Після того, як я дізналася, яке ім’я для своєї дитини обрала дружина мого рідного брата, я перестала з нею нормально спілкуватися. Так, мені дуже образливо і своєї думки я не зміню. Навіть якщо ми й зустрічаємося на свята, я завжди до племінниці звертаюся “малеча”, або “зайчик”. Чоловік каже забути і пробачити, та я не можу.

– Як ти могла? – я ледве стримувала сльози, коли почула голос Марини, дружини брата, у слухавці.

– Що ти маєш на увазі, Оксано? – здивовано відповіла Марина.

– Лейла. Ти ж назвала доньку Лейлою?

– Так, Лейла! Хіба це не прекрасне ім’я? – відповіла вона, ніби нічого й не сталося. – Я просто не могла придумати нічого кращого. До речі, це ж ти казала, що любиш його. Сподіваюся, ти не проти.

Проти? Моє мені від почутого потемніло в очах. Це ім’я я обрала для своєї майбутньої доньки ще тоді, коли була підлітком. Всі в родині знали, що Лейла – це моє. Особливе. Але Марина вирішила інакше.

Ця історія почалася ще задовго до нашої суперечки. Ми з чоловіком довго намагалися стати батьками, і коли нарешті дізналися, що я чекаю дитину, я була на сьомому небі. Марина теж чекала на маля, і я щиро раділа, що наші діти будуть однолітками. Але її вчинок повністю зруйнував цю радість.

– Ну що, ти вже придумала ім’я для свого малюка? – одного разу запитала мене мама.

– Звісно! Якщо це буде дівчинка, її зватимуть Лейла. Це так символічно для мене! А якщо хлопчик, то Андрійко – на честь дідуся.

Мама посміхнулася. Вона завжди підтримувала мої мрії, а Лейла була однією з них. Мені навіть здавалося, що це ім’я несе в собі якусь магію – теплоту, м’якість і силу водночас.

Але коли Марина, дружина мого брата, оголосила про своє рішення назвати доньку Лейлою, магія зникла. Я почувалася обдуреною. Я знала, що вона знає про мою мрію, і все одно зробила так, як вважала за потрібне.

– Це лише ім’я, – спробував заспокоїти мене чоловік. – Нашій дитині не потрібне якесь особливе ім’я, щоб бути особливою. Вона буде найкращою незалежно від цього.

Але я не могла так просто прийняти це. Ім’я було більше, ніж просто набір звуків. Це було щось особисте, майже священне.

Коли на світ з’явилася наша донька, ми назвали її Анною. І хоч це теж прекрасне ім’я, в глибині душі я відчувала, що втратила частину себе. Водночас моя Анна стала для мене цілим світом, і її сміх нагадував мені: справжнє щастя в тому, що я її мама.

Минув час. Наші стосунки з Мариною так і залишилися прохолодними. На родинних зустрічах я завжди зверталася до її доньки «малеча» чи «зайчик», уникаючи її імені. Мій чоловік переконував, що я повинна пробачити, але чи можна пробачити те, що забрали твою мрію?

Тепер я вже знаю, що ім’я – це лише початок історії, а не її кінець. Моя донька росте розумною, щирою і сміливою. Анна – це її, і тільки її ім’я, і воно вже стало для мене найдорожчим у світі.

Та все ж час від часу я запитую себе: як вчинити, коли близька людина порушує твої межі? Як зберегти тепло у стосунках, якщо з тобою так вчинили?

А ви, дорогі читачі, як би діяли в моїй ситуації? Можливо, у вас були подібні історії? Поділіться своїми думками, бо інколи навіть проста порада може змінити світогляд.

Джерело