Я завжди вірила у справедливість і жила по совісті: нікого не ображала, не обманювала. Здавалося, що це захистить мене від біди.

Коли я познайомилася з Михайлом, я була впевнена, що він – найдобріша і найщиріша людина. Він завжди підтримував мене, допомагав у всьому і не залишав сам на сам із проблемами.

Особливо вражала його цілеспрямованість: мав гарну роботу, але прагнув більшого, а ще отримав у спадок квартиру від бабусі. Я була впевнена, що з таким чоловіком буду як за кам’яною стіною.

Ми відгуляли весілля і почали будувати спільне майбутнє. У мене була робота – я працювала через день у магазині одягу. Але Михайлу це не подобалося. Він хотів, щоб я залишилася вдома. Коли я завагітніла, довелося піти з роботи. Після народження дитини все змінилося.

Михайло заявив, що тепер, коли витрати значно зросли, він має контролювати всі фінанси. Він перестав залишати мені гроші навіть на дрібниці – ні на каву, ні на воду.

– Звари собі вдома каву! Навіщо платити втричі більше? – казав він. – Якщо хочемо на щось назбирати, треба економити.

З часом це зайшло надто далеко. Я відчувала себе в пастці. Навіть на засоби гігієни грошей не було, допомагала мама. Я вирішила знайти підробіток онлайн. Коли чоловік дізнався, він влаштував скандал.

– А хто дитиною займатиметься? Я вже два дні приходжу додому, а їсти нічого!

– Як нічого? Я готувала їжу на кілька днів уперед.

– Ти хочеш, щоб я їв вчорашнє? Це через твої підробітки, не знати чим ти займаєшся вдома!

– Я намагаюся заробити, бо ти мені не даєш грошей.

– Тобі чогось бракує? У нас усе є, навіть делікатеси. Пиши список, і ми узгодимо.

Михайло почав наполягати на другій дитині, а я лише думала, як втекти. І тоді розпочалася війна. Я використала цю можливість, щоб поїхати з дитиною до Польщі, а потім – до Німеччини. Там я написала чоловіку, що подаю на розлучення.

За два роки я нарешті почала дихати вільно. Знайшла роботу, віддала сина в садок і жила власним життям. Тим часом Михайло розповідав усім знайомим, що я покинула його через «романи» в Німеччині.

Пів року тому його життя змінилося. Його мобілізували, а два місяці тому він отримав важке поранення. Його ледь врятували, він місяць пролежав у лікарні в Дніпрі. Нещодавно мені зателефонувала кума.

– Ти не можеш так із ним чинити. Повертайся, доглядай за чоловіком. Уяви, що він пережив!

– Ми розлучені. Я нічого не повинна.

– Ти невдячна! Він дав тобі все, а ти так із ним вчинила.

Згодом почали телефонувати інші знайомі. Сам Михайло теж дзвонив, наполягаючи, щоб я повернулася.

Чи я справді повинна це зробити? Невже я не права, що вирішила жити своїм життям?

КІНЕЦЬ.