– Чому знову холодильник відкритий? – лагідно, але наполегливо запитала я у своєї донечки Марічки, яка розгублено стояла біля відчинених дверцят, ніби щось шукала.

– Мамо, я ж тільки подивитися, що можна з’їсти, – відповіла вона, роблячи вигляд, що зараз зачинить двері.

– Дивитися теж треба швидко. Ти ж знаєш, як електрика дорого обходиться, – я легенько притиснула дверцята холодильника, демонструючи серйозність намірів.

– А скільки коштує хвилина відчинених дверей? – Марічка підняла на мене очі, явно зацікавившись.

– Більше, ніж шоколадний батончик, – відповіла я, вирішивши перетворити ситуацію на урок економії.

Цей випадок нагадав мені, як кілька років тому я сама навчилася рахувати кожну копійку. Після розлучення з чоловіком у мене не залишилося вибору – треба було жити скромніше, але так, щоб донька відчувала якомога менше нестачі.

Після розлучення я зрозуміла, що доведеться починати все з нуля. Мій дохід був невеликим, а потреб вистачало: Марічка швидко росла, потребуючи нового одягу, підручників і всього, що необхідно дитині. Тоді я вирішила здати в оренду одну кімнату в нашій двокімнатній квартирі, а самій з донькою перебратися в меншу.

– Мамо, а чому ми тепер живемо в одній кімнаті? – запитала Марічка одного вечора, коли ми разом складали постіль.

– Бо ми тепер господині, які допомагають іншим людям знайти дах над головою, – відповіла я, намагаючись пояснити ситуацію з позитивом.

Нашими орендарями стала молода пара – Катерина та Ігор. Вони виявилися приємними сусідами, і ми швидко знайшли спільну мову. Однак навіть із їхньою платою доводилося економити буквально на всьому.

Одного вечора, коли я готувала вечерю, до мене підійшла Марічка з книжкою в руках.

– Мамо, а можна ввімкнути світло? Тут темно, – запитала вона, показуючи на куточок столу.

Я поглянула на лічильник, який миготів червоним, і вирішила провести експеримент.

– Іди зі мною, я тобі щось покажу, – сказала я, взявши її за руку.

Ми підійшли до лічильника, і я пояснила, як він працює.

– Бачиш, доню, ця стрілочка обертається щоразу, коли ми щось вмикаємо: світло, телевізор чи праску. За кожен її оберт ми платимо гроші. Якщо ми вимикаємо зайве, стрілка зупиняється.

Марічка слухала уважно, як заворожена. Відтоді вона сама почала нагадувати мені про економію: вимикала світло в кімнатах, де нікого не було, і навіть просила гостей закривати дверцята холодильника.

Одного разу до нас завітала Катерина, наша орендарка. Ми разом пили чай і розмовляли. Вона похвалила Марічку за її кмітливість.

– Ваша донька просто молодець. Вона якось розповіла мені, що якщо заощаджувати електрику, то можна купити більше улюблених солодощів, – усміхнулася Катерина.

– Ой, вона тепер у мене головна ревізорка економії, – сміючись, відповіла я.

Раптом Катерина дістала з гаманця кілька сотень гривень і простягнула мені.

– Ми з Ігорем вирішили платити трохи більше. Ви дуже добрі до нас, і ми хочемо допомогти.

Я здивовано подивилася на неї. Спочатку відмовлялася, але вона наполягла.

– Ми знаємо, як вам нелегко. Ви заслуговуєте на підтримку, – сказала вона, поклавши гроші на стіл.

Того вечора я довго розмірковувала над тим, як важливо бути відкритим до допомоги. Усі ці уроки економії не лише допомогли нам зберегти гроші, а й зблизили нас із орендарями. Ми стали справжньою маленькою спільнотою, де кожен допомагав один одному.

А тепер я хочу запитати у вас, дорогі читачі: чи мали ви схожі ситуації, коли доводилося вчити дітей або себе економії? Як ви справлялися? Дуже цікаво буде почути ваші історії!

Джерело