Я завжди дякувала батькам за те, що дали мені гарну освіту, незважаючи на сльози над дитячими зошитами.

Життя у мене склалося непогано: чоловік на керівній посаді, я головний бухгалтер, діти успішно ведуть свою справу.

Ми намагаємось підтримувати моїх батьків, яким уже майже 90, але вони ще сповнені сил і навіть тримають худобу.

Якось, готуючи стіл і шукаючи стакани, я випадково знайшла у шафі заповіт.

У ньому говорилося, що все майно, включаючи будинок та землю, залишається моєму племіннику.

Я була приголомшена і скривджена не стільки за себе, скільки за своїх дітей, які багато сил вклали у догляд за бабусею та дідусем.

Коли я запитала маму, як так вийшло, вона відповіла, що мені і так добре живеться, і що моя сестра, на відміну від мене, не має частки мого добробуту, як і її син.

«Нехай хоч так життя буде і до них справедливе», – сказала вона.

Сестра, схоже, була в курсі, бо не здивувалася.

Я відчула гіркоту та здивування: невже все, що ми з чоловіком заробили та вклали, не має значення?

Навіть мій син був такий засмучений, що вирішив поки що не їздити до бабусі.

Тепер я стою перед вибором: як мені бути далі з цим відкриттям?

Це викликає у мені гіркоту та розчарування, адже це мої батьки, а не чужі люди.

КІНЕЦЬ.