мене. Це було вперше за весь час, коли вона обійняла мене сама.

Зараз я розумію, що наше спільне життя – це не лише виклик, а й великий дар. Віка навчила мене терпінню, а я, сподіваюсь, допомогла їй стати трохи дорослішою. Ми обидві змінилися. І хоча я ще не вирішила, як розповісти Ірині про всі складнощі, знаю одне: ми впорались.

Тепер думаю, чи розповідати сестрі про всі складнощі. Чи краще сказати, що ми впорались? Що порадите?

Джерело