Я завжди мріяла про спокійну пенсію. Уявляла, як буду пекти печиво з джемом і бавитися з онуками. Але життя розпорядилося зовсім інакше.

У 22 роки я вийшла заміж за Дмитра. Він був із гарної сім’ї, його мама працювала вчителькою. Я була впевнена, що з ним буду, як за кам’яною стіною. Та через два роки зрозуміла, що помилялася. Виявилося, що його мати вже мала з ним чимало клопотів. Дмитро поводився жахливо, ніколи не допомагав їй, але про це мене ніхто не попередив. Напевно, батьки боялися, що він більше нікого не знайде через свій характер.

Шлюб був моєю першою помилкою, а друга – це швидка вагітність. Хоча я дякую Богові за своїх дітей, тоді було дуже важко. Життя з ледачим чоловіком і маленькою дитиною перетворилося на пекло.

Ми постійно сварилися, а іноді мені хотілося просто втекти. Дмитро дедалі більше часу проводив із друзями, почав випивати й виносити з дому все, що міг. Я вже подала на розлучення, коли дізналася, що знову вагітна. Хотіла зробити аборт, але не змогла. Так на світ з’явилася Оленка.

З двома малими дітьми я все ж пішла від чоловіка. Батьки прийняли мене, і я була їм за це дуже вдячна. Коли молодшій доньці виповнилося сім років, я вирішила поїхати на заробітки до Італії. Іншого виходу просто не було – ми ледве зводили кінці з кінцями. Колишній чоловік і його батьки від нас відвернулися.

За кордоном було нелегко. Спершу я навіть жила в притулку, але згодом подруга допомогла влаштуватися на роботу. Я думала, що поїхала на чотири чи п’ять років, але грошей постійно бракувало. Діти росли, потрібно було платити за навчання, репетиторів. Майже всю зарплату я висилала батькам. Потім почала збирати на житло для дітей.

Мій син Олег закінчив університет, відкрив свою справу й одружився. Я подарувала йому двокімнатну квартиру. Донька Оленка залишилася жити з батьками, але не хотіла вчитися й була виключена з інституту. Вона переїхала до якогось хлопця, але невдовзі повернулася.

Найбільша радість для мене – це внуки від Олега. Я мріяла побути з ними, але син завжди відмовляв:

– Що ти тут будеш робити? Занудишся!
– Сидітиму з дітьми.
– Надя не працює, допомога не потрібна.

Мені було дуже боляче. Якось я приїхала на Великдень, і все стало ще гірше. У батьків Оленка знову привела якогось чоловіка, який кричав на всіх. Батьки боялися його, а я нічим не могла допомогти. У Олега також не відчула тепла – він прямо натякнув, щоб я не затримувалася.

Минуло кілька років, і мене звільнили з роботи. Я в розпачі зателефонувала синові:
– Сину, мене вже нікуди не беруть, мені 72 роки. Я хочу додому! Можу трохи пожити з вами?
– Мамо, в нас двоє дітей, і ми самі шукаємо більшу квартиру.

Я повернулася до батьків. Тато давно помер, мама прикута до ліжка, їй 90 років. Вона в жахливому стані, а Оленка зовсім її не доглядає. Ба більше, вона вмовила маму переписати на неї стареньку хату.

Зараз я живу у батьківському домі, але мені дуже важко. Зять кричить на мене, вимагає, щоб я пішла. Я навіть подумувала разом із мамою поїхати до будинку для літніх людей. Але так не хочеться. Я шкодую, що висилала всі гроші дітям і нічого не залишила собі. Тепер маю лише 3 тисячі євро на «чорний день».

Що мені робити? Невже так і помру нікому не потрібна?

КІНЕЦЬ.