Я коли дізналася, що мій син має іншу, то просила його, благала, зупинитися, бо свою невістку я дуже любила і поважала. В них довго не було діток, але таки Боженька змилостивився над ними.

В мене є внучечка, якій тринадцять. Але син таки мене не послухав. Ось я і вирішила допомогти Олі з заробітками. Поїхала моя невістка в Італію. Я ж в той час і онучку гляділа і сина мала до тями привести.

Я ж хотіла як краще.

Того дня я відчувала себе розгубленою. Я бачила як моя Оля плакала, як вона, бідолашна, не знала, що робити. Син, мій рідний син, так вчинив. І що я мала робити? Стояти осторонь і спокійно спостерігати? Ні!

– Сину, схаменись! – говорила я йому. – Оля тебе любить, вона ж для тебе гори звертала! А Ліза? Що вона? Вона ж тобою грається, ось побачиш!

– Мамо, ти нічого не розумієш! Я її люблю, – відповідав він, уникаючи мого погляду.

Любить… Що він знає про любов? Це ж тільки захоплення, осліплення. Як я могла пояснити йому, що він робить найбільшу помилку в своєму житті?

Оля довго мовчала. Вона намагалася триматися, але я бачила, як їй важко. І коли вона сказала, що збирається їхати до Італії, щоб заробити грошей, я зрозуміла, що це її спосіб втекти від всього.

– Інно Петрівно, я мушу спробувати, – казала вона, пакуючи валізу. – Тут у мене більше немає ні сил, ні надії.

Я не знала, що їй відповісти. Лишати онучку тут, без матері? Це здавалося неправильним, але я розуміла, що Оля потребує часу для себе.

– Олю, я все розумію. Їдь, але знай, що ми з Вікою будемо тебе чекати. Ти маєш знати, що я завжди на твоєму боці, – сказала я, обіймаючи її на порозі.

Моє життя тоді змінилося. Я стала нянькою для своєї маленької Віки, а ще намагалася витягнути сина з того болота, у яке він сам себе втягнув.

– Мамо, ти не розумієш! Ліза не така, як ти думаєш! – повторював він, коли я вкотре заводила розмову про Олю.

Але Ліза таки виявилася “такою”. Вона не затрималася поруч із моїм сином надовго. Через пів року вона просто зникла, не залишивши йому навіть прощальної записки. А він залишився один.

– Що, синку, добре тепер? – запитала я, коли він сидів на кухні, дивлячись у порожню чашку.

– Мамо, не починай, – відповів він.

Я не починала, але в серці почувала задоволення. Бо знала, що правду казала. Тільки що з того? Оля вже повернутися не могла.

Через кілька місяців Оля подзвонила. Її голос був спокійний, але відчувалася певна віддаленість.

– Як там Віка? – питала вона.

– Добре, Олю. Росте розумничкою. Але сумує за тобою, – сказала я.

Тоді вона сказала те, чого я боялася:

– Я хочу забрати її до себе. Тут, у мене, все склалося. Віка буде в Італії щаслива.

Я ледве стримувала сльози. Як же я могла відпустити свою онучку так далеко? Але Оля мала рацію. Віка потребувала мами.

Син не сказав ні слова. Можливо, тому, що сам розумів, наскільки сильно підвів свою сім’ю.

І ось настав день, коли Оля приїхала за Вікою. Я бачила, як світилися її очі, коли вона обіймала свою донечку. Я знала, що це правильно, але серце розривалося.

– Дякую за все, що ви зробили, – сказала вона, перед тим як сісти в автівку.

– Бережи її, Олю. І бережи себе, – сказала я, махаючи їм на прощання.

Син мовчки стояв поруч. Я не питала його, що він відчуває. Це вже було неважливо.

І ось ми залишилися вдвох. Син і я. Він – з порожнім серцем, я – з розбитим. Час покаже, чи зможемо ми зібрати ці уламки докупи.

А вам, мої дорогі читачі, хочу поставити питання: як ви думаєте, чи варто було мені втручатися в життя сина? Чи, можливо, краще було залишити його самому розбиратися зі своїми помилками?

Джерело