Сваха подарувала дітям на весілля порожні обіцянки, ну я і вставила їх у рамку, щоб їй соромно було

Моя дочка Наталя познайомилася з Андрієм за пів року до захисту диплома. Молоді зустрічалися, хлопець приходив до нас у гості та часто залишався допізна.

Донька здобула диплом, знайшла роботу і незабаром оголосила, що вони з Андрієм вирішили з’їхатися та спробувати пожити разом. Я до цієї ідеї поставилася позитивно.

Вже краще до штампа в паспорті випробувати себе в побуті, ніж потім кусати лікті та бігти, скидаючи капці, як це зробив, наприклад, батько Наташі.

Донечці було всього п’ять, коли цей козел оголосив, що втомився від борщів і дивана і що все життя він мріяв про велике і чисте кохання.

Яке він і знайшов пізніше в особі молоденької дівчинки, що швидко перетворилася на сварливу тітку.

Тільки тікати колишньому було вже нікуди, оскільки нова пасія, пам’ятаючи про минуле, тримала його в кулаці.

Дивлячись, як мирно і дружно живуть молоді, я щиро раділа. І подумки думала, що справа йде до весілля. Інтуїція мене не підвела.

Через деякий час Наталка зателефонувала і сказала, що вони з обранцем зробили свій вибір. Вже подали заяву та обрали гарну дату.

Від нас, батьків, потрібно тільки приїхати на банкет у відмінному настрої. Про допомогу молоді не просили, але я одразу відклала деяку суму зі своїх запасів на чорний день.

Весілля, навіть найскромніше, задоволення не з дешевих. Молоді тільки вступили в доросле життя, чому б їм не допомогти.

Сваха Ірина сказала, що грошима допомагати сину та майбутній невістці вони не будуть.

– Ми на весілля подаруємо їм стільки, що вони будуть забезпечені у всьому! — мати нареченого аж сяяла від самовдоволення.

Я ж відповіла, що на весілля подарую молодим гроші. Нехай вони самі знайдуть їм застосування. А про себе подумала, що знаю я ці подарунки на весілля.

Принесуть тостер, який років п’ять валятиметься у шафі, і подарують з таким виглядом, як це мінімум квартира в центрі. Ні, такого я своїй дочці не бажаю.

На банкеті я, як привітала зворушливою промовою і піднесла молодим конверт із приємною кількістю купюр. Сказала, що із подарунком вони можуть робити, що хочуть.

Дочка розпливлася в посмішці, зять закивав. Так-так, дякую, мамо.

Сваха з чоловіком, які тільки й встигали перекидати чарки та метати в рот закуски, посміялися. Що, мовляв, за подарунок такий конверт із грошима. Така, мовляв, банальщина.

– Ми вже як здивуємо, так здивуємо! — пообіцяла Ірина, витираючи розчервоніле обличчя.

Взяли вони з чоловіком слово.

– Дорогі наші діти, ми вас так любимо і даруємо вам дуже цінні подарунки, — сказала сваха і простягла дочці тонкий конверт.

Дочка з подивом відкрила. Усередині порожньо, тільки листочки якісь. Перевернула їх Наталка, а на них щось написано.

“Холодильник”, “пральна машина”, “посудомийна машина”. Сваха, побачивши обличчя молодих, пояснила.

– Це те, що ми вам поступово даруватимемо. Все й одразу ми, звичайно, не потягнемо. Протягом кількох років вас повністю всім забезпечимо!

І Ірина переможно на мене глянула. Ось, мовляв, які подарунки улюбленим дітям дарувати треба. Ну ну, подумала я. Подивимося, як ви свою обіцянку дотримаєте.

Майже відразу після весілля у молодят згорів старий холодильник. Ремонту техніка не підлягала, постало питання про заміну.

Я нагадала свасі, що вони з чоловіком обіцяли подарувати дітям холодильник. Ось, кажу, і момент слушний настав. Ірина аж зблідла.

– У нас, — залепетала, — зараз, як на зло, немає грошей. І машина зламалася, і за навчання молодшого сина треба терміново заплатити.
Ну, зрозуміло, подумала я. І знову я залізла у свою скарбничку. Не за вікном же доньці продукти зберігати.

Минуло пів року. Сваха про свої подарунки, а там, крім холодильника, було багато чого обіцяно, протягом першого року сімейного життя наших дітей, не згадувала.

– Мамо, я свекрусі й натякала, і прямим текстом говорила, все марно. Вона щоразу робить круглі очі та виправдовується тим, що зараз грошей немає. Мовляв, пізніше все буде, — журилася дочка.

Я до свахи. Та на мене круглими очима кліпає. І стару пісню заводить, мовляв, чи не надголодь живуть, як би копита не відкинути.

– Ми все самі наживали. І вони нехай навчаються. Звикли на всьому готовому жити, — відрізала Ірина.

Я сперечатися не стала. Взяла зі скарбнички рештки, віддала дітям. Купуйте, кажу, нову пралку і не засмучуйтесь через дрібниці.

А подарунки свахи вставила в рамку і попросила дочку повісити на найпомітніше місце.

Хай мозолить очі, може, хоч так совість прокинеться!

КІНЕЦЬ.